Гідно прожити життя і залишити по собі добрий слід, якийсь доробок – ось життєве кредо і настанова дітям від Богдана Жеплинського. Сьогодні, 5 квітня, він святкує 90-літній ювілей. А в житті йому випало всякого чимало: і заслання на Сибір, і непроста й відповідальна праця у радянський час (із 1971 до 1992 року працював у Всесоюзному науково-дослідному і проектному інституті сірчаної промисловості, проводив наукову роботу в галузі хімічної технології, має 23 авторські свідоцтва на винаходи).

Однак найбільшою справою життя стало збереження і пропаганда української культури. Навіть на засланні разом із братом  Романом організував із репресованих українців Сибірську капелу бандуристів. А повернувшись на Україну, спершу в Новому Роздолі з родиною створив ансамбль бандуристів, згодом із братом Романом – капели бандуристів “Дністер” та “Струмок”. Відтак у Львові організував капелу бандуристів “Заспів” Палацу культури заводу “Львівхімсільгоспмаш” і капелу бандуристів Львівського політехнічного інституту та керував ними.

Нині співпрацює із видавництвами Енциклопедії сучасної України, Української фольклористичної енциклопедії, Української музичної енциклопедії та публікує в них творчі біографії кобзарів.

Напередодні ювілею “Львівська Пошта” поспілкувалася з паном Богданом про його життя і здобутки, про нинішню ситуацію в країні та в українській культурі.

“Така мені доля судилася, що я майже весь час був поза домом. Як був малим, батько був священиком на Лемківщині, тоді там була колотнеча, лемки хотіли лемківську мову, поляки – свою, чехи – свою. А мені треба було вже йти до школи, а не знати було, яка буде та школа, то мене відправили до бабусі, що жила у селі Медвежа коло Дрогобича. Там я закінчив початкову школу, а потім пішов до гімназії.

Змалку любив військову справу, мав свою “бригаду” – 40 хлопців вимуштруваних. Тож коли творилося націоналістичне підпілля, то радо до того долучився, майже 200 хлопців підготував.

Бандуру я побачив на образочку, ще як був зовсім малий. Спитав, хто то є, і мама сказала, що то наш дядько, дальший родич. І я вже почав допитуватися, хто він, де він. А як довідався, що той живе у Львові, то вже не давав нікому спокою зо два тижні, допоки мама не повезла мене до Львова до того бандуриста. Його звали Юрій Сінгалевич. Я зайшов, побачив усюди бандури, а як він заграв, то вже остаточно захопився бандурою на все життя.

До того я рік чи два вчився грати на скрипці, знав ноти і дуже хотів навчитися грати на бандурі. Сінгалевич показав мені, і я зрозумів, що то неважко. Як я просив, що буду до нього ходити вчитися грати! Він дав мені кілька уроків. Я побачив, що він також робить інструменти. Спитав, як можна й мені мати свою бандуру, а він каже: “Давай матеріал – і буде”. Приїхав до села, хлопці мені принесли різного дерева, вибрав і зробив заготовку, а потім разом із Сінгалевичем змайстрував першу свою бандуру.

До нього приходили й сліпі бандуристи. Мене це дуже зацікавило, заворожило: як вони грали, як розповідали усякі історії! Була в них і своя організація. Я дуже любив щось таке таємне: організації, свої закони. Дуже цим захопився, і мій молодший брат Роман долучився. Ми обоє грали на бандурах.

Нас викликали в МГБ, і одної ночі з братом заарештували. Два чи три місяці ми перебували тюрмі, а потім нас вивезли на Сибір, в Томську область. Сибіряки приймали нас дуже радо, це дуже цікаві люди. А як почули, що ми з України, – “розповідай”. Нам дозволили взяти те, що візьмемо в руки. Звичайно, ми взяли бандури. І коли заграли, то вони стали до нас дуже прихильні, розпитували: “А как у вас там на западе?”. Дуже допомагали. Ми почали робити бандури і зорганізували капелу бандуристів, там було багато наших людей. Прогриміли, як то кажуть, на цілий Сибір. На конкурсі в Томську посіли перше місце. Мали трудність спершу зі струнами: дерева там багато, а от струн не було. Десь який підходящий дріт знайшли і то не дуже. Тож писали додому, і нам присилали струни, а ми вже замінювали ними ті дроти.

Куди б життя мене не закинуло, бандура всюди мене виручала: як заграєш, відразу до тебе ставлення змінюється. І в тюрмі, і на пересильному, і на засланні, і по тому. Пересилка – це одна невелика кімната, в якій 80 чоловік. Спати не було де, сісти не було де. А як заграв, то й місце зробили, мовляв, потім нам ще заграєте. І надзирателі приходили – ставили свої пости, щоб хто чужий не прийшов, і слухали.

А коли організовував якісь заходи навіть іншого спрямування, наприклад, на роботі, чи мене запрошували на якісь технічні теми виступити, старався привести кобзаря, дати послухати те давнє”.

“Упродовж всього життя вивчав творчість кобзарів та лірників, розповіді про них. Потім до роботи над книжками долучилися донька Дарія Ковальчук і внук Мирослав Ковальчук.

Ми готували книжки, пов’язані з тим, що переживали, збирали фотографії, біографії, різні історії про кобзарство. Спершу вийшла коротка історія кобзарства. Потім започаткували серію книжок про людей, які займаються певною справою, пов’язаною з народним мистецтвом. Спершу це була книжка про кобзарів, бандуристів і лірників, потім – про капели та ансамблі бандуристів. Ще кілька років зайняла робота над книжкою про дударів. Дуда – це народний музичний інструмент, який побутує на Гуцульщині. Ми ходили в експедиції і випустили книжку про тих, що на дуді грають. А оскільки мій батько останні 30 років був на парафії на Яворівщині, то ми зацікавилися яворівською забавкою, видали книжку про її творців. Ще одне велике зацікавлення пана Богдана – ляльковий вертеп і його історія. Про це також є книжка. Зараз працюємо над книжкою про батька – отця Михайла Жеплинського.

Дуже важливий системний підхід: як почав щось, маєш довести до кінця. Я тепер цілий день удома. І як би не було тяжко, ноги болять, маю щонайменше десять разів обійти квартиру. Як не можу, то вісім, посиджу, а тоді ще два і ще. І нехай через силу (але переважно є більш як десять, але менше бути не може). Тоді мені легше, бо я виконав те, що постановив, і можу спокійно спати. Завдяки цьому ще можу ходити, хоч важко, але сам, і на дусі почуваюся краще”.

“Життя навчило мене, що треба знати, з ким маєш справу. Я виробив собі схему, як сприймати нових людей. Спершу загально оцінюю вигляд, тоді легко пробую “прощупати”: трошки розпитую, щоб зорієнтуватися, як він ставиться до людей, з якими стикається чи працює, як оцінює загальний стан, в якому живе, що думає про становище України. Потім мені казали, що я то так легко робив, що співрозмовник не відчував, що його “прощупують”.

Найважніше, аби людина не була крутієм, не виляла: як так – то так, а ні – то ні, щоб не прикидалася. Напускне нічого не варте. Тоді я відразу кажу: нащо будемо марнувати час, стрясати розмовами повітря, як я виджу, що ви говорите, не те, що думаєте?

Має бути й відповідальність: сказав слово – додержи. Ми і в родині так вчили дітей: сказав – додержи, а не можеш щось зробити – то відразу скажи “ні”, навіть якщо це когось засмутить чи знервує”.

“Із великими сподіваннями сприйняв незалежність України, але не мав ілюзії, що все відразу стане так, як ми собі мріяли. Бо Україна – це нове, а кожне нове має свої вади, бо ще недороблене. Тому треба перетерпіти, час потім все підправляє.

Я й нині стежу за новинами, намагаюся знайти щось добре, позитивне обнадійливе, бо так легше жити. Навіть якщо потім щось погане й вилізе, то це легше пережити, коли в пам’яті є те добре.

Людям, із якими зустрічаюся, намагаюся підкреслити те позитивне, що в них є. Бо так людина будується, випростовується, стає кращою. А якщо їй постійно говорити про недобре, ганити, то людина стає подавлена і може не “видряпатися”.

Найбільше мене дратує, коли в добрих  людей, на яких ми мали б рівнятися, виявляють якісь вади, пов’язані передусім із прагненням покращити своє матеріальне становище. Та це можна зробити простіше, чесно. Є багато інших способів, але треба витратити більше труду й часу. Та й, зрештою, скільки людині треба? Подивіться на мене. Може, не дуже доробився, але сплю спокійно, за ніщо не переживаю. А якби був якийсь багатій великий, то мав би більше клопоту. А так незле виглядаю, маю якісь здобутки, і люди мене шанують.

Війна, що триває, – єдине, в чому важко знайти позитив. Зараз дуже напружена ситуація, боюся, щоб знову не зануритися в ту воєнну завірюху, щоб війна не прийшла сюди, до нас, бо є така небезпека і то дуже велика”.

“Нині вже не граю на бандурі – роки беруть своє, руки вже не ті. Однак стежу за музичним життям. Щоб наша культура не вмерла, треба піднімати наше, пропагувати, можливо, трохи пристосувати до сучасності. Бо деякі кобзарі кажуть, що треба зберігати старе таким, яким воно є. Але якщо це дає змогу представити нашу культуру, то варто подавати те старе по-новому, щоб воно промовляло до молодих людей, жило в нових формах”.