Як би це парадоксально не звучало, нарешті й до нас приходить Новий рік, точніше 14 січня ми вдруге святкуватимемо його прихід, бо й досі живемо за двома календарями: один – для щоденного життя і роботи, другий – для духовного, традицій та звичаїв. За отою плутаниною, а також через зміну укладу й ритму життя чимало звичаїв втратили актуальність у житті та побуті українців, багато з них стали незрозумілими для молодших поколінь. Тож віншування та коляди частіше можна почути зі сцени чи завдяки різноманітним медіа, аніж як живе і щире ділення радістю свята, до якого ми дожили в мирі та здоров’ї, як подяку за отримані торік році ласки та як щирі побажання й наступного року діждати цих свят у мирі, достатку та здоров’ї для всієї родини.

Наші предки, впродовж року важко працюючи для того, щоб заробити на прожиток для себе і для своєї родини, в святкуванні Нового року отримували не тільки відпочинок, а й нагоду для вдячності та запобігання усяких лих на наступний рік. За твердженням народознавців, до прийняття християнства прихід Нового року на наших землях святкували навесні, коли власне й починався хліборобський рік. Тому багато давніх текстів оповідають вже про весну, про ластівку, що прилетіла. Та й навіть найвідоміший новорічний звичай – посівання – за своєю суттю є весняним.

З прийняттям християнства і відповідно відцентруванням календаря щодо церковних свят Новий рік “пересунувся” до зимових свят. Його почали відзначали разом із християнським святом Обрізання Господнього та днем пам’яті святого Василія Великого. Тож у народі цей день більше знають як свято Василя. В храмах після служби (попри те, що літургійний рік починався у вересні) підбивали підсумки року: скільки в громаді народилося, одружилося, померло, що вдалося зробити, дякували за це молитвою і просили в Бога ласки на наступний рік.

Народні ж звичаї святкування цього дня були доволі різні, залежно від регіону. На східних теренах, де був звичай трьох Святих вечер, 13 січня увечері родина збиралася на Багату (Щедру) вечерю, для якої варили вареники, готували книші, пекли пироги з різними начинками. А ще смакували холодець, ковбасу, інші м’ясні наїдки. На Поліссі мала бути й кутя. На західних теренах звичаю родинної вечері цього дня не було. А от на Буковині та Середньому Подністер’ї від сусідів румунів і молдаван поширився звичай водити Маланку.

На переконання професора кафедри етнології ЛНУ ім. І. Франка Михайла Глушка, переодягання на Маланку не є українським звичаєм. Натомість він каже, що на Поділлі в середині ХІХ століття були звичаї, в яких фігурували Малан і Балан (Балан – це віл). Був на Поділлі і звичай ходити вранці 14 січня “із Василем”: двоє хлопців (власне тільки двоє!) ходили від хати до хати вітати господарів. Один із них був переодягнений на дівчину. Але це вже пізніший звичай – давніше водили волів.

Етнолог зазначає: чимало звичаїв Нового року пов’язані власне з волами: “На Волині, Поліссі, Поділлі, Буковині парубки впрягалися в плуга та імітували оранку в снігу. Бо в нас є багато “весняних” обрядів і звичаїв, які згодом стали зимовими. А на Буковині ще перед війною запрягали в плуг справжніх волів і  на городі чи перед хатою господарів прокладали борозну. За це хлопці, що їх водили, отримували якийсь подарунок – грошима чи хлібом. Але все це було імітацією оранки, щоби наступного року був добрий урожай. Бо врожай був запорукою виживання”.

Зі слів Михайла Глушка, ще один звичай, пов’язаний з волами, був на Поліссі. Там на Василя, тобто на Старий Новий рік, уперше запрягали молодого кастрованого бика в сани (переважно нові), щоби перевірити його можливості та норов, чи надається він до праці вола. Про те, хто з господарів випробовуватиме молодого бика (волом його ще не називали), знали заздалегідь, тож діти  збиралися в гурт і підсідали на ті сани. Назбирувалось їх там багацько, а віл возив їх доти, поки не втомився. Тоді господар випрягав майбутнього вола з ярма і дивився, як він поводиться. Якщо бик був такий втомлений, що ледве йшов до стайні, або зноровився і втік у поле, його на вола вже не готували – намагалися щонайшвидше продати (на справжнього вола треба п’ять-шість років годувати бика). А якщо бик ішов додому спокійно, впевнено, то господар був дуже щасливий, бо мав надію на доброго помічника в господарстві.

Віл був і найбажанішим “полазником”. “На Новий рік (подекуди на Різдво) було доброю прикметою, коли першим до хати входив молодий, здоровий і багатий чоловік. Натомість було дуже зле, якщо першою входила жінка, особливо стара, хвора чи вдова. Вважали, що таким, як “полазник”, буде цілий рік у тих, що живуть у тій хаті. Тож для того, щоб убезпечитися від таких небажаних візитерів, намагалися завести із самого ранку до хати якусь худобину – вівцю, барана, в крайньому випадку собаку. Але найкращим чи найбажанішим “полазником” був віл. Як не стало вола, то заводили коня, якого годували, подекуди навіть “дідом”, – розповідає етнолог.

З його слів, це побутувало на тих теренах, де “діда” не молотили, (про “діда” “Львівська Пошта” писала в статті “Свята вечеря – це трапеза, на якій збирався увесь рід” у №1 за 3 січня 2019 р.) а молотили його на Новий рік переважно на Опіллі, Поліссі, в Надсянні, подекуди на Поділлі, однак робили це по-різному. Зокрема, на Поліссі після вечері 13 січня молоді хлопці молотили “діда” кулаками на столі. На Опіллі й у Надсянні після опівночі (приблизно в 4-ій годині) “новолітники” – молоді хлопці – забігали до хати і молотили “діда” палицями. Інколи господар, щоб “новолітники” снопа не змолотили де попаде (бо ж зерно важче вберегти), виносив його сам, зазвичай босоніж, і молотив у стодолі на “боїську”.

“Вимолочене зерно збирали, іноді його зберігали і додавали до основного насіння, коли засівали першу ниву, подекуди робили з того зерна хрест посередині ниви. А от у Надсянні це зерно збирали, сушили, опихали в ступі і 18 січня мололи на жорнах. З частини тієї муки розводили свяченою водою рідке тісто і робили хрестики переважно на дверях, стінах і сволоках усіх помешкань та господарських будівель, які мали оберігати від усього злого. З решти муки пекли “щедрак” – обрядовий хліб, у який додавали по ложці кожної страви, яку готували на Святу вечерю, і згодовували його худобі”, – веде далі етнолог.

У тих місцевостях, де “новолітники” не молотили “діда”, ходили посівальники. Було це переважно на Слобідській Україні, Наддніпрянщині, Поділлі. Вони виконували речитативом колядки чи віншівки, і за це їх обдаровували горіхами, яблуками, пампухами. Якщо приходили “новолітники” чи посівальники, то їх переважно змушували присідати на порозі, “щоби кури насідали”. Як і на Святий вечір, на вимолочену солому зі снопа всідалися діти – квокали і кудкудакали. Подекуди з тієї соломи робили перевесла і обв’язували ними дерева від шкідників.

На сам Новий рік дівчата дуже часто ворожили на заміжжя, господарі передбачали, якою буде погода впродовж року, щоби знати, що і коли сіяти та садити. “Гуцули, скажімо, брали по кілька зерен різних культур, клали їх на дошку чи на “маґівницю” і ставили в розпалену піч, вважаючи, що з тої рослини, насінини якої зотліли, буде добрий урожай, а з тої, що не зотліли, поганий. На Поліссі, коли варили кутю, спостерігали, як набухає зерно. Пшениця, що сильно розбухла і мала великі зерна, “віщувала” добрий урожай ранньої гречки. Якщо розбухала наполовину – сприятливим мав бути середній посів, а якщо зовсім мало розбухала, вважалося, що найбільш урожайним буде пізній посів”, – пояснює Михайло Глушко.

---

Народні прикмети