Є люди, які, навіть відійшовши у засвіти, залишаються з нами завдяки добрим справам, зичливості, творчому чи науковому доробку. І навіть усвідомлюючи їхній відхід, ми звертаємося в думках до них за порадою, перечитуємо ними написане, прагнемо, щоб й інші довідалися, яка це була світла й добра людина.

Саме таким у пам’яті рідних, колег і студентів залишився професор Михайло Козак, який понад два десятки років був деканом факультету ветеринарної медицини Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького.

Народився Михайло Козак 1 січня 1949 року у с. Корнилич Коломийського району на Івано-Франківщині, де й здобув середню освіту. Почав працювати на Коломийському заводі “Сільмаш”, де протягом двох років освоював ази слюсарської справи, звідки був призваний на військову службу, після завершення вирішив податися до Львова, успішно склав вступні іспити і став студентом ветеринарного факультету, єдиного на Заході України зооветеринарного інституту, який закінчив з “червоним” дипломом. І почав працювати спершу асистентом кафедри ветеринарно-санітарної експертизи, а згодом продовжив навчання в аспірантурі Ленінградського ветеринарного інституту за профілем своєї основної спеціальності – “ветеринарно-санітарна експертиза”. Після завершення навчання в аспірантурі Михайло Козак чотири роки був проректором із виховної роботи рідного вишу. А у 1986 здобув вчений ступінь кандидата ветеринарних наук. Його ідеї, наукові експерименти та дослідження лягли в основу монографії “Наукове обґрунтування системи заходів (корекції) природної резистентності худоби для отримання екологічно чистої яловичини”, що побачила світ у 2011 році. А вже через чотири роки автор монографії був готовий до захисту докторської дисертації на цю тему, проте на заваді стала тяжка хвороба.

У науково-педагогічному доробку професора Козака, окрім монографії, 248 опублікованих статей, зокрема запатентовані відкриття, офіційно визнані настанови з використання на практиці різних імуномоделюючих препаратів.  Він став співавтором низки нормативних документів та типових навчальних планів із підготовки фахівців ветеринарної медицини, розроблених згідно з вимогами Міністерства освіти України. І сьогодні студенти й викладачі профільних вищих навчальних закладів України черпають знання з численних підручників та посібників, автором чи співавтором яких є Михайло Козак.

Дідусь Михайло – це моє світле, безтурботне дитинство. Він зумів створити в нашій сім’ї атмосферу веселкових кольорів любові, взаємодовіри і радості життя, я зростала зі щасливою усмішкою на устах, яскравим вогником пізнання світу в очах. Дідусь любив життя, був неперевершеним доброзичливцем, шанував понад усе людську гідність і не шкодував себе, своїх зусиль задля блага інших і поставленої перед собою мети.

У мене досі перед очима одна із зустрічей з дідусем моєї шкільної пори. У пам’яті моїй закарбувалося кожне слово, сказане тоді ним. “Дитинко моя, я так би хотів, щоб ти стала лікарем, чи ти бачиш себе у цій професії?” – запитав він. Я на хвильку задумалась, і, щоб не образити дідуся, відповіла: “Так, але маю й інше бажання – стати журналістом”. Він усміхнувся, здивовано обійняв мене і сказав: “Я підтримаю будь-який твій життєвий вибір, головне, щоб ти була щаслива від того, чим будеш займатися”. Я одразу відповіла: “Хочу писати про таку людину як ви, про досягнення, про досвід, мудрість. Хочу, щоб усі знали, що ви мій дідусь”. Тоді я вперше побачила сльози вдячності на очах, і дідусь сказав: “Мартусю, я люблю життя, люблю людей, люблю, коли усі є щасливі”. Значення його слів я зрозуміла згодом, коли підросла.

Дідусь виховав мене, завжди був поруч, коли було важко, завжди підставляв своє плече. Мої найсвітліші спогади про найкращого дідуся, друга, Людину з великої літери, гордість Козацького роду. Його щира усмішка, добрі очі й мудрий погляд завжди грітимуть мої душу й серце.

У моїй свідомості найглибше закарбувалась перша зустріч із Михайлом Васильовичем, коли я, абітурієнтка, шукала деканат факультету ветеринарної медицини. Він стояв тоді на вулиці поруч із будівлею, у якій, власне, й був деканат, і, побачивши мене, дуже мило усміхнувся і запитав: “Дівчинко, що шукаєте?”. Я відповіла: “Деканат факультету ветеринарної медицини”. Тоді Михайло Васильович засміявся та й каже: “Ну, декана ви вже знайшли, а ось і деканат!”. Ось так і відбулось моє перше знайомство з деканом факультету ветеринарної медицини і мудрим керівником, наставником.

Життєвий шлях Михайла Васильовича – зразок людської гідності, добропорядності та мудрості. Він завжди вирізнявся своєю щирістю, толерантністю, завжди був готовий до компромісів, старався допомогти своїм студентам, співробітникам, землякам. Ніколи не відмовляв у проханнях чи вирішенні будь-яких справ. Усі, хто знав Михайла Васильовича, любили й поважали його за чуйне ставлення до людей, велику душевну щедрість, мудрість і оптимізм. Дякуємо Вчителю за мудру науку!!!

Безсумнівно, не одне покоління випускників факультету ветеринарної медицини відчувають глибоку шану і вдячність за велику працю, вклад у формування їх як особистостей, вчасну батьківську підтримку, добре, а інколи й гостре слово свого декана. Мені до сліз приємно і завжди хвилююче чути від людей, що вони пишаються, адже Михайло Васильович був їхнім другом, наставником, другим батьком у стінах університету. Я ще й досі не можу осягнути того, якою багатогранною людиною з великим люблячим серцем й холодним розумом до усіх був мій тато. Таких людей я сьогодні називаю “динозаврами”. Загалом мені дуже важко писати про тата, котрий рік тому, 6 жовтня 2018 року, просто “пішов”… Але і сьогодні у всьому я відчуваю його присутність...

Найперше пригадую з дитинства, що тато багато працював, і навіть вдома допізна щось писав й казав, що це дисертація (на той час я не розуміла що це).  Попри свою зайнятість він завжди намагався мені допомагати зі шкільною програмою. Пам’ятаю, тато кожного ранку слухав радіо й робив записи про погоду, які я потім вносила у зошит з “природи”. Згодом у старших класах допомагав осилити програму з літератури народів світу.

Запам’яталось, як він любив приїжджати до своєї тещі у село, допомагав їй у всьому, а найбільше любив ходити за дровами в туркотинський ліс. Я дуже часто задумуюсь над тим, як із бідного сільського хлопчини виріс такий видатний чоловік. Відповідь, напевно, лише одна: треба усіх любити і прощати. Також не можу не згадати щорічні привітання з нагоди випуску й вручення дипломів: він завжди дуже скромно виходив на сцену в актовій залі, щоб привітати своїх випускників-колег, але оваціям не було меж. Оплески тривожили його душу й серце, відбирали голос, навертали сльози й назавжди залишали ту незабутню мить кінця й початку чогось нового... Тато завжди казав, що заради таких моментів варто жити!

Шкода, не всі слова вдячності вдалося сказати, але й нині не перестаю дякувати татові за життя, за міцне батьківське плече, за щоденну турботу, за усі поради й неоціненну науку…