Отець Василь Вороновський, ієромонах-студит, екзорцист, про людські спокуси, церкву в час комунізму і  конфесійну Україну

До священицтва з ран­нього віку отця Василя Вороновського  готував блаженний о. Микола Чарнецький. Йосиф Сліпий  у 1944 році увійшов у долю хлопця, тоді ще не висвяченого на священика, простим бать­ківським вчинком, допомігши грошима у скрутну  хвилину. Отець Василь Вороновський також пам'ятає і  науку вже  хворого митрополита Андрея, до якого приходив у колі багатьох інших семінаристів.

Через його долю пройшли німецький, радянський режими, його тричі заарештовували. Отець Василь переніс п'ять операцій і багато хворів, але поза зболеним тілом, десятками погроз, випробувань, він ніколи не сумнівався у своєму покликанні і великій любові до людей.

Його священицтво - справж­нє й не має жодного сліду "світ­ськості", якою почасти наповнене зовнішнє життя найкращих отців. У травні отець перетнув вісімдесятирічну вікову межу, п'ятдесят років з вісімдесяти  він служить людям як священик.

Його життя у келії і життя загалом - це глибоке підпілля й простота у побутовому значенні, й одночасно велика відкритість до Бога і людей у сенсі духовному.

Може, тому в якийсь момент енергія його молитви перетнула  кордон людського тіла і почала творити з ним чудо: останні сорок років о. Василь зцілює людей  від болю, володіючи даром екзорцизму, доступним небагатьом... 

"Ніколи не відчуваю втоми під час відправи"

- Отче, коли Ви усвідомили, що маєте священицьке покликання?

- Ще дитиною. Пригадую, мені було дев'ять років, коли до нас приїхали отці-редемптористи і проповідували протягом двох тижнів  людям  з мого села (о. Василь народився в селі Гумниська Буського району на Львівщині - "Пошта"). Я ходив на всі їхні проповіді, дуже любив їх слухати. І тоді подумав, що сам дуже хочу стати священиком. Відразу сказав собі, що мушу дуже багато для цього вчитися.

Тож відразу засів за книжки, вчитель і священик займалися зі мною грекою та латиною. Знання, які здобув тоді, дозволили мені після закінчення сьомого класу гімназії вступити відразу на третій курс духовної семінарії, оминувши перші два. Провчився я там з 1942-го до 1945 року, коли семінарію розігнали. Тоді я повернувся до Буська, закінчив середню школу і вступив до львівського університету на німецьку філологію.

- Як Ви пережили закриття семінарії? Чи втратили в той момент надію на те, що зможете колись висвятитися?

- Ні. Щодня молився "Богородице діво!", щоб тільки стати священиком.

- Як складалося Ваше життя після відомого Собору 1946 року, після якого  УГКЦ пере­йшла в підпілля?

- Після закінчення університету працював учителем в різних сільських школах, де викладав німецьку мову, математику і навіть англійську мову та історію, бо тоді бракувало вчителів. Але весь цей час таємно готувався до священицтва.

- Хто Вам найбільше в цьому допомагав?

- До священицтва мене готував о. Микола Чарнецький, проголошений нещодавно блаженним. Одного разу сказав мені, що на найближче Благовіщення мене висвятить. Я приїжджаю до села, де він тоді був, і бачу, як назустріч мені виходить похоронна процесія: о. Микола  -  у труні.

Після похорону до мене пі­дійшов священик, що був поруч о. Миколи до останнього, і передає мені записку, в якій о. Чарнецький заповідає, щоб мене висвятив закарпатський єпископ.

- І Ви поїхали на пошуки цього єпископа?

- Ні, бо, по-перше, не відчував, що можу отак просто приїхати до єпископа. А по-друге, боявся, щоб ця записка не стала доказом проти мене в руках кадебістів. Але Бог, видно, не був проти мого висвячення, тому згодом мене все ж висвятив франківський єпископ

- Скільки Вам уже тоді було  років?

 - Тридцять. З того дня  і до сьогодні щодня  правлю  службу Божу. За 50 років не було жодного дня, коли б цього не сталося, крім  великодніх п'ятниць, коли служити не можна, окрім тих випадків, коли великодня п'ятниця збігається із Благовіщенням. За ці п'ятдесят років такий збіг трапився тільки один раз.

У суботу-неділю  часом роблю по дві, три відправи. Зараз деколи в день маю  по дві служби, тут, у церкві Михайла, і на Коперника, в церкві святого  Лазаря.

Пам'ятаю, був навіть такий випадок, у 2000 році, коли всі священики поїхали до Зарваниці, я залишився сам, тож правив по три служби поспіль.

- Але втомилися тоді, напевно, так?

- Ні, я ніколи не відчуваю втоми, коли правлю службу. Я дуже люблю це і часом  почуваю себе краще, ніж до її початку (в житті о. Василя був випадок, коли під час служби у селі Сивороги  він сам зцілився від важкої хвороби, від якої думав, що помре  - "Пошта").

"Під час першого арешту  просив,
щоб мене вислали
на Сибір"

- Знаю, що в комуністичні часи Ви пережили три арешти.  Можете розповісти подробиці тих подій? Вас заарештовували за священицьку діяльність?

- Уперше то сталося у 1970 році, в Крехові. Я похрестив тоді двох дітей і сорок людей висповідав. Мене заарештували і  закрили на 15 діб, але кадебіст мене мучив страшно: вночі - на слідство, вдень - на роботу. Я навіть просив, щоб мене вислали на Сибір, але так не мучили.

З-під арешту потім мене відпустили, але з роботи звіль­нили. Після того я кілька міся­ців ніде не працював, аж поки не взяли мене у санепідемстанцію - дезінфектором.

- Але бути священиком не перестали, правда?

- Звичайно, ні. Я часто їздив сповідати, хрестити, також і до  Києва. Для того, щоб кадебісти не могли побачити, що відбувається служба Божа, люди ставали на дві драбини, вилізали на купол і з внутрішнього боку зачиняли вікна. Проте вдруге  мене якраз заарештували у Львові, на вул. Головацького, коли я йшов  спо­­відати хвору. То був 1985 рік. Мав при собі фелон і чашу, і просто в квартирі хворої жін­ки мене схопили.

Утретє мене арештували в селі, після того, як я висповідав 20 людей. Хату, де я правив, оточило двадцять мілі­ці­янтів, я хотів утекти через вікно, але мене спіймали, повезли до Самбора на допит  у КДБ. Вислали на обшук до моєї квартири, де було багато речей, які свідчили, що я священик, проте  міліціянт, який знайшов їх, просто поклав на місце, нічого не принісши у відділок. Ясно, що якби він це зробив, мені б було непереливки.

- Чи відчуваєте, отче, що наше суспільство справді переживає таку сильну кризу, про яку так часто зараз говориться?

- Думаю, що всі ті розмови хіба для того, щоб відривати людей від Бога.  Показником кризи є релігійність людей, їхня наближеність до Бога. На Галичині з цим усе добре, а от на сході України люди дуже важко повертаються до Господа. Що ж казати, якщо у Донецьку у п'ятницю приходить 50 людей на службу, а в неділю - 150. Це проти наших 2000 осіб, і  то лише в одному львів­ському храмі.

Звичайно, якщо там перестріляли всіх священиків, церкви замінували. Наших людей виморили голодом, наслали туди росіян. Для того, щоб відправити там службу, я навіть кликав наш хор, бо там не вміють співати. Під час читання Євангелія ніхто навіть шапок не скидає... Туди треба другого Володимира, щоб охрестив їх знову. Сьогоднішній Київ у духовному сенсі відчутно  кращий.

- Отче, Ви якось сказали, що хотіли б дожити до того часу, коли буде збудований храм, де одночасно службу відправлятимуть і православ­ні, і католики. Справді думаєте, що в це в Україні було б мож­ливо?

- Думаю, що російська церква не допустить до цього і буде дуже стримувати ці поривання. Але так, по суті нашої віри, нема цьому перешкод. Ми маємо той самий обряд. Різниця між православними і католиками в тому, що ми шануємо Папу Римського, а православні - Вселенського патріарха.

Дивно мені чути те, коли у Почаєві людині кажуть: ти католик, отже, не сповідатиму тебе. Яка ж це віра? Я ніколи не питаю людину, якого вона віросповідання, бо не це важливо.

Лікування Хресною  дорогою 

- Чи правда, що у дні Вашої приватної молитви інколи сніданок маєте аж увечері?

- Так, не один раз було, що сідав снідати у восьмій вечора. Буває так, що читаю молитви, потім освячую хату, а лиш по­тім снідаю.

Через молитву і піст виганяється злий дух. Дотримуюся того, бо боюся, щоб диявол не зрушив нічого у душі. 

- Чи пам'ятаєте перший випадок зцілення людини після Ваших молитов? Як дізналися про те, що володієте даром екзорцизму?

- Це сталося десь у шістдесятих роках. Не пригадаю достеменно першого разу, тільки після читання екзорцизму, пригадую, до мене почали під­ходити люди і дякувати за те, що вилікувалися. Яскравим спогадом був випадок із сином міліціонера. Я сидів у тюрмі якраз після чергового арешту, а він приїхав до мене і сказав: як тільки вас випустять, я проситиму вас приїхати до мого сина. Я приїхав, помолився, і син справді вилікувався.

Зараз щодня читаю молитви, приходить багато людей, дякують, але кожному з них кажу - дякуйте не мені, а Богу.  Цікаво, що спочатку робилися якісь записи, але потім ці свідчення десь щезли. Бог не хоче зайвої слави, і це на краще... (Усміхається.)

- З якими проблемами приходять люди  найчастіше?

- Починаючи від головного болю і грипу, навіть до тяжких хвороб, таких як рак. Жінки просять допомоги, щоб їхні чоловіки перестали пити.

- Знаю, що зцілили не одного онкохворого...

- Так, справді, у своїй родині мав випадок, коли чоловікові зробили операцію, лікарі пообі­цяли, що він житиме тільки кілька місяців. Я прийшов до нього, довго молився, згодом він, відмолюючи вервицю, почав відчувати полегшення, відтак устав з ліжка. За рік  одружився, народилося в його родині троє синів. Дочекався онуків і от тільки нещодавно помер.

Я й сам хворів на рак, сказали мені про те лікарі після операції, яку переніс три роки тому. Але ніколи не молився за себе. За моє оздоровлення треба дякувати людям, що молилися за мене. На подяку Богу за своє зцілення я поїхав до Єрусалима, пройшовши через всі святі місця...

- Чи відчуваєте зло у людині з першого погляду на неї чи в очі?

- Ні, з погляду всі люди однакові. Відчуваю лихе у людині, коли охоплюю руками її голову і молюся над нею або мирую. Якщо починають колоти мені пальці, відразу питаю, чи давно була на сповіді? У таких випадках завжди чую: "Дуже давно", або ж взагалі не сповідалася людина ніколи...

- Які найсильніші спокуси існують для людського серця? Як їх позбуватися?

- По собі знаю, що коли злий дух наводить на мене такі спокуси, як розсіяння чи  тілесні  побудження, то мені дуже допомагає Хресна дорога. Я думаю про Христа, як він тричі падав під своєю ношею, молюся над ним і собою...

І я завжди кажу: "Люди, коли маєте якусь велику проблему зі здоров'ям - моліть  дев'ятницю, і будете мати результат через 9 місяців".

- Отче, чи маєте передчуття, що буде далі з Україною?

- Поки всі українці не навернуться до Бога - ми не будемо врятовані. Треба молитися, щоб Бог дав покликання священикам їхати на схід України і там навертати людей... Бог благословить тих, хто молиться.