У восьмирічної Іванки – цукровий діабет. По чотири-п’ять разів на день дитині треба вимірювати рівень цукру в крові та вводити інсулін. На все це потрібні гроші. А сім’ї, яка втратила годувальника, їх просто не вистачає…

Про свою проблему львів’янка Наталія Гладкова, мати Іванки, розповідає неохоче, зі сльозами на очах та з великим щемом і болем у серці. А все через те, що жінці просто ніяково, соромно просити про фінансову допомогу. Однак іншого виходу в неї немає: вона повинна рятувати інсулінозалежну доньку і будь-що поставити її на ноги! Бо таку обіцянку рік тому дала сама собі і два роки тому своєму покійному чоловікові.

Проте навіть після всього пережитого жінка не просто просить допомогти їй грішми – вона готова продати картини, які колись в одного закарпатського художника купив її чоловік. Саме за виручені кошти Наталія планує продовжити боротьбу за життя доньки: купити все необхідне для її лікування.

Історія хвороби Іванки розпочалася майже рік тому – на початку жовтня. Сама ж мама дівчинки Наталія підозрює, що недугу набагато швидше спровокувала біда, яка сталася в їхній сім’ֹї. “Коли народилася Іванка, я, пропрацювавши багато років операційною медсестрою, пішла на пенсію за вислугою років. Нашому татові на той час було 52. Це була пізня дитина, але його шалена любов. Так сталося, що 3 листопада 2016 року його життя обірвалося раптово – через аневризму, – зі сльозами на очах пригадує жінка. – Саме цього дня чоловік повернувся з роботи додому і почав скаржитися на сильний біль голови. Навіть не міг узяти донечку на руки, бо не мав сили, лише поцілував її. Приліг і попросив виміряти тиск. Я навіть не встигла накласти на руку манжету, як це сталося – чоловік помер на очах у доньки. Вона дуже кричала, у неї почалася істерика”.

Відтоді, зі слів жінки, все пішло шкереберть… “Шостого жовтня буде рік, як я дізналася про хворобу доньки. Та проблеми з її здоров’ям стала помічати набагато швидше. За три місяці до того моя дитина схудла на сім кілограмів! Зрозуміла, що тут щось не так, і стала бити тривогу: ходила по всіх лікарях, просила її обстежити. Але вони мене не чули, казали, що я все вигадую, сама шукаю причину і хворобу своїй дитині… Було й таке, що насміхалися і казали, що я зійшла з розуму після смерті чоловіка”, – веде далі жінка.

Наталія запевняє, що аналізи в поліклініці донька здавала неодноразово. Загалом  результати були непогані, рівень цукру також. Після чергового звернення лікарі порадили не ходити так часто на обстеження, бо ж дитина здорова. А схудла через те, що бігає і росте. Мати ж розуміла, що в такому віці втратити стільки кілограмів ненормально…

Діабет у своєї дитини жінка діагностувала сама. “Якось уранці дитина прокинулася після сну і сказала, що їй дуже погано. Я саме купила глюкометр, бо підозрювала, що може бути потреба у вимірюванні, – пояснює Наталія. – Коли виміряла доньці рівень цукру, позначка була на рівні 24,5! Моя квола дитина вже була схожа на павучка – мала великий живіт та худесенькі ручки і ніжки. Майже не говорила, впадала у кому. Коли приїхали до лікарні, глюкометр показав 17,5. Це свідчило про те, що високий рівень цукру в неї був останні три місяці”.

Жінка розповідає, що коли її підозри підтвердилися і дитині таки поставили діагноз цукровий діабет, земля втекла з-під ніг. “Я розуміла, що це назавжди. А найстрашніше те, що я сама і що мені нема кому допомогти, підтримати. Я залишилася сам на сам зі своєю бідою”, – каже вона.

Зараз Іванка навчається в третьому класі однієї з львівських шкіл. Дуже любить малювати, навіть двічі на тиждень ходить на творчі заняття. У мами з донькою дуже теплі стосунки: роблять разом чимало справ, багато читають, постійно розмовляють. Часто ці їхні розмови – про тата, наче він поруч. “Минулого тижня діти писали у школі твір про батька. Вчителька дуже переживала, як Іванка впорається із цим завданням. А вона написала такий твір, що вчителька аж плакала – так її це пройняло, – розповідає жінка. – У своєму творі Іванка описала, як вони з татом бавилися, розважалися, ходили в театри. Загалом у неї завжди хороші, теплі спогади про тата. Вона мені завжди каже, що пам’ятає його, але ніяк не може згадати обличчя. Усі фотографії в квартирі я сховала, бо коли донька бачила їх, то дуже плакала”.

Аби не показувати свого душевного болю, Наталія пообіцяла собі, що перед дитиною ніколи не заплаче і зможе будь-що поставити її на ноги та виростити справжньою людиною. “Якось мене Іванка запитала, чому у всіх дітей мами усміхаються, а я постійно плачу. Мені стало ніяково і відтоді я дала собі слово, що більше в її присутності не плакатиму. Ось її зараз немає, то можу трохи розчулитися… Розумію, що мушу бути сильною. Не маю права зневіритися, бо в моїх руках доля і здоров’я восьмирічної дитини”, –каже вона.

Зараз Іванка почувається більш-менш нормально. Цукор “стрибає”, відтак потрібен постійний контроль. По кілька разів на день дитині треба вимірювати рівень цукру в крові, колоти інсулін, увесь час стежити за харчуванням. “За дитиною потрібен постійний контроль, тож зараз влаштуватися на роботу я не можу, бо нікому не потрібен працівник на три-чотири години. Саме стільки донька перебуває у школі. Батьки у мене старенькі, тож допомогти нікому. А грошей на дитину треба багато – щодня витрачаємо чотири-п’ять тест-смужок. Одне упаковання – 50 штук – коштує 360 гривень. У травні в поліклініці нам видали 12 упаковань, на сьогодні залишилося два. Але й тих уже не було б, якби не сенсорний глюкометр, який мені вдалося купити”, – розповідає Наталія.

Виявляється, такий глю­кометр у нас в Україні не зареєстрований – його привезли з-за кордону. “Я мусила купити цей апарат, бо це цілодобовий контроль глюкози. Тобто вночі я не переживаю, чи впав у доньки цукор, чи піднявся. Просто ставлю зчитувач інформації, і він автоматично показує рівень цукру. За кордоном один сенсор коштує 60 євро. Його вдалося купити за гроші, виділені благодійним фондом “Із янголом на плечі”. Один сенсор працює тільки 14 днів. Останній, який був, зніматиму буквально за кілька днів”, – додає жінка.

Про те, що Іванка хвора, знають навіть не всі друзі та знайомі Наталії Гладкової, бо вона не хоче нічого ні в кого просити. Боїться осуду, переживає, що хтось зрозуміє її біду, а хтось ні. “Раніше ми з чоловіком жили досить непогано. Він займався бізнесом. Якийсь час винаймали квартиру, потім вдалося купити свою, в новобудові. Це я до того, що та верхівка айсберга, яку бачать люди, видима, а того, що під водою, не бачить ніхто… Я не можу продати квартиру, бо де ж ми житимемо? Мені неприємно перебувати у ситуації, коли я в когось щось прошу, але не маю іншого виходу”, – ледь стримуючи сльози, каже Наталія.

Зараз доходу як такого сім’я не має – живе за гроші через втрату годувальника. Після сплати комунальних послуг залишається менш ніж чотири тисячі гривень.

Жінці знову катастрофічно бракує грошей, бо ж запаси тест-смужок та інсуліну, які конче потрібні доньці, вичерпуються. Аби купити все необхідне, жінка вирішила виставити на продаж картини відомого закарпатського художника. Два полотна продали раніше, залишилося ще три. “Коли чоловік ще був живий, ми їздили відпочивати на Закарпаття. Потрапили там на виставку художника Олега Гарагонича. Чоловіку його картини так сподобалися, що він вирішив купити кілька. На моє запитання, навіщо вони нам, чоловік відповів: “Якщо у нас буде скрутний час, ми завжди зможемо їх продати”. Як у воду дивився… – пригадує Наталія. – Півроку тому дві картини я вже продала. Оцінили їх по п’ять тисяч гривень кожна, тож трохи грошей про запас мала. Тепер планую продати ще три картини”.

Для цього Наталія вирішила виставити їх на аукціон, де кожен охочий зможе запропонувати за них свою ціну. “Просто так грошей не прошу. Мені вони не потрібні – вони потрібні моїй донечці! За отримані гроші з продажу картин маю намір купити їй все необхідне для лікування. Якщо хтось переживає, що гроші підуть не за призначенням, може допомогти купити все, що нам конче треба. Нехай телефонує мені, і ми все уточнимо”, – наостанок запевнила жінка.