На жаль, досі триває кампанія руйнації спільних українсько-польських здобут­ків у поступі до дружного європейського майбутнього. Організатори цієї кампанії у Польщі агресивно використовують старі радянські пропагандивні твердження про українську історію ХХ століття. Ці люди не розуміють, що комуністичні методи нав'язування своєї думки та радянської пропаганди в історії уже забуті.

Нещодавно під впливом таких руйнівників майбутнього, усупереч будь-яким християнським принципам, понівечено пропам'ятний хрест, встановлений на горі Хрещатій у Бескидах на польському боці. Сталося це напередодні Великодня. Саме тут 23 січня 1947 року в підземному шпиталі УПА, щоб не здатися каральним силам, загинули поранені, хворі вояки і медичний персонал. У 2006 році представники української спільноти встановили пропам'ятний хрест з тризубом і двомовним текстом. Жодних образливих написів на ньому не було, а сам хрест поставлено далеко від населених пунктів, у лісових нетрях, тобто ніяких незручностей цей знак польському населенню не створював. Його знищили. Сплюндрували таємно і підступно, що без сумніву обурило українську громадськість перш за все в Галичині. Можна сказати, що пам'ятний хрест знищено через те, що він встановлений несанкціоновано. Але чи нищать українці польські пам'ятники, яких на території Галичини й Волині чимало й теж часто встановлено без погодження із органами місцевої влади? Не знаємо жодного випадку.

З іншого боку, на хресті, що на Вулецьких горах у Львові, де фашисти розст­ріляли польських інтелектуалів у липні 1941 року, з'явився провокаційний напис "Смерть ляхам" і зображення німецької свастики. Це спричинило гнів поль­ських шовіністів, хоча не потрібно великих інтелектуальних зусиль, щоб зрозу­міти, на чию користь вчинено оби­дві провокації. Це робота тих, кому не до вподоби добросусідські стосунки між двома народами.

До речі, українці не причетні до розстрілу польської професури на Вулецьких пагорбах, а реанімація старих, комуністичних тверджень хіба що викликає подив. Адже відомо, що поль­ських вчених знищили нацисти і це довели передусім польські історики.

Одночасно слід нагадати, що українські націоналісти зазнали не менших репресій від гітлерівського окупаційного режиму, ніж польські. Дехто з представників сусідських антиукраїнських кіл стверджує, що пропам'ятний знак загиблим воякам УПА давно треба було знищити, бо повстанці - це фашисти, а в сьогоднішній Україні, за їх твердженням, фашизм піднімає голову. Схо­жі твердження, до слова, побутують і в мас-медіа наших північних сусідів.

Намагання українських істориків  наштовхуються на одностайне несприйняття представників і польських, і російських істориків-шо­віністів, а також деяких по­літичних сил у самій Укра­їні. Виглядає на те, що уся ця агітація (влучний термін для подібної писанини) спричинена нічим іншим, як страхом перед істиною. 

Усім зрозуміло, що тут ідеться не про державу назагал і тим паче, не про всіх поляків чи росіян, а лише про невеличкі групки людей, які не можуть позбутися стереотипів тоталітарного минулого.

У квітні цього року з іні­ціативи відомого промотора  штампів у ставленні поляків до українців о. Ісаковича-Залеського розгорнулася кампанія проти присвоєння Люблінським католицьким університетом Президентові України почесного звання "honoris causa". Віктора Ющенка звинуватили у підтримці "бандитів" з УПА і зокрема її командувача генерала Романа Шухевича. Усією Поль­щею збираються підписи, чиниться тиск на ректорат університету, влаштовуються акції тощо. І це після того, як недавно президенти обох країн віддали шану загиблим полякам у Гуті Пеняцькій.

Як завжди особливо активно плямують ім'я Степана Бандери, прирівнюючи його до катів польського народу Гітлера і Сталіна.  До "інквізиторів катів народу польського" зарахували і слугу Божого митрополита Андрея Шептицького. Мабуть, автори цих писань не можуть забути митрополитові рішучий протест у 1938 році проти нищення поль­ською владою православних церков на Холмщині та Під­ляшші чи його дипломатичну боротьбу в Європі за визнання незалежності ЗУНР та осуд її окупації польським військом.

Дивує й те, що серед ор­ганізаторів відкритих антиукраїнських заходів, в тому числі і нападок на Президента Віктора Ющенка, є чимало представників римо-католицького духовенства. Хоча завданням духовних осіб, які щиро працюють у Божому Винограднику, має бути єднання двох християнських народів, а не навпаки. Тим паче, що українська влада всесторонньо сприяє діяльності РКЦ в Україні та польської спільноти.

На жаль, скористатися радянськими агітаційними штампами історії поквапилися і деякі сучасні польські вчені і публіцисти. Д-р Люцина Кулинська, наприклад, не засуджує, а виправдовує акцію "Вісла" в інтерв'ю в одній із українських газет, що не вирізняється толерацією визвольного руху. Хотілося б, щоб сучасні українські історики на підставі незаперечних джерельних матеріалів гідно відповідали фальсифікаторам. Хоча, читаючи схожі матеріали, не завжди зрозуміло, де в них наука, а де - пропаганда.

Про автора:
Ігор Федик, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, м. Львів