А той подав у відставку з поста міністра, протестуючи проти зазіхань на Галичину

Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури, більш відома за абревіатурою UNESCO (United Na­ti­ons Educational, Scientific and Cultural Organization), вносила до "Світового переліку найвидатніших осіб, дні народження яких людство відзначатиме 2004 року" біохіміка, гігієніста та епідеміолога Івана Горбачевського, котрий народився 15 травня 145 років тому в Зарубинцях під Тернополем.

29­літній професор

У Тернополі на його честь у 1992­му перейменували медінститут (нині - Державна медична академія). А на посвячення пам'ятника йому запросили його ж нащадків із Торонто й гостей із міністерства здоров'я Австрії, яке він заснував і очолив 1917 року, та трьох університетів - Віденського (закінчив зі ступенем доктора наук, а в хімічному й фізичному інститутах при ньому здійснив свої перші відкриття), Карлового в Празі та Українського вільного в Мюнхені (у них викладав і ними керував).

Причому в Карловому ще 29­літнім став першим в його історії професором медичної хімії та фармакології, неодноразово обирався його ректором і заснував та очолив інститут лікарської хімії при ньому. Високий щабель на консервативній ієрархічній академдрабині посів у "юному" як для науковця віці завдяки сенсаційному відкриттю.

"Батько" діагностики

1882 року вперше у світі синтезував (при сплавленні глікоколу з сечовиною) сечову кислоту й встановив її складники, джерела й причини утворення в живому організмі. Це дозволило розробити метод діагностування захворювань, який дієво застосовують і нині.

Всесвітню славу здобув ще й методом відокремлення сечової кислоти від ксантину та гуаніну й кристалізувавши їх. А 1885 року першим одержав метисечову кислоту, у 1886­му створив новий метод синтезу креатину, а в 1891­му відкрив фермент коантиноксидазу.

Яскравий слід залишив і в гігієні, епідеміології, токсикології та судовій хімії. Приміром, розробив методи розпізнання кривавих плям у криміналістиці й з'ясував етіологію пелагри - захворювання, що настає унаслідок браку в їжі нікотинової кислоти. Зокрема це дослідження мало величезне значення для тих Закарпаття, Буковини, Бессарабії та Румунії, населення яких харчувалось переважно кукурудзяним борошном.

Кавалер Залізної Корони

Неабиякий внесок здійснив і в екологію. Зокрема - урятував від епідемії тифу столицю Чехії й посприяв вирішенню питанню її постачання питною водою: проаналізувавши води приток ріки Влтава, виявив у ній тифозні бактерії й запропонував магістратові Праги прокласти водогін до столиці з річки, де збудників захворювання не було.

Здійснюючи сенсаційні відкриття, встигав викладати в одразу кількох вищих навчальних закладах і результативно виконувати важливі громадсько­політичні доручення, за що був удостоєний 1898 року найвищим в Австро­Угорщині орденом Залізної Корони. Входив до Найвищої державної санітарної ради Чеського королівства (складової частини імперії Габсбургів) і Ради з технічних досліджень у Відні. Очолював Найвищу раду здоров'я Австро­Угорщини. Був і почесним президентом Українського лікарського товариства, віце­президентом Всесвітнього лікарського конгресу в Парижі в 1900 році та президентом його хімічної секції.

Лікар №1 імперії

Обирався до складу академій та інших наукових установ багатьох країн, у тому числі - Наукового товариства імені Шевченка (1925 року) та Всеукраїнської академії наук (у 1899­му). Призначався членом палати панів австрійського парламенту, дійсним таємним імперським радником і першим главою мінздоров'я імперії Габсбургів.Пропозицію створити та очолити його прийняв, аби допомогти землякам, які потерпали від Першої світової. Вочевидь, реалізував за тих умов принаймні частину намірів, інакше б за його проектом розбудови та програми дій міністерства здоров'я не створювали б згодом такі ж відомства Англії, Франції та інших держав.

Але у 1918­му подав у відставку, протестуючи проти відмови австрійського уряду в поділі Галичини на дві адмінодиниці - українську й польську. Наддністрянці намагалися уникнути таким чином підпорядкування урядові Королівства Польського, обіцяного полякам австрійцями по закінченню Першої світової.

Передусім - патріот

Вважати спільні інтереси вищими за особисті його навчив батько - священик, який не полишав національно­виховної роботи серед парафіян попри неодноразові конфлікти через це з австрійською владою. А навчаючись у Тернопольській класичній гімназії, Іван Горбачевський брав участь у діяльності "Громади" - підпільного гуртка юних патріотів.

Товариство "Українська громада" організував спільно з Іваном Пулюєм і в Празі, де створив ще й фонд допомоги студентам­співвітчизникам. Після розпаду імперії Габсбургів брав активну участь у становленні ЗУНР й розробив програму охорони здоров'я для УНР.

У 1924­му, попри неабияку зайнятість науковою та педагогічною роботою, був одним із засновників Музею визвольної боротьби України в Празі. В 1925 - 1935 роках очолював правління цієї науково­дослідницької установи, а в 1935­му став його почесним головою.

Українізатор науки

Хоч за праці, написані чеською, отримував більші гонорари, аніж за україномовні, передусім саме нею підготував чотири томи підручника хімії. Ними сприяв не лише освітньому рівню співвітчизників, а й становленню вітчизняної наукової термінології, основи якої у галузі хімії він і заклав.

У 1921­му, відхиливши спокусливіші пропозиції міносвіти Чехословаччини, заснував (а в 1924­му - очолив) Український вільний університет (спершу функціонував у Відні, потім - у Празі). Водночас був співзасновником та професором хімії українських Господарської академії у Подєбрадах і Педінституту імені М.Драгоманова.

У 1925­му посаду завкафедрою пропонував йому й Харківський університет, але академік відмовився, зіславшись на вік. А помер 24 травня 1942 року й похований на цвинтарі св. Матея у Празі.