“У кожного в житті свій Еверест...”
Тетяна Яловчак, перша українка, яка підкорила сім найвищих вершин семи континентів світу, – про любов до гір, мрії, а також про успіх та поразки
Усі люди мріють – така наша природа, без цього нікуди. Хтось мріє про хорошу роботу, високу зарплатню і дорогу автівку, а у когось великі, більш утопічні мрії – подорожувати по світу автостопом, пробігти 100 км чи підкорити найвищу точку планети – Еверест. Тільки чомусь одні люди досягають успіху, а у інших мрії залишаються мріями... Мабуть, так стається, бо люди впевнені, що іншим усе дається легко і просто. Ніхто не бачить тих труднощів, тієї праці і енної кількості поразок, які передують успіху.
Тетяна Яловчак колись загорілася бажанням зійти на Еверест, а заодно стати першою українкою, яка це зробить. Підкорити найвищу точку світу в неї вийшло, але вона стала другою українкою. Тетяна не опустила руки і не побоялась поставити перед собою більшу і важчу мету – підкорити сім найвищих вершин світу.
Починаючи з 2012-го вона піднімалась на такі гори як Кіліманджаро (Африка), Аконкагуа (Південна Америка), Еверест (Азія), Ельбрус (Європа) Деналі (Північна Америка), Косцюшко (Австралія), Джая (Океанія).
Найлегше було скласти руки, сидіти і страждати, але я обрала інший шлях – вирішила підкорити Еверест
Тетяна завершила програму “Сім вершин”, піднявшись 18 грудня 2017-го на пік Вінсон (Антарктика). Їй таки вдалось здійснити свою мрію та стати першою українкою, що підкорила сім найвищих вершин семи частин світу.
– Пані Тетяно, у вас з дитинства любов до гір? Розкажіть, будь ласка, усе почалось з українських вершин, чи все ж з іноземних?
– Насправді я зі скромної сім’ї. У моїх батьків не було достатньо грошей, тому ходити в дитинстві у гори в мене просто не було можливостей... У 2010-ому, коли мені уже було 29 років, мої друзі одружувались. Оскільки я не змогла прийти до них на весілля, вони покликали мене у весільну подорож. Звісно, я погодилась. Щоправда, коли погоджувалась, то не знала, що вони збираються дістатись до Мачу-Пікчу (місто інків, розташоване в Андах на висоті 2400 метрів. – “Львівська Пошта”). Наша мандрівка тривала 21 день, і тоді я вперше закохалася у гори.– Як у вас з’явилась мрія підкорити найвищу гору на планеті – Еверест?
– Така мрія з’явилась у 2014-ому. Цей рік для України був страшним і трагічним. Тоді я відпочивала за кордоном. Дізналась про те, що сталась біда, лише коли прилетіла у Київ. Повернутись у рідний Донецьк я більше не змогла... Насправді у мене там залишилось усе: рідні, друзі, дім, власна туристична компанія. Зрештою, я завжди тренувалась, відпочивала у певних місцях. Тобто у мене було чудове та спокійне життя.
Аж раптом я розумію, що стою у аеропорту в Києві з валізою, у якій лише літній одяг, а в моєму рідному місті почалась війна... На щастя, у світі багато добрих людей. Моя хороша знайома запропонувала пожити у неї у Києві.
Далі потрібно було щось вирішувати. У мене нічого не залишилось, тож щоб не пасти духом потрібно було рухатись далі. Найлегше було скласти руки, сидіти і страждати, але я обрала інший шлях – вирішила підкорити Еверест.– Коли вперше задумались про підкорення Евересту, то ця ідея не здалась вам нереальною?
– Насправді для мене усі люди, які піднімались на Еверест, здавались небожителями. Я була впевнена, що мені не вдасться цього зробити! Сама думка про це здавалась божевільною, неймовірною! Вперше задумалась про підкорення Евересту, коли мій тренер, з яким піднімалась у гори, сказав, що ще жодній українці не вдалось цього зробити. Тоді я загорілась!
Насправді я любитель, а не професійний альпініст. Мене навіть немає у списку українських альпіністів, бо вони мене не визнають. Вже пізніше зрозуміла, що зайшла на чужу територію. Хоч насправді просто хотіла зробити щось вражаюче. Я чудово розуміла, що підкорення Евересту стане моїм квитком у життя! Тоді я зможу зустрічатись з людьми, доносити до них інформацію і просто бути корисною.
– Та все ж була ймовірність, що вам не вдасться підкорити Еверест. Маю на увазі негоду. Тоді усі кошти, зусилля були б марними… Чи ви це усвідомлювали?– Звісно, я це розуміла. Продала квартиру в Донецьку в рази дешевше (тоді уже тривала війна), зібрала усі свої заощадження, щоб піднятись на Еверест. Я цього дуже хотіла, тому вирішила ризикнути. А коли уже піднімалась на Еверест, то взагалі про це не думала. Бо єдина думка, що турбувала мене у ті дні, – щоб усі повернулись живими, здоровими.
– Коли ви розповіли своїм рідним, що збираєтесь підкорити найвищу гору на Землі, то як вони на це відреагували?
– Мамі я нічого не сказала. Навіщо їй хвилюватись? Просто повідомила, що йду в гори, телефонувала їй з базового табору, казала, що все гаразд. Знав лише старший брат, він підтримав.
– Ви стали другою українкою, яка піднялась на Еверест. Однак мріяли зробити це першою. Як ви це сприйняли?
Піднятись другою – був абсолютно мій вибір, хоч і нелегкий. Тоді на Евересті до мене підійшов гід і сказав, що команда, у якій Іра (Ірина Галай – перша українка, яка підкорила Еверест. Вона це зробила на день раніше, ніж Тетяна Яловчак. – «Львівська Пошта») виходить на день швидше. Я була у відчаї… Також він сказав важливу річ: «Гора – це не місце для змагань. Ви можете вдвох припуститись помилки, якщо бігтимете наввипередки, і обоє можете загинути... А якщо раптом Іра загине, чи ти зможеш жити зі смертю?». Я не одразу усвідомила його слова, відмовилась. Тоді кілька годин сліз, думок, і все ж я погодилась. Фраза: «Ти зможеш жити зі смертю?!» була вирішальною.
Мені потрібно було почути мільйон “ні”, але не здатись
– Чи не це мотивувало вас до підкорення семи найвищих вершин семи частин світу?
– Ні. Ще раніше думала, що закрию «Сім вершин», якщо вдасться піднятись на Еверест. Тобто мрія про підкорення семи найвищих гір з’явилась ще до того, як піднялась, власне, на найвищу вершину.
Звісно, я розуміла, що світу цікавий лише успіх. Усе дістається першим. Других ніхто не пам’ятає. Прийняти те, що я стала другою українкою, яка підкорила Еверест, було важко. Бо я ж мріяла зовсім не про це. Однак це ще більше мотивувало стати першою українкою, яка підкорить «Сім вершин».– Та все ж ви стали першою українкою, яка підняла на Евересті український вишитий рушник. Чому саме його?
– У дитинстві бабця вчила мене вишивати рушник і розповідала, що чорне – то журба, червоне – то любов. Тобто мене вчили вишивати рушник з розумінням символіки. Тому завжди, коли підіймаюсь у гори, у мене в наплічнику рушник моєї бабусі.
На Евересті він теж був зі мною, але я його не діставала. Там був сильний вітер, і я боялась, що він полетить. Підняла рушник, який придбала у магазині. А коли піднялась на пік Вінсон, то там взагалі не було вітру. Тоді я не побоялась, підняла вишитий рушник своєї бабці. Для мене це важливо та символічно!
– Ви підкорили близько півсотні вершин. Яка з них запам’яталась найбільше?
– Деналі, що на Алясці. Експедиція мала тривати 10 днів, але через негоду ми затримались на 18 днів... Низька температура, жахливий холод. Самому потрібно розібрати сани, дістати намет, напнути його, розтопити воду, приготувати їжу. Нас було четверо, кожен з нас – альпініст, кожен повинен працювати. Там уже не було такого, що я єдина дівчина у групі, мені хлопці допоможуть. Також не було шерпів (народ, що мешкає в Східному Непалі, поблизу гори Еверест – “Львівська Пошта”), які допомагали, як на Евересті. Тобто на Алясці жодної допомоги не було, там кожен з нас був справжнім альпіністом.– Будь-яка експедиція потребує великих коштів. Якщо говорити про підкорення “Семи вершин”, де ви знайшли гроші?
– Коли вирішила піднятись на Еверест, то зібрала конференцію, на якій повідомила про свої плани. Прийшло чимало журналістів, то я й подумала, що після цього до мене вишикується черга людей, які готові спонсорувати такий крутий проект. Однак я помилилась – жодної пропозиції, лише критика. Тому почала сама шукати спонсорів. Мені потрібно було почути мільйон “ні”, але не здатись.
У горах повинна бути залізна дисципліна: якщо гід говорить, що потрібно зробити так, а не інакше, то просто береш і робиш, без зайвих питань
На щастя, знайшлись добрі люди. Якось я прийшла здавати кров у Інститут клітинної терапії. Випадково зав’язалась розмова з лікарем. Я розповіла йому про свою діяльність, і він запропонував звернутись до директора цього інституту. Мовляв, він зможе допомогти. Відверто скажу, що не повірила, але все ж погодилась.
За тиждень я уже мала половину суми на руках – 40 тисяч доларів. Тоді ж запитала, для чого їм це потрібно. Директор цього інституту сказав: “Ми – за людей, які вірять і йдуть вперед. Ви ризикуєте своїм здоров’ям і прославляєте Україну. Хочемо вам допомогти у цьому”. Загалом цей інститут виділив мені 80 тисяч доларів, за які я піднялась на пік Вінсон, Косцюшко, Джаю.
– На вашу думку, якого правила необхідно дотримуватись у горах?– У горах повинна бути залізна дисципліна: якщо гід говорить, що потрібно зробити так, а не інакше, то просто береш і робиш, без зайвих питань. Гора не пробачає помилок.
Насамперед я за безпеку у горах. Підніматись потрібно із досвідченими, перевіреними альпіністами. Я, наприклад, не змогла б повести команду у гори. Натомість підтримую інших, підбадьорюю, коли стає геть важко. Тобто у кожного своє завдання у горах, стрибати вище голови не потрібно.
Також переконана: до гір потрібно відноситись з повагою. Зізнаюсь, я розмовляю і з горами, і зі стихіями. Прошу у вітру, щоб стих, прошу у сонця, щоб зігріло. Тоді відчуваю, що наче й справді стає легше.
– Чи є у вас взірець для наслідування? Хто вас надихає?
– Для мене взірцем є Яна Клочкова – чотирикратна олімпійська чемпіонка з плавання. Скільки у неї сили, відваги! Коли говорю про неї, то у мене мурашки по шкірі... Я виросла на її прикладі. Бачила її самовіддачу, самопожертву. Щоразу, коли зустрічаюсь із нею, то не втрачаю нагоди подякувати за те, скільки вона зробила для багатьох спортсменів. Насправді усі мої вершини – це частково її заслуга.
Коли піднімаєшся на високу гору, то важлива фізична сила, але ще важливіша – сила духу, бажання!
– Пані Тетяно, впевнена, що ви не збираєтесь зупинятись на досягнутому. Розкажіть, будь ласка, про плани на майбутнє.
– У квітні збираюсь пройти 111 кілометрів на лижах по Північному полюсі. До слова, погода у цій порі року там просто чудова – -20, -30 градусів. Експедиція не з дешевих (43 тисячі доларів), але мотивація сильніша, ніж можливості. Думала, що після “Семи вершин” заспокоюсь, але, мабуть, це не про мене.
Також зараз працюю над своєю книгою про пережиті емоції, враження. Іноді вагаюсь, думаю, що це нікому нецікаво. Однак коли бачу, що чимало людей таки цікавляться моєю історією, то довго чекати натхнення не доводиться.
І ще одне з моїх останніх переживань – екологія. Почала із себе, намагаюсь не засмічувати нашу планету. До речі, Еверест жахливо засмічений! Коли вже спускались з нього, то по дорозі навіть збирали сміття.
– Як би ви мотивували інших досягати вершин у своєму житті? Маю на увазі не лише гори, адже у кожного з нас різні мрії.
– Насправді у кожного в житті свій Еверест. Бажання має бути більшим, ніж болить. Має бути така ідея, яка змусить прокидатись вранці і діяти, щоб реалізувати її. Тобто потрібно дуже захотіти і, звісно, пам’ятати, що під лежачий камінь вода не тече. Бо навіть коли піднімаєшся на високу гору, то важлива фізична сила, але ще важливіша – сила духу, бажання! Важливо зрозуміти, що якщо вдалось комусь, то зможе кожен!
Розмовляла
Діана Кормухіна
Діана Кормухіна
P. S. Автор матеріалу щиро дякує своїй найкращій подрузі Вероніці Небесній за знайомство з Тетяною Яловчак, а також за те, що надихнула написати це інтерв’ю!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
