Уже вдруге цього року ми офіційно, на державному рівні, святкуватимемо День батька в третю неділю червня. Тобто вже цієї неділі – 21 червня – маємо гарну нагоду для того, щоб наші українські тати відчули нашу любов і потребу своєї присутності та участі в нашому житті, а також добрим словом згадати тих, що вже відійшли від нас у засвіти.

Нерідко, коли мовилося про роль батька в сучасній родині, говорили про суспільну дезорієнтацію, про застарілість патріархальних поглядів і брак нових моделей. Проте, спостерігаючи, скільки молодих татусів гуляють із дітьми в парку зі слінгами та візочками, бавляться не тільки літачком чи м’ячем, а навіть із ляльками чи іншими дівчачими іграшками, щось розповідають, катаються на велосипедах, як якісно проводять час із дітьми, можна сказати, що сучасні татусі дуже круті та класні!

Тож про те, що таке бути татом сьогодні, про місію і покликання, про виклики і спокуси, про досвід карантину, а також про те, яким татом був Іван Франко, «Львівська пошта» поговорила з дуже класним татом трьох дітей – Тарасика (10 років), Софійки (7 років) і Дарусі (майже 3 роки) – Богданом Тихолозом, директором Дому Франка.

– Це найдорожче і найсолодше відчуття, яке ти можеш мати в житті. Маю в житті трохи сфер самореалізації та умовних досягнень, але ніщо з того не може зрівнятися з відповідальністю і щастям бути татом, бо той сенс, якого надають життю діти, і почуття, що це твоя «зграя», за яку ти відповідаєш, яку ти ведеш, яка тебе підтримує, разом з якою ти всього досягаєш і переживаєш якісь випробування та стреси, цього ніщо не може замінити.

Я тричі тато, за що дякую своїй дружині Наталі, Богові і дітям, і щоразу це новий досвід. Не можна прочитати якусь методичку, як правильно бути татом чи як бути добрим татом, і щоразу успішно це застосовувати. Це процес взаємного навчання. Я був зовсім недосвідчений, коли народився наш перший син. Мав певне уявлення про дітей: вони мають постійно плакати і виглядати, як у рекламі підгузків. Виявилося, що новонароджені і виглядають не зовсім так, і не так уже й багато плачуть, що кожна дитина від народження має свій характер.

Дуже наївним є батьківське уявлення, що діти повинні відповідати якимсь твоїм стандартам і що ти зможеш запрограмувати їх на якийсь сталий розвиток. Діти – це окремі світи, всесвіти, вони рухаються по своїй траєкторії, ти можеш їм або допомагати, або заважати, але ти не можеш жити за них їхнє життя чи змусити бути такими, як тобі хочеться. Це не пластилін, з якого ти можеш виліпити те, що хочеш. Це маленькі скульптори, які самі ліплять власне життя і власну особистість.

Діти вчать терплячості і того, що ніщо не буває просто так і дуже швидко. Виховання – тривалий процес, і якщо ти хочеш сформувати якусь навичку чи звичку, ніколи не матимеш успіху за раз, мусиш налаштуватися на тривалий і тяглий процес.

– Без сумніву, в родині є гендерні ролі, хоча сучасний світ стрімко змінюється, і ці ролі перерозподіляються. Батьківство у ХХІ столітті не таке саме, як у ХХ-ому чи ХІХ-ому. Трапляється, що головними постачальниками ресурсів для родини є мами, а татусі виховують дітей. Ми з дружиною обоє працюємо, маємо творчі заміри, намагаємося реалізуватися як науковці, публіцисти, блогери. Звичайно, є певні традиційні ролі мами, які ніхто не замінить, і тато не зможе годувати цицею, у певні моменти дитина потребує саме мами. Але так само в певний момент вона потребує тата. Я найбільшою мірою відчув себе татом, коли з’явилися саме донечки. Як і всі чоловіки, я дуже хотів сина, чекав сина, щасливий ним і люблю його страшенно, але донечки – це особлива любов.

Місія бути татом – це місія бути чоловіком, бути відповідальним і вчитися цієї відповідальності разом зі своїми дітьми. На моє переконання, чоловік, тато – це людина, яка вирішує проблеми. В який спосіб? Хтось грошима, хтось розумом, хтось силою м’язів. Але чоловік, який пасує перед проблемами, це не чоловік.

Тато має дати своїм дітям відчуття захисту, відчуття, що вони разом мають якусь життєву перспективу, відчуття родини, у якій кожен має свою нішу і водночас всі є гуртом. Для нас дуже важливим є гасло «Ми – Тихолози!». Особливо Тарасик любить казати: «Ми це зробимо, бо ми – Тихолози!» або «Ми це переживемо (здолаємо), бо ми – Тихолози!». І я відчуваю свою роль як Тихолоз-тато у формуванні таких уявлень.

Не буду говорити зараз про розподіл обов’язків: які з них татові, а які мамині. Це може бути по-різному, бо трапляються різні життєві ситуації. Але найважливіше, мені здається, щоб діти мали перед собою приклад діяльної любові, тож головна місія тата – любити маму. Якщо тато любить маму і діти це бачать щодня, то всякі труднощі й непорозуміння минаються, а діти отримують гарний приклад створення доброї гармонійної сім’ї та, ширше кажучи, родини. Бо ще одна дуже важлива річ – єдність поколінь, трансляція досвіду, щоб діти відчували причетність не тільки до тата-мами, а й до всього великого роду.

– Головна спокуса тата – мама, яку часом треба ділити з дітьми (Сміється). Це жарт, в якому є частка жарту. Насправді ж батьківських спокус, які ведуть до гріха, не бракує. І один із них – гординя. Спокуса відчути себе таким собі богом, центром родини, вважати, що ти всевладний, що можеш диктувати правила гри. Це не так! Має бути компроміс, консенсус, вміння дослухатися одне до одного. Спокуса друга – дуже паскудна – все повісити на маму і сказати, що це не чоловіча справа. Ще одна спокуса – намагатися втримати дітей на дуже короткому ланцюжку, вважати, що ти здатен проконтролювати і запрограмувати їхнє життя. Це веде до надмірного контролю, до обмеження свободи.

– Погана штука в нашу споживацьку епоху. Але я не ідеальний. Коли був ще тільки син, мені страшенно хотілося купити йому всі забавки, бо мені самому їх хотілося – і тих машинок, і літачків, і поїздів і всього іншого. Сучасні діти мають того всього забагато. З донечками так само. Хоча тут мовиться не так про речові забаганки, як про бажання підтримки, визнання, похвали. До прикладу, їм більш важливо, щоб я похвалив малюнок, аніж купив ще одну ляльку. Зрозуміло, що не всі забаганки мають бути задоволені, бо тоді людина все життя перетворює на задоволення бажань. А життя не для того, хіба що певною мірою. Набагато важливіше показати приклад праці і дати дитині зрозуміти, що вона сама володарка своєї долі і сама здатна досягти того, чого хоче. Замість придбати якусь іграшку, краще допомогти їй зрозуміти, як на цю іграшку заробити. Наприклад, заколядувати чи виконати якусь працю. Тарасик, коли в нас у дворі клали бруківку, бігав, допомагав хлопцям, і вони йому платили 10 чи 20 гривень. Він тим дуже пишався.

– Не скажу, що я є ідеальним татусем, що проводжу з дітьми стільки часу, скільки хотів би. На жаль, різні робочі й позаробочі моменти нерідко відволікають, і з мамою діти проводять таки більше часу. Але абсолютно весь свій час, який я можу вивільнити, проводжу з родиною, з дітьми. Страшенно люблю з ними гуляти. Усіх трьох дітей виносив у слінгу (дружина ним не користувалася, бо болить спина), на плечах також усіх носив. Ми дуже активні, любимо мандрувати в різний спосіб: і пішки, і автомобілем, і літаком. Це один із найцінніших досвідів. Мандри дають можливість побути разом, не відволікаючись на якісь поточні речі. Мені дуже подобається тенденція, що татусі не соромляться приділяти час своїм дітям і не вважають, що це якась жіноча роль – гуляти з дітьми, виховувати їх. Ми багато читаємо, з кожним щось своє, бо кожен хоче свою книжку. Звичайно, інші підслуховують, але всі вимагають персональної уваги.

Не знаю більшої насолоди, аніж проживання зі своїми дітьми щасливих моментів. І ці моменти треба створювати, не чекаючи, що життя їх подарує. Якщо знаходимо час на роботу і все інше, то можна знайти годинку-дві чи якийсь особливий день, тільки сімейний, коли нас не можна відволікати, коли ми будемо зі своїми дітьми. Найголовніше – це спілкування, обійми, поцілунки, підтримка, якісь спільні заняття. Ми разом щось садимо в квітнику, бавимося в якісь настільні ігри чи дивимося фільм «всійою сімйою», як кажуть мої діти, а відтак обговорюємо його. Це щастя. Звичайно, це і відповідальність, і певні ризики. Здавалось би, значно простіше було б займатися тільки собою і задовольняти власні забаганки, але з віком дедалі менше цього хочеться і дедалі менше це цікаво. Набагато цікавіше дивитися, як твої діти досягають успіхів, і розділяти власні успіхи з ними.

– Карантин у нас був дуже плідний. Ми багато часу проводимо разом, тому це не стало чимось новим, не становило проблеми. Найбільшим викликом було те, що не можна мандрувати, а ми це дуже любимо. Заборонили ходити в ліси, і це стало нагодою відкрити для себе поля. В полях теж дуже цікаво: можна ходити, розглядати всілякі рослини, шукати тваринок.

Для мене, не тільки як для тата, але й як для педагога, викликом стала імітація дистанційного навчання, яка заполонила наш український світ, коли діти не до кінця розуміли, що відбувається, як треба вчитися, а водночас були змушені реагувати на онлайн-заняття, які не всі були однаково мотивувальними і продуктивними. Як тато я маю відчуття, що багато з того, що викладали впродовж карантину, дуже швидко вивітриться, і на осінь в головах нічого з того не залишиться.

– Щодо подорожей, то тут я ініціатор, організатор. Сам дуже люблю мандрувати, планувати, займатися логістикою, вишукувати місця, де ще ніколи не був. Я головний водій, коли мовиться про далекі мандрівки автівкою. Ми мали досвід (попри те, що малі діти) таких мандрівок Туреччиною, Хорватією. Дуже люблю пакуватися, дружина мені це довіряє цілковито. Однак не можу сказати, що є ініціатором і організатором геть усіх забав. Часто ініціаторами є діти, коли, наприклад, мовиться про настільні ігри, які зближують родину. Мама ж здебільшого ініціює участь в якомусь майстер-класі чи спільну працю в квітнику. Наприклад, нещодавно ми садили туї в дворі, всі були залучені, навіть маленька Даруся допомагала. Ініціатором може бути кожен, не треба піддаватися спокусі, думати, що ти головний, важливо вміти бути просто учасником, почути і відгукнутися на ініціативу інших. Ти головний там, де маєш бути і де мусиш, але не плекай ілюзій, що ти головний у всьому.

– У мене хмара історій. В якийсь момент я зрозумів, що ті історії дуже цікаві, однак легко губляться в часі, тому їх треба записувати. Тож запровадив таку рубрику в соцмережах – «Сміх і сльози в тихих лозах», де записую всякі перли з дитячих уст або якісь трафунки з життя. Від дітей постійно чуєш щось цікаве або втрапляєш у ситуації, які дивують, смішать, веселять, часом додають і сумного досвіду. Наприклад, такий милий і гарний спогад: під час наших мандрівок я дуже люблю світанки, коли можна побачити, як прокидається, оживає природа. Добре, коли є напохваті фотоапарат. Тож, перебуваючи на узбережжі Туреччини, де зустрічається Середземне море з Егейським, запримітив пляж, на якому дуже багато нірок крабів. Виявивши одного ранку це диво, я вирішив показати його дітям. Розбудив їх рано-раненько, щоб до світанку прибути на місце. І ми спостерігали, як ті краби вилазять з нірок. Діти виявили до цього дуже великий і дуже різний інтерес. Наприклад, я впіймав краба, щоб показати його їм зблизька, а Тарасик мене дуже розкритикував, що я обмежую свободу того краба, і змушував його відпустити. Софійці, натомість, сподобалося досліджувати, які ж ті краби. Треба було нерухомо сидіти на камені, поки вони не вилізуть з нірок. Це також для дітей непросте випробування. Крабів ми не їли, усіх повідпускали. Але який цікавий досвід і гарний спогад про те, як ми ходили в такий ранній далекий похід, щоб вполювати нові враження!

– Це питання мені дуже близьке і цікаве, бо Франко-тато – це живий Франко. Іван Франко дуже багатогранний, і коли ми перераховуємо його грані, згадуємо, що він письменник, мислитель, публіцист, політичний і громадський діяч, але інколи забуваємо, що він чоловік, тато, син. Це теж дуже важливі іпостасі, без яких він би не був тим Франком. Нас творить наша родина, ми не живемо у вакуумі.

Франко був добрим татом, який дуже любив своїх чотирьох дітей: трьох синів Андрія, Тараса, Петра і донечку Ганнусю. Всі вони були його помічниками, його радістю. Сам він колись писав Михайлові Коцюбинському: «Життя мені мало всміхалося, а діти були тим сонячним промінням, яке зогрівало моє серце». Франко був дуже заклопотаним і працьовитим, був трудоголіком, тож, будьмо відверті, ідеальним татом не був. Не завжди в нього вистачало часу на власних дітей, часто він був надто зайнятий своїми науковими чи літературними проєктами, але водночас залучав до деяких із них своїх дітей. Відомо, що коли він видавав «Житє і слово», уся сім’я долучалася до того, щоб пакувати ці журнали, писати листи.

– Франко вмів не тільки працювати, а й відпочивати. Гадаю, найбільшою мірою діти згадували не так його працю і спільну працю з ним, як досвід спільного відпочинку. Вони майже щоліта їздили в Криворівню, у гори, а коли не мали часу чи змоги на великі виправи, діти часто супроводжували батька на риболовлю чи на збирання грибів. Часто бували на природі, ходили у навколольвівські ліси, і цей спільно проведений час завжди був наповнений спілкуванням.

– Не завжди. Відомо, наприклад, що його син Петро, який потім став інженером-хіміком, дуже любив усілякі хімічні експерименти. Батько не завжди розумів, яка з того користь, але після того, як Петро за допомоги якихось речовин видобув вогонь, коли в хаті не було світла, Франко визнав, що це цікава річ. Або коли Петро просив гроші на футбольні бутси, Франко не розумів, навіщо потрібні ці спеціальні «мешти», в яких не можна ходити до міста. Часом мама більше розуміла дітей. Інколи Франко давав кілька дрібних монет, кажучи: «Пропий на яблука». Було багато гумору в їхньому спілкуванні. До речі, я вважаю, що гумор – це універсальний рецепт успішної родини і сімейної психології, бо без нього точно можна здуріти. Особливо в часі карантину.

Франко-тато немислимий без Ольги як мами. Вони були непростим подружжям, все було далеко не ідеальним. У них також були проблеми і непорозуміння, але попри те вони виховали чотирьох прекрасних дітей, кожен з яких продовжив цей великий рід. На жаль, Андрій передчасно помер, решта дітей залишили нащадків і були гідними дітьми своїх тата і мами.

– Мій батько – дуже сильна особистість. Він філолог, викладач української мови і літератури на Черкащині. Я дуже багато від нього взяв. І доброго, а може, й не дуже. Він запальний, я теж, він добре володіє словом, і усним і писаним, і мої навички теж формувалися під його впливом. Він навчив мене любові до книжки, відкрив мені деякі дуже важливі для мене явища в світовій історії і культурі. Його голосом завжди звучатиме для мене поезія Шевченка, він є дідусем моїх дітей. Кожне покоління напевне має претензії до попередників, жоден батько не є ідеальним для своїх дітей. Але це рідна людина, яку ти любиш завжди, і ця любов надихає, стимулює, дає силу.

– Усякі такі свята важливі, бо вони нагадують про певні соціальні ролі, про важливих для нас людей. Але мені здається, що показниками якості життя, якості батьківства чи материнства є не свята, а будні. Тому не скажу, що чекаю чогось особливого. Звичайно, ми відсвяткуємо в якийсь спосіб: чи то спільною прогулянкою, чи переглядом фільму, чи спільним споживанням якихось смачних наїдків, які разом приготуємо. Однак не можна розраховувати на те, що саме по собі свято вирішить наші проблеми. Не буду мати жодних застережень, якщо не отримаю подарунка до Дня батька, бо подарунком для мене є передусім час, проведений із родиною.

– Не знаю, чи я є вчителем для своїх дітей. Вони також рівною мірою є вчителями для мене. Найвище мистецтво, якого треба вчити себе й інших, це бути собою, знайти себе, відкрити власний хист, знайти спосіб його реалізувати, вміти відстояти своє «я» і водночас визнати свої обмеження, визнати помилки та чогось на них навчитися. Цього ми самі вчимося ціле життя і цього власним прикладом і діалогом вчимо своїх дітей. Не думаю, що поза тим маю щось універсальне, одне, що мав би однаково дати своїм дітям. Вони різні і потребують різного в різні моменти: хтось суворого слова, а хтось слова підтримки. Але найбільший дар, який ми даємо дітям, той самий, який вони дають нам, це дар любові. Тож я говорив би не так про навчити їх чогось, як про те, щоб дарувати їм любов. Тоді отримаєш у відповідь ту ж любов, помножену багатократно. А любов переможе все.