Євгенія Головацька - неймовірної вроди подолянка, за молодих років фотомодель, поетка, скрипалька, вчителька, матір і під­пільниця - силою жорстоких обставин змушена була долати  психологічні й фізичні труднощі, нездоланні для багатьох інших, хто не пройшов у юних роках пластового вишколу. Працювала комірником, бухгалтером, продавцем, завідувачкою складом, аби вижити і бути непомітною для ворога. Зналася і приятелювала замолоду з Петром Франком, Галиною Дидик, Миколою Колессою, о. Омеляном Ковчем, о. Володимиром Стернюком, Катериною Зарицькою, булавними "Пласту". Відродила "Пласт" у Галичині.

"Дорога його життя була пряма, бо в кінці дороги був клич "Бог і Батьківщина". Це клич "Пласту", в якому він виховався в молодості, був точний, працьовитий, обов'язковий, долав усілякі труднощі життя, фізичні і моральні. Не залишав Україну, не шукав щастя в чужих землях", - сказала пані Геня про приятеля Миколу Колессу. Вона залишається вірною цим принципам нині, як і 90 літ тому.

"Я міняла в житті
кілька разів прізвище,
і місце народження,
і місце проживання..."

- Ви вчилися у Рогатинській гімназії?

- Так, так.

- Мій прадід - отець Омелян Ваньо із Заланова - був зачинателем і одним з організаторів і фундаторів цієї української гімназії...

- Знаю. Там із Заланова ще така Текля Коритко була, Михайло Коритко - січовий стрі­лець. Вона ходила до гімназії ще до війни, а пізніше по війні вона ще закінчувала гімназію. Вона старша від мене була.

- Я тепер читаю історичний роман "Корона Данила Галицького", який видав минулого року їх родич Роман Коритко. А з якого Ви року і місяця?

- Я з серпня. 14 серпня і чотирнадцятого року.

- Моїй бабці Дорі на той час виповнилося вже 17 літ, а прожила до 94-х.

- Таких, як я, вже нема. Недавно поховали ми двох пластунів Риф'яка і Дзюпина. Місяць тому - Риф'як. Один мав 94 роки, а другий 95. Я належу до тих антиків.

Тут є мої матеріали, надруковані у двотомному збірнику "Рогатинська земля". Тут у кінці кожного тому є спис прізвищ. І тут дуже багато можна довідатися про своїх людей з того часу. Тут є всі професори гімназії. Приміром, була в нас та, що відала "Пластом" у США і в Канаді, - Ковч Христина. Вона тепер тяжко хвора.

Вона є родина з отцем Омеляном Ковчем. Її мама і Ковч Омелян -то є брат і сестра. Я пізнала ще дві сестри Омеляна Ковча. Одна вийшла за священика Свістеля, а друга - за священика Чужака. А в того Свістеля я вчила сина класичної латини цілий рік. Я вчительської роботи тоді ще не мала, а взяла латину і німецьку мову.

- Яке Ваше прізвище було ді­воче. Розкажіть про своїх батьків.

- Я міняла в житті кілька разів прізвище, і місце народження, і місце проживання, і місце роботи, бо я була зв'язана з підпіллям. Щоби не зна­йшли мого чоловіка, моїх дітей, всієї родини і не знайшли тих людей, яких я знала. Я не мала револьвера, хоча я полагоджувала підпільні справи, але завжди мала зашитий під коміром ціанистий калій - якби не було іншого виходу...

Прізвище моє від народження було Головацька. Потім я знову до нього вернула. Я ви­йшла за інспектора школи в Рогатині і мала прізвище Петрів. Я того прізвища Петрів за большевиків не уживала, бо мене 20 років по смерті чоловіка ще шукали. Я вернула до Головацької. Як і чому я вернула? Мій молодший брат був в армії, большевицькій. Він писав до дружини листи. Ті листи вона мені давала. Коли були облави, то я показувала листа, що мій чоловік Головацький Богдан в Кенінгсбергу тепер. Тому зі мною говорили, як з такою, чий чоловік в армії. Ось чому я і діти спаслися і ще жиєм.

- А як сталося, що Ви потрапили у підпілля?

- Через свого чоловіка Володимира Петріва. Він Краківський університет закінчив. Ви знаєте, що перед большевиками виїхало дуже багато вчителів, професорів, інтелігенції за границю. Лишилися я і чоловік тільки в Рогатині. Коли прийшли большевики, їм треба було місцевих кадрів, а їх не було. В 39-му році вони при­йшли, і відразу його призначили інспектором шкіл. І в 40-му році я вийшла за нього заміж. Я з ним поговорила, він був патріотом України. Він уже був у підпіллю, в УВО. Як прийшли німці, він зв'язався з УПА і виїхав з Рогатина в село Виспа. Потім прислав за мною підводу. Я не питалася, куди їхати, бо то було закрито. Потім мене перевозили у Ферлеїв (Липівку). Все було законспіровано. Там була дружина директора кінотеатру з Перемишлян, яка мала псевдо "директорша", була одна зі Стрі­лищ, а я була "професорова", тому що, як німці прийшли, то мій чоловік вже інспектором не був, а перейшов у торгівельну школу. Працював там, а всі його називали професор.

"Моє життя має багато профілів..."

- Чим я щаслива? Що в ме­не, попри ті нещастя, під­пілля, переслідування є дуже добрі сини-патріоти, які мають гарні родини. В жінки Яреми тато Мочульський, адвокат такий був, а в другого сина батьки жінки і вона, усі були в Сибіру. То все політика. Її батько був провідником на Стрілиська, Ходорів, і він був безпосереднім охоронцем Шухевича. Він мав високе становище. Він загинув також. Їх шість загинуло біля Ходорова ближче до Стрілищ.

Одна жінка сама запропонувала, що візьме мене на мешкання. Бідні то люди були. Мали п'ятеро дітей. Чоловік був ткачем, але яке ткацтво за большевиків. Не було жодної роботи для спеціаліста. Патріоти були. Потім через три роки, як я не мала з дітьми де бути, бо щоночі в інших ночували, то одні зі Стратина взяли двох дітей - один два роки мав, а старший п'ять, і з ними жили. А я з ними не зустрічалася, і цілу зиму вони мене не бачили. То як я прийшла в той Бурштинський район, а вони привезли моїх дітей, то хлопці сіли на один стільчик і кажуть: "Мамця від нас втікла!" Той директор школи, який знав чоловіка, розплакався. То були страшні часи.

Я ще тим щаслива, що відновлювала "Пласт" у Львові двадцять років тому. Є ще та булавна, що відає "Пластом" у США і в Канаді. Вона все каже, що я її родина. Тому, що я всю родину її знала, і отця Ковча, і всіх.

Я відкрила "Пласт", а вчилися від мене Захарчишин і Криськів. То така ціла історія. Я тут коло Кайзервальду в себе на городці біля квітів щось робила. Ішов Левка Захарчишина тато. Він чергував там в сканзені, косив, і теж ми говорили не раз. Якось у 1989 році каже: "До Левка приходять хлопці, щось говорять про "Пласт", а він нічого про те не знає. Може, у вас якийсь підручник є?" А я так втішилася: "Я вам то все надрукую на машинці. Я все знаю - і гімн, і присягу, і закони "Пласту". Я все напишу". За яких два тижні до мене приходять Левко Захарчишин з якимось викладачем з університету і запросили мене піти з ними. Ми зайшли коло Юра напроти. Заходимо, там сидить сорок чоловік. Криськів за б'юрком стоїть, збоку професор Гринів Євген, і посадили мене за стіл. Тоді я розказала все про "Пласт" - я то все пам'ятала. Я щаслива, що мені Бог дав таку пам'ять. І я тоді стала так в "Пласті" як дорадча людина. У той час я працювала в "Союзі українок", ще відвідувала могили полеглих, там треба було виступати, а ще хата потребувала моїх рук.

Я тут "Пласт" відновила і допомагала тим, хто до мене звертався за порадами. Всі за інформацією про "Пласт" до мене зверталися - і Захарчишин, і Криськів, і в Рогатині я відновила. "Пластом" у Рогатині займався Василь. Він навіть приїжджав до мене з Рогатина вже коли проголосили вільну Україну. Я допомагала йому там організувати "Пласт". Але він поїхав десь в Голландію на заробітки.

Крім мене, на тих перших зборах коло Юра з "Пласту" нікого не було. Був тільки один, може, яких 50 років, то він сказав, що коли він був ще малим хлопчиком, а його брат був у "Пласті", то він його не раз брав на пластові збори. А всю інформацію про "Пласт" в Україні давала я. Тому я щаслива, що відновила "Пласт". Навіть вже люди з вищою ос­вітою тут вступали в "Пласт". Власне для тих "сенйорів" я ще мала доповідь про Шевченка. Їх тоді, може, було 12-14. То вже всьо вимерло. Похоронили Риф'яка останнього, Дзюпина, дуже активного. То такий був пластун - всюди, де треба, хоч також у моїх роках.

- У якому році Ви вступили у "Пласт" і де?

- Я мешкала в Рогатині біля самої гімназії, і ще той дім стоїть, тільки перебудований. Там було довкола поле, а тепер місто вже є. Як була Перша світова війна, то від 14-го до 20-го року в тій гімназії був воєнний шпиталь, а поряд на площі - цвинтар. Там були хрести. Навіть були пам'ятники для турків - стовп з головою дерев'яною. Я на тій площі виховалася. І як гімназію відкрили, то початкову школу спочатку, і я пішла до неї, бо була тільки польська школа в Рогатині. Я закінчила чотири класи і пішла в гімназію. Вона була уфундована ще в 1910 році. А війна перервала то. У 1924 році вже відкрили гімназію, і я там пішла. В нас був такий професор Верб'яний, і він прийшов до моєї мами і питає, чи я би не пішла до "Пласту". І я радо зголосилася. Мені було тоді 10 років, але я була страшно маленька. Але була дуже ревна пластунка. Всі вимоги виконувала. А ще до того я дуже любила природу. А пластун любить природу, береже. Я все сприймала у "Пласті" - та точність, словність.

"Я не вмію півслова недотримати..."

- Я виховала так своїх синів, хоча вони в "Пласті" не були. Тоді той "Пласт" почав розвиватися, і через рік була вже перша присяга. При першій присязі було яких 14-15 хлопців. Там такий Гасій був. Пластовий прапор ми вже мали. Тут на березі коло церкви була та перша присяга. Отець Стернюк правив. А він був нашим частим гостем. Навіть служби Божі за більшовиків у хаті тут правив. То була близька мені людина. А були ще на "Пласті" делегати з Франції, з Америки. То було так на горбочку. Коли скінчилася та присяга, я тоді зійшла нижче, приклякнула на коліно, поцілувала той прапор і сказала тоді: "Які ви щасливі, що дочекали того часу, що ви можете бути в вільній Україні".

І от тепер недавно в Києві, як керував Стуса син. Він також клякнув і поцілував прапор, так як я двадцять років тому то зробила у Львові. Але той, що написав спомини про ту присягу, чомусь про те не пише. Може, забули. Я пам'ятаю, бо для мене то було святе.