“Працюємо, щоби війна не зруйнувала людину зсередини”
“Львівська Пошта” запитала військових капеланів про їхнє покликання, завдання та мотивацію на служіння
На українських землях здавна шанували Богородицю як заступницю у всякій потребі, як захисницю перед ворогом. Своєю покровителькою та опікункою її називали князі, королі, гетьмани. У неї просили захисту перед нападниками не тільки воїни і козаки, але й прості люди. На її честь зводили численні храми.
У часи Київської Русі культ Богородиці-Покровительки увічнив Ярослав Мудрий під час будівництва Святої Софії та церкви Благовіщення на Золотих воротах. Шанували Богородицю як свою покровительку й запорізькі козаки –мали на Січі церкву, освячену на її честь. У ХХ столітті Українська повстанська армія теж обрала собі Свято Покрови за День зброї. Прийнято вважати 14 жовтня днем її постання. Продовжуючи традицію попередників, оборонців рідної землі, вояки УПА також віддалися під опіку Матері Божої. Тож уже стало традицією, що у цей день у всіх українських храмах моляться за захисників України – живих і тих, що сповняли свій обов’язок оборонців рідної землі та свого народу впродовж віків.
Найчастіше військові звертаються з дуже простим проханням: “Отче, помоліться за мене”
Із 2015 року 14 жовтня в Україні офіційно відзначають День захисника України. Окрім збереження традицій та утвердження самобутності українського війська, це є свідченням, що й нині наші воїни потребують відчувати Божу присутність та заступництво у тяготах своєї служби Пресвятої Богородиці. А допомагають їм у цьому військові капелани.
Військове капеланство – це не щось нове для України, віддавна у нас були священники, які супроводжували військових. Про них є згадки у давньоруських літописах. Був священник і на Січі, разом із переносною каплицею він вирушав із військом у похід. Були українські капелани і в австро-угорській армії, і в Січових стрільців, і в УГА та УПА. До речі, капеланом Бережанського коша Української Галицької Армії був блаженний священномученик Омелян Ковч.
Інститут військового капеланства в сучасному українському війську виник “знизу”: активні священники, семінаристи за покликом серця йшли до військовослужбовців, спілкувалися з ними, дослухалися до їхніх потреб у духовній опіці і супроводі. Водночас церковні структури налагоджували співпрацю з військовими, працювали над законопроєктами, які б уможливили офіційну присутність священника серед захисників. Із початком війни чимало священників поїхали на схід спершу як волонтери, щоб підтримати своїх вірних, бути поряд та надати духовну опіку воякам. У травні 2017 року офіційно запроваджено інститут військового капеланства в Нацгвардії України, а у червні 2019 року був схвалений в першому читанні законопроєкт “Про військове капеланство”, який дотепер очікує на друге читання і остаточне ухвалення.
Наша місія – бути поруч із нашими захисниками
Попри те, що народні обранці поки ще не спромоглися ухвалити цей закон, військові капелани здійснюють своє служіння у Збройних силах та Нацгвардії у військових частинах, на полігонах і безпосередньо на передовій, де перебувають за принципом ротацій. На кінець минулого року на передовій відбулося 5000 ротацій капеланів. Серед них є православні, греко-католики, протестанти, римо-католики, навіть мусульмани. Їм заборонено брати до рук зброю, однак їхня служба дуже важлива, непроста, відповідальна і не менш небезпечна, аніж власне військових. “Військовий капелан – це знак присутності Бога у нелюдських обставинах. Наша з вами місія – бути свідком того, що Бог навідується до свого народу, а також показати Україні дорогу до миру”, – наголосив під час однієї з зустрічей із капеланами Блаженніший Святослав Шевчук.
“Львівська Пошта” вітає військових капеланів з Днем захисника України! І напередодні свята поспілкувалася з військовими капеланами про їхню місію, покликання, про досвід і виклики передової.
Отець Володимир Бачинський,митрофорний протоєрей, секретар Львівсько-Сокальської єпархії ПЦУ, військовий капелан:
– У 2014 році я був волонтером, їздив у зону АТО і возив хлопцям першу гуманітарну допомогу: воду, картоплю, буряки, бронежилети, спальні мішки, все те, чого хлопці тоді потребували. Коли Церква звернулися, щоб священники пішли капеланами, то, звичайно, дав згоду, і в серпні 2015 року вперше поїхав у зону АТО як військовий капелан. Коли з цілої України у серпні 2015 року поїхали перші 27 капеланів, то з нашої Львівсько-Сокальської єпархії їх було шість, я був у тій першій ротації.
Це служіння значно відрізняється від звичного тут, на мирній території. Передусім нема тої фальшивості, яка, на жаль, нерідко трапляється тут у щоденному житті. Є велика щирість, бо щохвилини поблизу чатує смерть. Немає там атеїстів, навіть ті, які не знали Бога, хочуть Його пізнати, хочуть бути серед людей, які вірують.
Там відчуваєш велику затребуваність свого служіння, бо можеш підтримати не тільки молитвою чи розмовою, а й наданням Святого причастя, а це дуже важливо. Я завжди кажу, що взяти до рук зброю може кожен патріот України, а подати причастя може лише священник.
Військовий капелан – це не тільки духовний наставник чи пастир, це й психолог, це й брат, це людина, якій відкривають свою душу, якій дуже довіряють. Воїни дуже добре пізнають, хто до них приїхав щиро, за покликом серця. І якщо тебе прийняли, то стаєш своїм на все життя. А прийнявши, зверталися зі своїми проблемами. У когось вдома, поки він на війні, розпадається сім’я, отже, треба вивести людину з психологічної травми. У той час були сильні обстріли, хтось приходив і казав, що більше може взяти до рук автомат, людина надламана, треба з нею працювати. А що робити, коли до тебе приходить воїн і каже, що вже тиждень думає про самогубство? І ти щодня дві-три години розмовляєш, пильнуєш, щоб людина живою до своїх рідних повернулася. Хтось просто потребує молитви, просить помолитися за себе чи за свою родину, за дітей, за батьків.
Коли в серпні настало свято Спаса, то я їздив на базар у Старобільськ, купував яблука, груші, сливи, щоб хлопці відчули свято і, споживши свяченого, могли відчути єдність із тими, хто залишився вдома.
Для мене цей досвід капеланства дав дуже багато. Передусім я пізнав, які у нас жертовні люди, люди віри і відданості. Сидячи вдома, я б ніколи не дізнався, скільки у нас є справжніх патріотів, готових віддати найдорожче, що в них є, своє життя, за життя і щастя інших. Я дякую Богові, що донині в мене є близько 420 побратимів, із якими я підтримую зв’язок. І телефоном, і особисто зустрічаємося. Мав навіть нагоду тут, у Львові, вінчати хлопця з Миколаївської області, який приїхав сюди зі своєю дружиною, яку знайшов, повернувшись із АТО. Це дуже дорогий скарб, який я придбав, і який залишиться на все життя.
Отець Тарас Михальчук,військовий капелан, священник Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла:
– Коли я навчався у семінарії, помітив, що є велика потреба зустрічей із військовими, молитви з ними. На той час, 2004 рік, це було дуже відчутно. Військові частини ще мали дуже багато солдатів строкової служби. Це були представники різних регіонів України, а їхні очі промовляли про спраглість почути щось про Бога. Це дуже сильно мотивувало мене, тоді ще студента, хоч раз на тиждень приходити до них і проводити духовно-патріотичні бесіди. А коли я закінчив навчання і отримав свячення, мене запросили працювати у Центр військового капеланства.
Потреба бути поруч із людьми, які не мають змоги прийти у неділю чи свято до храму, бо виконують свої обов’язки, дуже надихала. І я жодного разу не засумнівався у виборі місця служіння. Бо якщо військові не мають змоги йти до церкви, то Церква має прийти до них. Тому я й капелан.
Останні п’ять років ситуація суттєво змінилася, оскільки маємо справу з війною, де гинуть люди, де смерть і страх, коли потреба у надії на всемогутнього Бога є значно більшою. Капелан стає уособленням присутності Бога. Військові неодноразово казали, що коли з ними є капелан, на душі їм значно спокійніше, вони більше зосереджуються на виконанні своїх завдань. На передовій капелан допомагає військовому долати страх смерті, страх того, що він далеко від дому, розсіяти розпач.
Найчастіше військові звертаються з дуже простим проханням: «Отче, помоліться за мене». Вони просто просять про молитву. Помолитися за них може кожен, не обов’язково священник. Коли військові повертаюся з війни у наші мирні реалії, часто стикаються з нерозумінням. Моя порада: якщо ти не був на війні, не треба робити співчутливий вираз і вдавати, що все розумієш. Перше запитання, яке треба ставити військовому, який повернувся з війни, не про те, чи тобі було тяжко там, а чи тобі тяжко тут, вдома. Це абсолютно різні реальності, коли людина сидить в окопі і ховається від обстрілу, й коли повертається додому і бачить, як люди відпочивають, веселяться, п’ють пиво. Це для нього великий шок, бо він розуміє, що лише маленька частинка людей усвідомлює, що таке війна. Згодом це минає, а капелан і Церква допомагають у цьому, щоб людина відпустила потроху цей стрес, щоб відчула довіру до Бога, і тоді стає легше.
Надихає, що люди, яких зустрічаю, військові, дуже справжні, у них нема фальші, багато з них роблять лише свої перші кроки у вірі. І коли ти як священник живеш із ними в наметі на полігоні чи десь поблизу передової, то усвідомлюєш, що ти така сама людина, як вони, але більше молишся, довіряєш Богові, намагаєшся бути культурним і так допомагаєш їм пізнавати Бога. І отримуєш неймовірну радість, що свою присутністю показуєш людині шлях до Бога. Бо коли людина приходить у церкву, то це трохи інше, вони вже прийшли, вже щось знають.
Коли ти в польових умовах розумієш, що настає неділя, а ці люди не можуть бути в храмі, то розгортаєш на полі капличку, щоб із ними помолитися, а потім вони приходять і дякують, кажуть, що для них це був якийсь момент істини, це дає сенс мені як капелану працювати і їхати в якісь особливі ситуації, щоб там бути поруч.
Отець Степан Сус,керівник Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла:
– Покликання військових капеланів – духовно супроводити захисників України, а також членів їхніх родин. Чому священник, який служить у війську, має особливі завдання. Передусім він має бути з військовослужбовцем у різних обставинах його військової служби: у мирний час перебувати на військовій базі, а у час війни, яку нині переживаємо, бути на лінії фронту, у тих підрозділах, де перебувають військовослужбовці, підтримувати морально-психологічний клімат у військовому середовищі, дбати про духовне виховання воїнів, молитися з ними, звершувати богослужіння, проводити бесіди на морально-етичні теми, актуальні для всього нашого суспільства, починаючи від різних форм узалежнення, які дуже часто є викликом для людини, яка переживає багато випробувань.
Тому так важливо, щоб військове капеланство розвивалося в Збройних силах України та інших силових структурах, щоб Церква завжди дбала про те, аби військовослужбовці завжди мали поруч капеланів.
Нині військовослужбовці усвідомлюють, якою важливою є присутність капелана у підрозділах. Капелан є нейтральною особою, а у житті військовослужбовця є моменти, коли він потребує вилити душу, поспілкуватися, він хоче, щоб співрозмовник розумів військову специфіку, а водночас не був пов’язаний із військовим керівництвом, щоб мав і міг запропонувати іншу точку бачення на ту чи іншу проблему. От капелан і є помічником у різних таких ситуаціях та обставинах. Багато військовослужбовців кажуть, що з присутністю священника Бог також є разом з ними, що вони відчувають підтримку священника не лише як людини, а й підтримку від Бога, що через військового капелана Господь дбає про них.
Капелан має допомогти зрозуміти обставини їхнього життя. Якщо йдеться про війну, то там виникає дуже багато екзистенціальних питань, переосмислення життєвих цінностей, усвідомлення відповідальності за власне життя та життя інших людей. Війна – це коли гинуть близькі, друзі, коли доводиться вбивати нападників. Тож капелан має допомогти переосмислити і сприйняти всі ці життєві, часто дуже непрості, обставини, з якими доводить стикатися захисникам України, у світлі Божої правди і Святого Євангелія.
Я став капеланом багато років тому. Ще семінаристом я разом із іншими хлопцями почав відвідувати військові частини, Академію сухопутних військ у Львові, почали працювати з ліцеїстами Ліцею героїв Крут, із іншими військовими структурами Львова. Нині у Львівській архиєпархії УГКЦ є 24 капелани, які служать у військових підрозділах, розташованих на території архиєпархії, а також перебувають зі своїми підрозділами в місцях дислокації в зоні бойових дій.
Капеланство для мене цікаве тим, що це служіння постійно вимагає від мене бути готовим до всього, де є багато викликів і новизни. На парафії все значно стабільніше, адже знаєш людей, родини, їхні обставини. У капеланстві ти щотижня зустрічаєш нових військовослужбовців, деколи це відбувається на якихось навчаннях, розумієш, що вони роз’їдуться різними військовими частинами України, і ти як священник маєш дати їм засади християнського життя, навчити ділитися цим із іншими людьми, тобто навчити їх бути служителями Божої правди. Це нагода бути гнучким, у доброму значенні слова, готовим реагувати на різні виклики, допомагати воїнам багато чого зрозуміти в житті.
Водночас бачиш, як змінюються військовослужбовці: рік-два тому вони вважали себе невіруючими чи атеїстами, часом мали викривлене або навіть зіпсоване уявлення про Церкву і священників. І тут є нагода всі ці помилки виправити і допомогти людині бути з Богом і зі світом. Показати, що можна пройти війну, пережити потрясіння і випробування, але залишитися вірянином, бути захисником України, а водночас мати в своєму серці місце для Господа Бога.
Можу назвати багато різних зворушливих моментів під час свого капеланського служіння, але моменти особистого навернення наших воїнів, свідчення, що вони правильно пережили чи сприйняли обставини війни, що ти допоміг їм вірити в Бога, молитися, покладати на Нього надію є найкращими мотиваторами й надалі працювати з воїнами, щоб вони були хорошими захисниками України.
Отець Андрій Сіданич,військовий капелан 2-ї Галицької бригади Нацгвардії України:
– Військовим капеланом я став вісім років тому, ще перед початком війни. Тоді ми, капелани, служили у військових частинах. Нині у час війни наша місія, як і тоді, – бути поруч із нашими захисниками. Зараз я перебуваю з нашими хлопцями в полі, поблизу східного кордону.
Найважливіше завдання капеланів, щоб хлопці відчули, що Бог є з ними, намагаємося їх духовно і морально підтримувати, допомагати. Переконуємо, що для кожного свого часу війна закінчується, а ми маємо продовжувати жити і любити. Стараємося, щоби війна не зруйнувала людину зсередини.
Чим я відрізняюся від звичного священника? Стою зараз в полі в черевиках-берцях. Виїжджаємо разом із хлопцями у місця дислокації, на передову в бліндажі та намети, і перше, що тоді пригадується, що Бог не був лише в синагозі, що Ісус Христос йшов до людей, туди, де його потребували. Так само капелан, хоч його місія непроста, має йти туди, де перебувають військові.
Під час перших моїх ротацій було страшно і для мене, і для моєї дружини, і для батьків. Але, дякувати Богові, все миналося спокійно, і вони вже звикли. Ми усвідомлюємо, що все в Божих руках, а ми маємо виконувати свою місію.
Найважчими для мене як військового капелана є не відсутність якихось побутових умов (часто вони далекі від домашніх), а коли людина відвертається від Бога, є атеїстом, хоч це її вибір і її свобода, але переживаєш за неї, за її душу, за те, як це згодом може проявитися в її житті.
Військовослужбовець, як і кожна людина, потребує уваги, щоби про нього пам’ятали. Військові часто перебувають далеко від дому, для них дуже важливо знати, що їх не забули, що їх шанують і люблять, а також, що Бог про них пам’ятає і любить їх. Тому наша місія – доносити це, виявляти свою увагу і чуйність.
Навіть тоді, коли ти втомлений після цілоденних поїздок і зустрічей, тішить, що ввечері маємо нагоду говорити з хлопцями про Бога. Велику радість приносить момент, коли бачиш, як хлопці моляться біля каплиці чи просто в полі, коли пам’ятають, заступаючи на чергування, про Бога, це приносить відчуття, що твоя праця не марна.
Коли у моменти загострень на війні їдеш із хлопцями, для них капелан, який поруч, приносить утвердження Божої присутності, вони себе почувають спокійніше. Від військовослужбовців завжди відчуваю позитивний відгук, бо є і психолог, і замполіт, але попри війну присутність капелана дає відчуття спокою, внутрішньої впевненості і мужності, усвідомлення, що вони виконують свій громадянський обов’язок, захищаючи свою державу та її громадян.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
