Майже два місяці ізоляції, нових правил життя, нових викликів… Ми подолали різні етапи в цій кризі і лише починаємо усвідомлювати, що з цим вірусом доведеться жити… Через неможливість вплинути на ситуацію наша психіка стає вразливою. Безсилля, безпорадність, втрата контролю – воно все атакує, виводить з рівноваги. Доводиться пристосовуватися до нових правил, долаючи труднощі.

Як же їх долати, до чого готуватися і як поглянути на те, що відбувається, ніби звіддаля, аби відновити рівновагу і боротися далі?

– Він має бути дуже індивідуальним. Є люди, які хочуть, щоб їх виписали з лікарні щонайшвидше, а є більш тривожні, які хочуть точно пересвідчитися, що з ними все гаразд. Про те, що існують різні типи особистості, сангвініки, меланхоліки, флегматики, холерики, нам відомо з часів древніх філософів, від Гіппократа. Зрозуміло, що ми різні, і те, що пасує одному, не пасує другому. Тож при виході з карантину треба враховувати індивідуальні психологічні особливості людей.

Це як у річку ввійти: хтось із берега розганяється і стрибає у воду одразу, а хтось заходить поволеньки, трохи похлюпається, призвичаїться і йде далі. Для кожного свій спосіб добрий. Для тривожного, обережного, контролюючого форсування і примус швиденько активуватися буде травматичним. Але якщо ми гальмуватимемо того, хто готовий, відважний, у нього це також викликатиме спротив.

– Сам страх не є чимось, що нам заважає. Це щось, що нам допомагає. Це наш інстинкт самозбереження. Ми від страху не ліземо під колеса авта, від страху обережно поводимося з гострими предметами, від страху не ризикуємо надміру. Інстинкт самозбереження властивий усім живим істотам. Коли страху стає забагато, він перестає рятувати, застерігати, він починає заважати. Норма посередині – це адекватна тривога, адекватний контроль і адекватна відповідальність за те, щоб організувати власну безпеку.

Король Швеції своїм підданим казав, що це ваша відповідальність, ваше життя. Ми говоримо, якими є правила: соціальна дистанція, маски, уникання скупчення людей. Але будете ви це виконувати чи ні – це ваша відповідальність. Має бути здорова безпека, здоровий контроль, але не надмірний.

Стосовно дітей. Коли ми дитину переводимо через дорогу, то вчимо, що ось це світлофор, ось це зебра, а ось тут треба дивитися направо і наліво. Дитина цього навику ще не має, тож їй потрібен так званий екстернальний локус контролю, або зовнішній «хтось», хто допоможе їй перебувати в безпеці. Та з певного віку – сім-вісім років – цей екстернальний локус стає інфернальним, і багато речей дитина повинна вміти контролювати сама. Звичайно, відповідно до віку. Якщо діти маленькі, то відповідальність за себе не делегується їм самим, бо вони не зможуть цього організувати. Але якщо дитина у віці, коли може переходити через дорогу на зелене світло і пам’ятає, що треба дивитися направо і наліво, йти по «зебрі», то ми не робимо цього за неї. Ми не водимо через дорогу підлітків. Тому в часі пандемії треба навчити свою дитину дбати про себе. Це також певною мірою зніме тривогу за її здоров’я з батьків.

Є ще одна важлива правда. Почуття матері, батька або базового об’єкта прив’язаності. Це тому, що дитя ще нічого не знає про світ, а дорослі знають і на початку життя формують у нього базову довіру до світу або базову недовіру до світу. Якщо дитині показують, що світ безпечний, що все буде добре, що з нею нічого не трапиться, перешкоди треба долати, а помилки існують для того, щоб їх виправляти і так більше не робити, то вона виросте з базовою довірою до світу. Її не лякали, не казали, що довкола жахіття, її вчили, як собі з цим життям дати раду.

Натомість є батьки, які кажуть «не йди, бо впадеш», «не чіпай, бо поріжешся», «не виходь, бо бабай забере», «не гуляй, бо цигани вкрадуть»… То що думатиме така дитина? Що світ – це суцільна небезпека, що довкола самі вороги. Батьки формують у дітей схеми очікування катастроф. Поки людина маленька, вона не може їм заперечити чи піддати сумніву їхні настанови.

Якщо мати спокійна, емоційно стабільна, сама знає конструктивні способи і навички долання перешкод, небезпек, то й дитина біля неї теж цього навчиться. Якщо ж дорослі налякані, підозрілі, то таке уявлення про світ матиме й дитина.

– Наше суспільство було гіперстимульоване. Ми набрали такої шаленої  швидкості, на якій гальмувати досить небезпечно. Були гіперфункціональність, гіперконкурентність, гіперконсюмеризм. А ми все ж загальмували. Якщо після перелому рука в гіпсі, то це не означає, що ми нею вже не користуємося. Просто потрібен час, щоби після того, як гіпс знімуть, вона відновила свої функції повною мірою.

Так само і з виходом з карантину. За ці два місяці у нас виробився умовний рефлекс до дистантності, ізоляції, меншої соціальної комунікації. Тому доведеться витратити ще якийсь час на відновлення своїх соціальних обов’язків. Навіть техніка має час на гальмування і на розгін. І гальмування та розгін потребують часу.

– Це спричинить додаткову напругу, стрес, фрустрацію, зміну звиклого способу функціонування. Якщо машина їде трасою на третій передачі, то вона умовно споживає сім літрів пального на сто кілометрів. Якщо ж ця машина їхатиме містом, то споживатиме більше пального, бо десь стоятиме в заторі, десь поспішатиме, маневруватиме. Невизначеність, метання вимагає більше енергії, більше зусиль. Змінюється те, до чого ми звикли, тож нам доведеться подолати цю тривогу.

Коли людина з відпустки повертається на роботу, їй ще потрібен час для адаптації. І нам він знадобиться після самоізоляції.

Чи підвищиться рівень тривожності? Вочевидь, так. У маршрутках їздитимемо в масках і рукавичках. Потім за якийсь час адаптуємося, звикнемось, відчуття безпеки повернеться… Не гаснуть умовні рефлекси тільки від наших бажань!

Нам потрібен час для того, щоби звикнути, що тепер буде по-іншому, рівно так само, як потрібен був час звикнути до карантину.

– Так, як і будь-яка криза. Відоме китайське прокляття «щоб вам довелося жити в часи змін». Але є продовження – «не дай вам Бог не скористатися можливостями цього часу». Криза – це складно, але це шанс. Це шанс на ревізію пріоритетів, час на ревізію своїх цінностей, можливість зупинитися там, де раніше не встигав. Коли ми їдемо зі швидкістю 200 кілометрів на годину, то за годину будемо за двісті кілометрів від старту. Але все, що буде дорогою, ми пропустимо. Не побачимо, як розпускається квітка, як птаха сідає на гніздо, не почуємо, як дзюрчить струмок.

Тому, можливо, це така собі підказка людству. Можливо, це ручні гальма, бо несеться цей світ із надмірною швидкістю. Мовиться не про те, що варто повернутися в якусь древність і ходити пішки. Чимало філософів та психологів певні, що ця криза дає можливість людству замислитися. І, можливо не лише про втрати, про свою вразливість чи ілюзорну всемогутність. Вона дає можливість прислухатися до себе, до власних потреб і цінностей. До себе, а не до того, що диктує маркетинг.

– Люди стали частіше звертатися щодо збільшення напруження. Очевидно, ми маємо стрес, а стрес породжує напругу. І в цій напрузі психіка діє за іншими законами. В афекті ми маємо звужену свідомість. Збільшилася кількість внутрішніх сімейних конфліктів, бо сімейна система – це також система, переважно відкрита. Вона має зовнішні ресурси, має різні можливості для вирішення своїх проблем. Та якщо ця система стає закритою, то вона і щось доброго може отримати всередині, але «відреагувати» всю злість, кривди ненависть, невдоволення теж можна лише на близьких. Більше запитів з комунікативними проблемами, особистісними, партнерськими, батьківсько-дитячими.

Такі анекдоти, як, до прикладу, той, що мати п’ятьох дітей на четвертий день карантину винайшла ліки від коронавірусу, – це про замкнуту сімейну систему. Тому що коли за звичних умов життя ви посварилися з кимось, із чоловіком, дружиною чи дитиною, пішли на роботу і там переключили увагу, десь отримали підтримку якоїсь своєї цінності, вартості, важливості і повернулися додому з цим зовнішнім ресурсом. Але якщо вас обізвали або знецінили, скривдили, а пересвідчитися в протилежному більше нема де, то ви й залишитеся з цим відчуттям і захочете відомстити.

– Люди дуже різні. Є ті, що тієї ж маски жодного разу не надягнули. Стрес має свої етапи. Був у нас етап мобілізації, коли всі лякалися, всі щось робили, щоб із цим упоратися. Є фаза демобілізації, коли ти вже виснажився і сили більше не маєш. І, врешті, є фаза адаптації. Спершу гойдалку закидає в один бік, потім у другий, і лише згодом ми опинимося на «здоровій» середині. А для того, щоб опинитися посередині, треба перебути на обох полюсах. Не все, що ми робимо, ми усвідомлюємо, але точно все проживаємо. Це як в універсальній формулі переживання втрати. Спершу шок: ніхто не думав, що ми зможемо бути в карантині, ми переживали втрату свободи, втрату звиклого функціонування, звиклого життя. Потім фаза злості – ми стали шукати винного китайця, чи ще когось, обурювалися, що ж то за несправедливість. Потім фаза торгу – що можна робити, щоб усе-таки зберегти життя. Люди організували безпеку, запровадили карантин, носили маски, дотримувались умов ізоляції, обробляли все антисептиком. Потім прийшов час депресії – четвертий етап. Непросто жити в таких умовах. Але врешті-решт настає фаза прийняття. Люди адаптувалися до цього. Зворотний процес буде за тим самим принципом.