Небажана і незнана вагітність навіть доводила до криміналу, про це свідчать і архівні матеріали, і спогади. Дівчата народжували, і ці діти ніби уособлювали всі проблеми, з якими ще мали зіткнутися молоді матері. У стані післяпологового стресу жінки могли вбивати немовлят у досить жахливий спосіб: топити у воді, віддавати тваринам. Такі випадки описані і в українському фольклорі. Потім дівчата розкаювались, це був емоційний зрив, але… Насправді це дуже серйозна тема. І зараз, коли у нас достатньо демократична наука, ми маємо можливість через призму інтимного і особистого поговорити про соціальне, про ставлення до жінки, про нерівність, гендерний дисбаланс.

Чи можна було розслабитись вже у шлюбі? Відносно. До заміжжя дівчина  боялася завагітніти, а в заміжжі у неї з’являлися нові страхи, також пов’язані з дітьми. Багатодітність завжди віталася українською традицією. Цим і жінка, і чоловік доводили свою фертильність. Але якщо у подружжя не було дітей, провину покладали на жінку. Таке тривалий час відбувалося не тільки в українців, але й серед інших народів. Чому? Звісно, через жіночу фізіологію. Тільки жіноче тіло може завагітніти, виносити і народити дитину. Потомства нема – значить із тобою щось не так, ти не така, відповідно, ти винна і будеш цькована. То вже зараз ми знаємо, що є й чоловіче непліддя. А раніше жінки від цього дуже потерпали.

Ніхто не питав, чи ти хочеш дітей, скільки ти їх хочеш. Материнство, батьківство було ще одним щаблем соціального зростання. Із народження українців учили, що діти – це правильно, обов’язково, що тільки так і має бути. Це тепер, коли ми стали цивілізованіші, винайшли безпечну контрацепцію, можемо дозволити собі не мати по десять дітей. Їх важко пильнувати, треба вкладати свій час, ресурси, гроші, а це непросто. 

Морально-етичні світоглядні уявлення українців традиційної культури свідчили про те, що люди сходяться, шлюбуються і любляться, аби мати дітей. Тобто про секс як задоволення ніхто не говорив. Офіційною мотивацією займатися сексом було продовження роду, а задоволення – то вже побічне. Це зараз наша культура говорить про секс як про задоволення, як про щось важливе нарівні зі споживанням їжі та задоволенням інших фізіологічних потреб. А тоді про чутливість мовчали, як і про інші речі. Ці питання вирішував кожен на своєму особистому рівні, проте культура була офіційно радше асексуальна. Знаємо про це завдяки записам про опитування селян, які робила українська інтелігенція, через її інтерпретацію. Бо що ті селяни думали насправді, ми не знаємо. Тому я так люблю книжку «Дитина…», в якій «без купюр» передається те, що людина говорила, і відчувається, що саме так вона й думала. Ці дані не збігаються з рештою матеріалу, виданого згодом іншими українськими етнографами, які прославляли народну культуру, але мовчали про інтим, секс, контрацепцію, про те, що жінки не хотіли дітей. 

Що ж нам відомо про секс? Знаємо тільки те, що нам розповідає українська інтелігенція, етнологи, збирачі фольклору, вчителі, священники. Та й що там, зрештою, особливого могло бути, якщо в маленькій хаті десятеро дітей? Це вже тепер психологи радять подружжям урізноманітнювати своє статеве життя. А тоді класичний секс у подружньому ліжку був майже неможливий. Це відбувалося переважно на природі і, як мені видається, досить спонтанно. Сильно насолоджуватися цим люди навряд чи могли. Але з еротичного фольклору можемо собі скласти хоча б приблизне уявлення про інтимні стосунки селян. Наші корифеї не дуже хотіли таке видавати, писали, що це похабщина. Але саме в сороміцькому фольклорі згадуються всі види сексу: поз і ззаду, і спереду. Не треба думати, що наші предки були такі дурні і не практикували того, що їм хотілося. І це також демонструє фольклор – від того, як там інтим оспівується, подається, можна дуже легко зашарітися. Та знову ж таки це були індивідуальні практики залежно від стосунків і потреб кожного подружжя. Такі речі не формували окрему культуру, мати не вчила доньку, як краще «вгодити» чоловікові, це було абсолютно заборонене. І навіть якщо селяни говорили про особисте, етнологи цих їхніх спогадів не записували. 

У традиційному суспільстві контрацепції як такої не існувало, саме тому й народжувалося так багато дітей. Насправді не всі вони були бажані, не завжди жінки хотіли чи не щороку народжувати, майже без перерв. Але в них не було вибору… Однак жінки все ж таки намагалися унеможливити вагітність. Одним із засобів була магія. Українці вірили (та й досі подекуди вірять), що за допомоги певних магічних дій можна досягти практичного результату. Більшість обрядів на небажану вагітність робили через менструальну кров, яка залишалася на спідній сорочці жінки. Саме тому одна з назв місячних – «сорочка». До прикладу, сорочку з такою кров’ю прали, а потім цю воду виливали на вогонь. Вважалося, що в жіночій крові є інформація про те, скільки разів за життя жінка може завагітніти. І коли робити описані дії, то в такий спосіб можна символічно спалити увесь свій приплід і більше не завагітніти. 

Один із ключових весільних обрядів – посаг. Молоді сідали на ослоні під образами, і молода могла підібгати під себе пальці. Скільки пальців вона підібгає – стільки років не матиме дітей. Якщо ж усі – буде бездітна. Є етнографічні матеріали, в яких описується, що так могли чинити і свекрухи. Тобто поки молода сідала на посаг, свекруха могла підібгати під сідницю їй свій палець. Це робили для того, аби невістка перший рік не вагітніла і могла віддавати всі сили роботі по господарству.

Також українки вважали, що відвари певних трав можуть запобігти вагітність або ж спричинити кровотечу на ранніх стадіях. Досвідчені жінки, які вже мали багато дітей, робили те, чого не можна було: піднімали важкі речі, стрибали зі стола, перев’язували живіт рушником, аби стався викидень. Є дані, що на пізніших термінах довгими гострими предметами (веретеном або гусячим пером) робили процедуру, схожу на аборт. Закінчувалась вона майже завжди як смертю плоду, так і згодом жінки. Через характерні симптоми, зокрема підвищену температуру, було легко впізнати жертву таких дій, тож у селі вже знали причину її смерті. Тому жінки не наважувалися на такий крок як через людський осуд, так і через церкву, яка й зараз прирівнює аборт до вбивства.

Усім відома приказка «що то за кума, що під кумом не була». Звичайно, теоретично подружню зраду як колись, так і тепер засуджували, вважали не тим, чим можна пишатися. Але на практиці зради однозначно були, і мені в експедиціях про це не раз розповідали жінки. 

Нагадаю, що шлюб був надзвичайно важливий. Усе було спільне – і хата, і город, і поле. Втратити чоловіка – господаря, батька дітей було жахом. Тому те, що він пропадає десь там, хоч би й у сусідки, взагалі не вважалося приводом звертати на це увагу, не те щоб влаштовувати скандали чи «розбірки». Тому маємо в українські культурі образ мудрої жінки, яка не звертає на таке уваги. Мої респондентки, жінки старшого віку, теж про це говорили. Звичайно, що то було одне село, і про це знали – хтось доносив. Але кожен сам вирішував цю ситуацію. Зраджувати могли і жінки, але їм у цьому було важче – аби не завагітніти. Тож чоловіки були у вигіднішому становищі.

Ба більше, традиційне суспільство не вважало зраду приводом для розлучення, як і домашні бійки, насильство чи алкоголізм. Це були питання, над якими треба було працювати в парі. 

Причиною розлучення могло стати рішення когось із подружжя присвятити себе Богові – піти у чернецтво або коли хтось із подружжя, особливо чоловік, не міг здійснити статевий акт, був імпотентом, або через гомосексуалізм. Зверну увагу, що про останнє етнографічних записів у нас взагалі нема, ми тільки можемо таке припускати. Варто розуміти, що, живучи у селі, в той час було надто важко зрозуміти, що ти інший, сприйняти себе таким і знайти такого ж, як ти. Проте є судові матеріали, в яких жінки подавали на розлучення, бо чоловіки з ними не сплять. Чоловіки ж доводили, що в них усе гаразд, що вони не мають фізіологічних проблем, але «коли я її торкаюся, то нічого не виходить». Про це соромно було говорити, бо держава була невіддільна від Церкви, розлучення було тривалою процедурою: все обговорювали, виносили на люди. Тому чоловіки, як правило, таке замовчували, змушували жінок не розголошувати відсутність інтиму в парі. Але коли так тривало роками, в подружжя не було дітей і в цьому звинувачували жінку, цькували, то правда таки виходила назовні. З однієї судової справи відомо, що жінка терпіла і мовчала 17 років. Чоловік забороняв їй про це говорити, його батьки твердили, що йому пороблено, ходили по знахарках і чаклунках, які нічим не допомогли.  І та жінка нарешті порушила це питання. Його довго обговорювали, але подружжя таки розлучили, ба більше – жінці дали дозвіл на повторний шлюб. У випадках, коли такі речі замовчують (як тоді, так і тепер) чоловіки дуже вразливі, але від того страждають обоє в шлюбі. Дружина потерпає від того, що чоловік її не хоче, чоловік любить дружину, але вона не викликає у нього емоцій як сексуальна партнерка. Вирішити таку проблему – розлучитися – було дуже складно, тож подружжя просто жило як спілка.  

Також залишалося складне питання одиноких матерів, покриток і молодих вдів.  Це жінки від початку статевої зрілості до 40 років. Молодих вдів суспільство спонукало на створення нового шлюбу, але на практиці це було майже неможливо на відміну від тої ж ситуації з молодими вдівцями. Село для жінки було її світом, однолітки практично всі вже одружилися. Добре, якщо вдовиця виходила за вдівця, але так рідко бувало. Залишалася група парубків. Та коли жінка була старша, досвідченіша, мудріша, це вважали підривом патріархального суспільства. Чоловік мав іти в прийми, на її господарство, хату, виховувати її дітей, тож вона начебто мала ним верховодити. Але для традиційного суспільства то був абсолютно руйнівний сценарій. Та й зараз це сприймається досить важко. Навіть якщо молодий хлопець був закоханий у вдовицю, батьки не могли допустити такого шлюбу. Взагалі вважалося, що самотня жінка має нещасливу долю, не має права долучатися до весільних і родинних обрядів. До неї ставилися обережно, мовляв, щось не так. Це можна було змінити тільки тоді, коли вдова виходила заміж удруге.

Фактично молоді жінки фертильного віку залишалися ні з чим. Не можна було іти на поводу своєї тілесності, не можна було вагітніти. Навіть допомогти по господарству їм не було кому. А якщо й були якісь позашлюбні практики, то в цьому звинувачували тільки жінку.

Натомість молоді вдівці могли одружуватися як із удовицями, так і з дівчатами. Дівчат охочіше віддавали за вдівця, бо він мав господарку, був заможнішим. Вдівці ж поспішали з другим шлюбом, аби було кому виконувати жіночу роботу, глядіти дітей. Чоловіки взагалі не вміли цього: був гендерний поділ ролей.

У 35 – 40 років через традицію ранніх шлюбів подружжя вже ставало бабою і дідом. За народними традиціями у віці, коли ти вже маєш онуків, народжувати дітей – велика ганьба. З таких сімей кепкували, кажучи: «Старі, а все ніяк не заспокояться». Тобто культура і традиція дуже регулювали інтимні моменти: коли ти маєш статеве життя і коли ти повинен його закінчити. Чи є в тебе потреба у ньому, нікого не цікавило. 

Отже, людям у шлюбі після 40 років навіть спати разом було непристойно. Тому баба, маючи 35 років, спала на печі, а дід такого ж віку – на лаві. Коли я написала книгу «Жіноче тіло…», вона зробила мене абсолютно щасливою жінкою. Реально, тепер у нас, жінок, все значно краще, аніж було у наших бабусь, які працювали від ранку до ночі, безперервно народжували і в 40 років могли виглядати як старі баби. На щастя, зараз наш сімейний статус не впливає на наше життя.