ПЦУ: здобутки та виклики за рік
15 грудня виповнюється рік, як на Об’єднавчому соборі у Києві була створена Православна церква України
Про те, що українське православ’я повинно об’єднатися, говорили чимало впродовж останніх десятиліть. Однак у те, що після стількох років конкуренції, а подекуди й протистояння, православні церкви України можуть найближчим часом об’єднатися та здобути визнання, вірило не так уже й багато людей. Суспільство переважно вже звиклося з наявним станом речей. І коли торішньої весни президент Петро Порошенко активно долучився до втілення цієї мети та звернувся по підтримку до Верховної Ради, багато хто вважав це проєктом політичним і передвиборчим.
Попри все цієї неділі, 15 грудня, виповниться рік, як на Об’єднавчому соборі, який відбувся у Софії Київській, створили Православну церкву України і обрали її предстоятелем Митрополита Епіфанія (Думенка), який до того був митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Білоцерківським УПЦ КП, а також патріаршим намісником.
фото: president.gov.ua
Від початку ідею об’єднання підтримали Українська православна церква Київського патріархату, яку очолював Патріарх Філарет, і Українська автокефальна православна церква, яку очолював Митрополит Макарій. Також підтримали ідею об’єднання деякі представники Московського патріархату. Звернення до Вселенського патріарха Вартоломія спершу, зі слів Митрополита Епіфанія, підписали 15 єпископів УПЦ МП, однак через сильний тиск з боку церковної влади більшість із них згодом не наважилися на рішучий крок. Тож участь в Об’єднавчому соборі взяли лише два єпископи, які перед тим належали до Московського патріархату: Олександр (Драбинко) і Симеон (Шостацький).
А вже 6 січня у церкві Святого Георгія в резиденції Вселенського патріархату в Константинополі (сучасний Стамбул), де Митрополит Київський та всієї України Епіфаній співслужив Святу літургію із Вселенським патріархом Вартоломієм, Православна церква України офіційно отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріарха.
На той час ПЦУ налічувала близько 7 тисяч парафій, близько тисячі з них – на Львівщині. За рік до неї приєдналися ще понад 600 парафій, які перейшли з Московського патріархату. Нині можемо сміливо стверджувати, що, попри тиск ззовні, попри перепони, які чинила і чинить «гнана» УПЦ МП, попри демарш почесного Патріарха Філарета, Православна церква України за цей рік утвердилася в українському суспільстві як одна з впливових її складових, а Митрополит Епіфаній став одною з найавторитетніших постатей серед українців. Як предстоятель ПЦУ він здійснив численні архипастирські візити до єпархій, один із яких був до Львова. Тут він мав зустрічі не тільки з вірянами, а й з владою міста і області та щиру розмову з журналістами. Ще однією нагодою для відвідин ним нашого міста стало святкування в серпні 30-ліття відродження українського православ’я, а в жовтні Блаженніший митрополит Епіфаній очолив прощу до урочища Заглина, що на Жовківщині.
Попри тиск Москви Православну церкву України вже визнала Александрійська патріархія і Елладська автокефальна церква. У нещодавньому інтерв’ю для ВВС-Україна Митрополит Епіфаній висловив переконання, що наступного року ПЦУ визнають ще три-чотири церкви, однак не назвав, які саме, щоб не полегшувати роботу супротивникам цього процесу.
Про те, яким був цей рік для ПЦУ, які головні виклики стояли перед нею, якими найважливішими здобутками вона може пишатися в 2019-ому і що ще потрібно зробити, «Львівська Пошта» розпитала релігієзнавця Дмитра Горєвого.
– Яким був цей перший рік ПЦУ?
 |
| Дмитро Горєвой |
Зміна влади також ніяк не позначилася на ПЦУ. В Московському патріархаті багато говорили про те, що начебто ПЦУ є політичним проєктом Петра Порошенка. Але ж Петро Порошенко не був переобраний президентом, не взяв більшості й на парламентських виборах, проте ПЦУ живе і, що більше, демонструє певний розвиток, має здобутки на міжнародній церковній арені! Визнання Александрійським патріархатом і Елладською церквою ПЦУ відбулися вже після зміни влади. Тобто не можна сказати, що ПЦУ якось залежала від Порошенка чи з його відходом від влади перестала нормально жити.
ПЦУ вдалося втримати баланс між різними її гілками, бо ж пам’ятаємо, що рік тому об’єднувалися дві великі українські Церкви і частина третьої, тобто до неї ввійшли представники трьох Церков, які впродовж майже трьох десятків років вважали один одного конкурентами. Однак нині в ПЦУ справді здорова атмосфера, коли на церковні посади обирають представників колись різних груп. Не можна сказати, що лобіюються кадри з якоїсь одної Церкви, усіх однаково запрошують брати активну участь в житті Церкви. Тож ПЦУ відбулася, доволі добре розвивається, можна сказати, є на шляху позитиву і має дуже добрі результати за підсумком одного року діяльності. Митрополитові Епіфанію вдалося втримати баланс і не пристати до якоїсь одної з груп впливу, він своїми м’якими діями дуже виважено керує Церквою.
– Рік тому чимало мовилося про пониження статусу ПЦУ, мовляв, погодилися повернутися від патріархії до митрополії. Чи був це крок назад?
 |
| фото: pomisna.info (4) |
– Чи здобув за цей рік Митрополит Епіфаній авторитет в українському суспільстві?
– Митрополит Епіфаній має доволі сильну підтримку українців. За результатами нещодавнього опитування, проведеного Центом Разумкова, серед українських релігійних лідерів він має найбільшу довіру і поступається в цьому хіба Папі Римському Франциску. Митрополит дуже добре демонструє політику собороправності, він не є церковним авторитарним керівником, як, наприклад, патріарх Кирил. Він радиться з єпископатом, не вирішує питання самостійно. Частково через те, що він сам ще не набрав такої великої адміністративної ваги, яку має патріарх Кирил чи яку мав Філарет. Як і в нормальній 
демократії у державах, так і в собороправності в Церкві існує система стримувань та противаг. Синод стримує предстоятеля від якихось неправомірних дій. Ситуація здорова, немає загроз церковній демократії та собороправності. Тож я вважаю, що Митрополит Епіфаній доволі добре керує церквою.
демократії у державах, так і в собороправності в Церкві існує система стримувань та противаг. Синод стримує предстоятеля від якихось неправомірних дій. Ситуація здорова, немає загроз церковній демократії та собороправності. Тож я вважаю, що Митрополит Епіфаній доволі добре керує церквою.Водночас він не консервує ПЦУ в якомусь сталому вигляді, а прагне її розвивати. Про це свідчать рішення останнього синоду, де були прийняті деякі зміни до літургічних практик. Церква, зокрема, повертається до первісних богослужбових традицій, потроху відкидаючи ті сумнівні нашарування, які продовж історії з’явилися в літургії, а також скорочуючи ті складові богослужіння, які втратили актуальність, як-от єктенії за оголошених. Тобто Митрополит Епіфаній демонструє, що Церква – це живий організм, який здатний функціонувати і розвиватися в сучасному світі, а не тільки в історичних традиціях. Окрім того, дуже важливо, що Православна церква України підтримує вакцинацію і закликає своїх вірних робити щеплення. Дуже часто релігійні організації в Україні, зокрема в 2000-их, були проти вакцинації. І я не виключаю, що й через вплив релігійних організацій маємо нині таку загрозливу епідеміологічну ситуацію.
– Як проявив себе предстоятель ПЦУ в міжцерковному діалозі?
– Митрополит Епіфаній продемонстрував готовність до діалогу з УГКЦ, що є дуже добре і що відрізняє його від Патріарха Філарета, який вважав і вважає греко-католиків віруючими другого сорту. Митрополит Епіфаній додержує іншої точки зору, з повагою ставиться до УГКЦ. Звичайно, мовиться не про якесь об’єднання чи адміністративне поглинання, а про нормальний міжрелігійний діалог, нормальне співіснування в рамках одної країни. Це добре і правильно.
Щодо діалогу з Московським патріархатом в Україні, то Митрополит Епіфаній постійно наголошує, що ПЦУ відкрита до діалогу. На жаль, з боку Московського патріархату бачимо інше. Зокрема, нещодавно, 6 грудня, була заява, що вони не тільки не бажають діалогу, а й не вважають ПЦУ церквою.
– Які, на вашу думку, найбільші виклики постали перед ПЦУ в цьому році та які з них вдалося подолати?– Передусім, як уже мовилося, вдалося втримати єдність, не допустити розбалансування в Церкві, погасити конфлікт із Філаретом, не дати йому зруйнувати ПЦУ. Також важливим здобутком є визнання і співпричастя, попри агресивну інформаційну кампанію Російської держави і церкви, не тільки з Константинополем, а й з іще двома автокефальними церквами –Александрійським патріархатом та Елладською церквою.
– Які найнагальніші завдання стоять нині перед ПЦУ?
– Як у 90-их роках перед політикумом стояло завдання державотворення, розбудови інституцій, створення ефективних органів влади, так і перед ПЦУ нині стоїть завдання сформувати свої відповідні органи влади – синодальні комісії, які розробляли б статут, основоположні церковні документи, формували стратегію відносин Церкви з іншими релігійними організаціями, стратегію взаємодії з владою та суспільством; церковний суд, який стояв би на сторожі дотримання церковного права та норм діяльності і поведінки в Церкві. ПЦУ зараз не проводить ніякої інформаційної кампанії, як це робить Москва (які там вкладають кошти, як вони присутні в медійному просторі!). Звичайно, в ПЦУ є сайт, вона присутня у фейсбуці та інстаграмі, але цього замало, бо це губиться на тлі того, що має РПЦ в Україні.
Окрім того, в ПЦУ ще не навчилися комунікувати зі своїми вірними. Зокрема, ми бачили цікаві рішення синоду щодо літургійних практик, але для більшості вірних вони незрозумілі, бо їх не пояснили. Бачимо брак належної комунікації, і тут ще треба чимало зробити.
Митрополит Епіфаній у інтерв’ю «Українській правді»
Про об’єднання і перехід парафій
«Багато хто не вірив, що відбудеться Об’єднавчий собор 15 грудня. Про це говорили роками, десятиліттями. Якщо ми згадаємо навіть 2008 рік, час президентства Ющенка. Приїжджав Вселенський патріарх, практично все було домовлено, але все зірвалося.Тільки через 10 років ми зуміли провести Об’єднавчий собор. Ніхто не вірив в це. Можливо, Вселенський патріарх навіть сумнівався, бо на нього лягала велика відповідальність за те рішення – чи відбудеться, чи не відбудеться.
Але ж об’єднання відбулося! Це певне чудо, що ми об’єдналися і далі разом будуємо вже єдину Церкву.
І тому я переконаний в тому, що й надалі Господь створить відповідні умови, можливо, будуть певні випробування. Подивіться, які зміни війна привнесла в українське православ’я. До початку цієї неоголошеної страшної війни Московський патріархат мав дуже високу підтримку. А зараз усе навпаки.
Ми бачимо, що кожного року підтримка Московського патріархату в Україні все падає і падає і буде падати надалі.
Тому логічно, що хвиля переходу в нашу Церкву повинна відбутися. Чому? Згідно з статистикою, в Україні зараз приблизно 70% православних, а з них 50% – прихильники Православної церкви України.
Але храмів у нас менше, аніж у Московського патріархату. І тут логічно, що ті віряни, які нас підтримують, з часом будуть спонукати і вже спонукають священнослужителів до переходів. З часом вони дозріють, і будуть створені відповідні умови.
Зараз ми бачимо, як штучно трішки призупинилися ці переходи: зміна влади, Московський патріархат наполегливо діє, лякає, знаходить прихильників навіть серед української влади. Ми бачимо це на прикладі Вінниці, де голова управління Нацполіції повністю сприяє московському архиєрею.
Відбуваються зараз по Україні сотні судових позовів, така боротьба. Вони хочуть показати нашим прихильникам в своєму середовищі: якщо ви будете мати бажання перейти, то ми вам створимо такі труднощі, які зараз є, наприклад, у Вінниці, в інших єпархіях і парафіях.
Але в певний час все це минеться, і буде цілий вибух приєднання до Православної церкви України».
Про визнання у світі
«Зараз ми маємо чіткі та добрі сигнали від декількох помісних православних церков. У наступному році, я думаю, щонайменше ще три-чотири церкви визнають нашу автокефалію. Поступово. Але це дуже швидко, всі засвідчують, що автокефалію жодної церкви не визнавали так швидко. Минув усього-на-всього один рік».
Про Патріарха Філарета
«Патріарх Філарет наполегливий, відданий, якщо він у чомусь переконаний, то буде йти до кінця. Він молитовник, він постійно звершує богослужіння, скромний у побуті. Але, на жаль, як зараз усі констатують, що, будучи скромним у побуті, він нескромний у тому, що стосується владних амбіцій.
І це зараз яскраво видно. Але Патріарх, можливо, вже розуміє всередині, що вороття не буде, що він залишився практично сам. Але от така риса характеру, його впертість, не дозволяє йому переглянути свої погляди і змиритися з більшістю, з абсолютною більшістю.
Я б сказав, що 98 чи 99 відсотків архиєреїв ПЦУ залишилися одностайними щодо його «відходу», всі хочуть зберегти єдність. Весь православний світ споглядав, чи нам це вдасться. І ми зберегли єдність, розколу як такого не сталося.
До цього часу Почесний патріарх Філарет є в складі Православної церкви України, його місце на синоді – кожен може пересвідчитись – і до цього часу очікує його повернення. Тобто він зараз самоізолювався у складі Православної церкви України.
Ми йдемо на поступки, ми шануємо його, ми проявляємо до нього християнську любов. Почесний патріарх часто декларує, що його хочуть «викинути на вулицю». Це не відповідає дійсності, це – неправда. Ніколи ні в кого навіть не було подібної думки. Але, на жаль, те оточення, яке зараз біля нього, сіє ворожнечу, сіє ненависть».
Димитрій Рудюк, митрополит Львівський і Сокальський, голова Синодальної комісії
з міжхристиянських відносин ПЦУ:
– Православна Церква України виникла внаслідок багатьох об’єднаних зусиль і молитви віруючих людей, справжніх українців, які століттями бажали мати визнану Автокефальну православну церкву. Епохальна подія, яка відбулася рівно рік тому, ввела це щире прагнення у канонічне поле, і після Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року вже за кілька днів, напередодні Різдва Христового 5 і 6 січня 2019 року, відбулося визнання цієї Церкви та вручення Томосу про автокефалію Вселенським патріархом Вартоломієм.
Природно, що до нової Церкви потягнулися ті, що відразу почули гасло «Двері нашої Церкви відкриті для всіх!», яке в своїх багатьох промовах та інтерв’ю повторював Блаженніший Митрополит Епіфаній. Від Московського патріархату в об’єднану ПЦУ влилося понад 600 парафій. Це було непросто, тому що подекуди був відвертий спротив, який чинили не місцеві жителі, не парафіяни, а найняті «тітушки», яких подекуди підтримувала поліція. Прикладом цього є Вінниччина.
Перспектива подальших переходів існує, серед православних вірян ростуть настрої щодо зміни юрисдикції. За цей рік наша Церква продемонструвала неабияку єдність всередині. Унаслідок нападок і ззовні, і зсередини, що дивувало не менше, аніж відкритий наступ Москви, ми стали ще сильнішими, ми зрозуміли, що можемо вистояти і показати українське православ’я дійсно відкритим для всіх.
Визнання об’єднаної Української церкви з боку таких поважних церков світового православ’я, як Александрійська та Елладська, дало нам певність у тому, що наша Церква щораз більше інтегрується у вселенське православ’я, чого ми не мали раніше.
Перед нами стоїть ще багато проблем. Нам треба більше єднатися всередині, наприклад, так, як ми це робимо у Львові з митрополитом Макарієм, адже ми співбрати у тепер вже єдиній Церкві! І перш за все цей поступ до єднання повинні показувати єрархи. Православна церква України і далі демонструватиме свою відкритість, із давнини притаманну саме українському православ’ю. Тож зараз ми формуємо по-новому наше спілкування і відносини з іншими церквами в Україні.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
