Минулої неділі, 12 січня, у патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ  в Києві відбулася Архиєрейська хіротонія наймолодшого католицького єпископа в світі – владики Степана Суса, який став куріальним єпископом  Патріаршої курії УГКЦ з титулярним осідком Зігріса. Напередодні, у суботу, під час вечірні відбувся чин номінування нового владики.

Нагадаємо, до цього отець Степан, уродженець села Чишки, що неподалік Львова, був настоятелем Гарнізонного храму Петра і Павла у Львові, а також синкелом Львівської архиєпархії УГКЦ у справах капеланства та очільником Центру військового капеланства.

Богослужіння очолив Блаженніший Святослав – головний святитель владики Степана, співсвятителі: митрополит Львівський Ігор Возьняк та єпарх Стемфордський Павло Хомницький.

Спершу владика Степан тричі публічно склав визнання своєї віри, відтак власноруч підписане визнання було передане главі УГКЦ  Блаженнішому Святославу. Відтепер владика Степан звершуватиме своє служіння як єпископ Курії УГКЦ, тобто буде помічником Блаженнішого Святослава і виконуватиме його доручення.

«Владико Степане, дивні були дороги, якими вів Вас Господь Бог до цієї хвилини. Ви як молодий священник, мабуть, бачили, як багато сьогодні людей виїжджає з України, і думали, як їх супроводжувати, де їх шукати. Ви, будучи настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові, мабуть, більше з усіх нас чули і бачили плач сучасної української Рахилі. Бо Ви ховали тих хлопців, які сьогодні щедро засівають українську землю своїми кістками в надії на її свободу і незалежність. А сьогодні Господь Бог покликав Вас бути єпископом Патріаршої курії у Києві», – зазначив у своєму привітанні Блаженніший Святослав.

Нововисвяченого єпископа привітав Апостольський нунцій в Україні Клаудіо Гуджеротті, який розповів, що служіння в Курії не є легким, але побажав з молитвою долати всі виклики і досвідчувати єпископське служіння як вияв Божої ласки. Розділити урочистість події прибули єпископи УГКЦ, РКЦ та ПЦУ. Зокрема, владика Олександр Драбинко, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський ПЦУ, пригадав свої свячення і наголосив: «Єпископство – це не слава, не почесті, а відповідальність перед Богом і народом Божим». Він подарував владиці Степану панагію із ризниці покійного Блаженнішого Володимира Сабодана.

Наприкінці моління до присутніх звернувся нововисвячений владика Степан:

«Я свідомий того, що до нового служіння мене покликав сам Господь. І коли мене запитували, яким має бути єпископ, я сказав, що перш за все людяним. В особі священників, єпископів Господь зустрічається з тими, що ще шукають стежки до Нього. І я би хотів все своє життя як людина і душпастир бути в руках Божих тим обличчям, у якому Він зустрічається з тими, що ще шукають стежки до Нього».

Владика Степан розповів також про те, як він дізнався, що його обрали єпископом: «Два дні перед тим, як мені зателефонував Блаженніший і повідомив, що я обраний єпископом, я брав участь у марафоні у Вашингтоні. Це був 44-ий марафон морської піхоти. Було десять військовослужбовців з України, які бігли на протезах. Я разом із ними. Ми долали відстань десять кілометрів. Біжучи поруч із майором Юрієм Козловським, який біг на протезі, я всі ті десять кілометрів думав, скільки в житті ми докладаємо зусиль, аби подолати виклики і труднощі. Як часто не є легко нашим воїнам, які вранці встають із ліжка, надягають на ногу протез, ідуть умиватися – хтось однією рукою, хтось обома. І так щодня починають своє життя…

Два дні після марафону, коли ми раділи з нашими воїнами, що подолали цю відстань, коли ще боліли м’язи, мене повідомили, що мене чекає новий марафон у житті Церкви. Це справді був нелегкий виклик для мене. Суто по-людськи я розумію, що мені доведеться покинути спільноту гарнізонного храму, військових капеланів, багатьох людей, яких я знаю у Львові. З другого боку, я свідомий того, що це покликання, до якого мене запрошує сам Господь. Він колись мене покликав до цього служіння як священника. Сьогодні кличе далі…»

Нововисвячений владика пообіцяв, що й далі молитиметься за всіх воїнів, за тих, які ще на передовій, і за тих, які зазнали на війні травм: «Юрій Козловський казав, що він молиться щодня, коли надягає протез на свою ногу. Коли він біг, теж молився, щоб витримати. Я також це робитиму, згадуючи всіх тих героїв, що на протезах починають кожен свій ранок, долають виклики і є щасливими, дякують Богу за те, що мають життя». А також попросив воїнів надалі звертатися до нього «брате», а не «преосвященний», навіть не «преосвященний брате».

Степан Сус подякував очільникам Церкви, рідним і близьким, усім присутнім: «Дякую своїй мамі, яка жодного разу не випустила мене з дому без благословення святою водою, і татові, який завжди тихо поруч. Дякую своїй дорогій бабусі Антоніні, якій уже 94 рік, і вона сьогодні з нами. Дякую всім воїнам та друзям, парафіянам і жителям Львова, Чишок, Винників, Бучача. Вдячний усім вам!»