– У цій школі я вже 58 років, з них 41 учителюю. Я майже втратила зір у шість років через ускладнення від менінгіту. Це стало важким потрясінням для всієї моєї сім’ї. Мама хотіла, щоб я залишалася вдома, але батько наполіг, щоб я пішла в цю спеціальну школу, за що йому дуже вдячна! Це дало мені змогу здобути дві вищі освіти: я вчилася на історика в ужгородському університеті, а в Києві – на дефектолога. Ніколи не мала труднощів у спілкуванні, маю багато друзів серед однокурсників, зустрічаємося кожні п’ять років. Попри те, що в мене невеликий залишок зору (4 відсотки на одному оці), я цілком можу дати раду не тільки собі, а й допомогти іншим. У школі я здобула не лише добру освіту, перебувала серед гарного товариства. Ми були однією сім’єю. Особливо запам’яталися сестри Станіслава Андріївна та Філомена Андріївна. Станіслава Андріївна була незряча, і її сестра присвятила їй своє життя, а також вихованцям школи. Сестри працювали в школі й під час війни, опікувалися дітьми, які втратили контакт із батьками (були такі, котрих батьки не встигли забрати, і вже аж після війни відбулося щасливе возз’єднання родин). Коли вже я була у школі, то Станіслава Андріївна вчила дітей грати на піаніно, а Філомена Андріївна – плести на спицях (навіть хлопці вміли це робити), завжди частувала нас цукерками, горішками, кожному показувала, виправляла помилки. Пригадую й директора, який навіть у ті нелегкі часи дбав, щоб діти мали добре харчування, були забезпечені необхідним. Хоча часи були важкі, випускникам давали “придане”: пальтечко, простирадло, дві наволочки, два рушнички, ще дещо. Кошти на це брали з доходів майстерні. Ще до мене тут плели кошики, сітки, а ми набирали щітки: ті, що натирати паркет, – зі свинячої щетини, а ті, що замітати, – з кінського волосу. І коробки складали. Також із прибутків майстерні діти мали можливість їздити на екскурсії до Ленінграда, Одеси, Києва. Нині наші діти займаються бісероплетінням, роблять листівки до свят. Щоразу зо дві сотні за кордон їх передаємо, і наші друзі розповсюджують ці листівки серед українців у церквах. Діти забезпечені п’ятиразовим харчуванням. У нас із батьків ні на що не збирають гроші! А в 14 років діти можуть стати членами Українського товариства сліпих, знадобиться лише паспорт і довідка ЛКК. Переконана, що для дітей із порушеннями зору інклюзія – не найкращий варіант, адже на кількамісячних курсах неможливо навчити всього необхідного, що має знати педагог, який працює з незрячими. Неправда, що наші діти не мають навичок спілкування зі зрячими! Скільки наших випускників навчаються у вишах, ще жоден не скаржився на труднощі в спілкуванні. Окрім того, якщо дитина відразу починає друкувати текст на машинці чи набирати на клавіатурі – це недобре! В неї не формується образ написання букви. Сучасна техніка – це дуже добре, і наші діти чудово володіють нею, але щоби прочитати, потрібно видрукувати, а коли пишеш на спеціальній дошці, можна повернутися на слово чи речення назад. Ці дошки маленького формату, їх зручно носити в сумочці і вони в десятки разів дешевші за ноутбук. Ми вже знаємо, де які речі можна придбати незрячій людині, щось просимо в благодійників. Діти пішли на інклюзію, і ми подарували їм все, чим вони користувалися. Так само даруємо випускникам, бо де та дитина візьме все необхідне? Мені пишуть багато наших колишніх учнів, приїжджають сюди і кажуть, що їм це дуже допомогло.

– Я захворіла і втратила зір після молодшої школи. Тут розпочала навчання у середній школі. Тоді для ЗНО шкільної програми було замало, тож готувалася до вступу серйозно, але, безперечно, базу для вступу мені дала школа. Крім того, моя мама-учителька також дуже допомогла. Ми від школи мали можливість навчатися на підготовчих курсах у Франковому виші. Така можливість є й тепер. Моя мама працювала в звичайній загальноосвітній школі, тож коли я втратила зір, була думка перевести мене на індивідуальне навчання, щоб учителі приходили додому. Але самі вчителі казали, що не чуються в силі навчати незрячу дитину, бо тут знадобиться інший підхід, зовсім інші матеріали унаочнення. Крім того, мало значення місце навчання: постійно перебувати вдома – не вихід, а добиратися непросто. Деякі заняття взагалі недоступні – наприклад, фізкультура, бо як би дитина не була адаптована до колективу, все ж не може нарівні здавати крос чи брати участь у спортивних іграх. Відчуватиме свою неконкурентоспроможність. Вже не кажу, що для такої дитини потрібно створити побутові умови, умови для особистої гігієни. Як пригадують учителі, коли я прийшла сюди, була дуже невпевнена у собі, несмілива. А коли вступала до університету, навчалася на підготовчих курсах. Звичайно, був адаптаційний період, студенти звикали до мене, я до них, але проблем не виникало. Із загальними предметами також проблем не було, хоча з більшістю дітей, які закінчували спеціалізовані школи із поглибленим вивченням німецької, я конкурувати не могла. Вони мали дев’ять уроків на тиждень, а я три, тож на початках було важко. В такій самій ситуації були і зрячі діти зі звичайних шкіл. Але щодо тих предметів, які ми почали вивчати в університеті, я не почувалася позаду них! Проблемою був брак підручників шрифтом Брайля. Доводилося шукати в інтернеті або просити, щоб хтось прочитав. Конкурувала я зі зрячими у конкурсі на навчання у Німеччині і перемогла. Зараз маємо активну співпрацю із 28-ою школою з поглибленим вивченням німецької, організовуємо багато спільних заходів. Наші діти мають нагоду бачити, яким є навчальний процес там, а для їхніх це гарний соціальний проект. Наші діти мають більше гуртків, а їхні краще вміють знаходити інформацію. У нас був спільний майстер-клас із приготування цукерок і канапок. Було цікаво спостерігати, як діти разом виконували завдання. І якщо спершу ніяковіли, не знали, як повестися, то під кінець розходилися друзями, обмінювалися номерами телефонів, зараз часто спілкуються у вайбері. Для наших дітей таке спілкування є стимулом краще вчити мову.