Але якщо справді є потреба в спеціалізованому закладі, то кошти, які витрачають на утримання дитини в інтернаті, можна спрямувати на транспортні послуги, і тоді дитина – незряча, нечуюча, з іншими проблемами – могла б навчатися в ньому, але жити удома з батьками.

Чому інтернат не є вирішенням проблеми? Тому що дітям все одно треба повертатися в соціум. А досить часто їм нема куди повертатися.

Коли говоримо про деінституалізацію, про реформування інтернатних закладів, всі сприймають це як закриття інтернатів. Насправді не про закриття інтернатів мовиться, а про формування інклюзивної освіти, про формування спроможності громад і розвиток соціальних послуг на рівні громад, щоб вчасно виявляти неблагополуччя, особливі потреби і надавати відповідну підтримку, щоб дитина і сім’я не опинилися поза увагою, щоб дитина не постраждала від недбальства, насильства і так далі.

У країнах, які дбають про дітей, в обов’язковому порядку органи охорони здоров’я супроводжують дитину до трьох або й до п’яти років. Лікар відвідує її за місцем проживання і спостерігає, як батьки дбають про свою дитину. Обов’язковим є соціальний супровід у випадку неблагополуччя. Обов’язковими є послуги з підтримки для таких сімей, фінансові послуги – те, чого в Україні взагалі немає як інструменту соціальної роботи.

Ключ до цієї реформи – громади, які створюють і які розумітимуть свою відповідальність за сім’ї, за дітей. Для цього в громаді має бути соціальний працівник. Але, на жаль, часто прозріння приходить тоді, коли вже сталася якась біда: дитина уже травмована або взагалі загинула. І тоді починають думати, як це можна було б запобігти. Що мене найбільше турбує, це те, чи прийде до нас розуміння своїх повноважень і відповідальності. Бо є відповідальність держави, а є відповідальність громади. Часто це подібне до перекидання м’яча у футболі. Чий рівень відповідальності, тобто хто має виділити кошти. Це особливо стосується різних сервісів для дітей з інвалідністю.

Сьогодні дуже великим викликом є брак комунікації в діяльності соціальних центрів служб захисту дітей, центрів освіти і науки, соціального захисту, охорони здоров’я, поліції. Як також на рівні Верховної Ради, Кабміну. Навіть на рівні громади, де вчителеві чи класному керівникові важко сісти за один стіл з поліцейськими, сімейним лікарем чи педіатром, соціальним працівником і спільно ухвалити рішення. Це не моя сфера – працюй ти!

У тих країнах, які успішно захищають права дітей, ця система заснована і ефективно діє саме завдяки секторальній співпраці. Де немає такого поділу, де люди чітко розуміють, що сьогодні треба взяти на себе відповідальність і прийняти рішення. І це має бути спільне рішення, бо якщо мовиться про сім’ю в складних життєвих обставинах, то там, як правило, купа проблем. Дитину ніхто не обстежував – це медицина, дитина не влаштована в садочок – це освіта, сім’я не оформила соціальну допомогу і не отримує виплат – це соціальний захист, батько чинить насильство щодо матері – це поліція. Ця біда приходить з усіх боків. Соціальний працівник, якщо він є, приходить у цю родину, і чим це все закінчується? Як правило, телефонує в район, виїжджає комісія, здійснює обстеження житлово-побутових умов, складає акт, пише, що сім’я потребує поліпшення, бере її під соціальний супровід. До села соціальний працівник з району, як правило, не доїжджає, а якщо й доїжджає, то раз на три місяці. Інструментів на місці для роботи з цією родиною немає, цю роботу проводять переважно формально. Тому коли стається якесь лихо, я приходжу, а мені кажуть: а ось журнал. Але дитяче життя вже не повернеш. Система не спрацювала. І це приклад того, що нинішня система не здатна вчасно виявляти і реагувати на ці проблеми.

Стратегія деінституалізації, розроблена в державі до 2026 року, передбачає як один із елементів, що половину послуг надаватиме громадський сектор, що держава буде замовником цих послуг, визначатиме стандарти і забезпечуватиме їх додержання. Це дасть поштовх розвитку соціальних послуг, і конкуренція між державним і недержавним секторами дасть можливість підвищити якість соціальних послуг. Бо якщо на ринку послуг є монополіст (а сьогодні це держава), то ми говоримо про дуже низьку якість цих послуг.

Нам потрібно досягти того, щоб дитина до трьох років взагалі не потрапляла в інтернатні заклади. Тому передусім мають бути превентивні заходи, робота в школах, пологових, медичний і соціальний супровід після пологів, можливість орендувати житло місцевими органами. Зараз половина дітей  у будинках дитини (а це більш ніж тисяча), опинилися там, бо матері нема де жити після народження малюка. Що пропонується матері? Віддати немовля в будинок дитини. Але для дитини це згубно. У віці до трьох років перебування в будь-якому закладі гальмує її розвиток – психологічний, психічний, фізичний. Утримання дитини в дитячому будинку обходиться приблизно в 30 тисяч гривень на місяць. І що вона одержує за ці гроші?.. Тому послуга забезпечення житлом може бути дуже ефективною щодо запобігання потрапляння дитини до дитячого будинку.

У будинках дитини 60% вихованців перебувають за заявами батьків. Бо ми, тобто держава, громада, не піклувалися про них. Ці діти не потребують роками перебувати в інтернатах. Потрібно або підтримати біологічну родину, щоб дитина була з мамою і татом, або визначити статус дитини і дати можливість рости в прийомній сім’ї.

Якщо дитина залишилась сама, система патронатних вихователів до півроку могла б прихистити її, опікуватися нею. Сьогодні держава виділяє 8 тисяч гривень на утримання такої дитини в такій формі сімейного влаштування. Це просто потрібно сьогодні розвинути. Але чому це не розвивається? Хочете розкрию секрет? Бо з погляду бізнесу інтернат – це вигідне для громади підприємство, “сировиною” якого є діти. Є сировина, є робочі місця, є податки в бюджет громади. Ніхто не хоче втрачати роботу. Тому маємо запропонувати цій системі реформування. Вихід із цієї ситуації –  надання послуг: патронатне виховання, асистент для дитини з інвалідністю, соціальний працівник, групи продовженого дня тощо. І держава може оплачувати ці послуги, а от влаштування в заклад, на мою думку, має відбуватися коштом громади. Не можеш дати ради як голова громади, не хочеш відповідальності – плати!

У нас всі вважають престижним прийти і роздати вихованцям інтернатів на свята подарунки. Це ж так класно, і ніхто не розуміє, що ми просто формуємо споживацьке ставлення. Ця дитина виходить з інтернату в 15-16 років, точніше її випихають у профтехучилище. От буквально вчора мене повідомили про дівчину-візочницю. Вона хоче бути кухарем, а їй пропонують стати малярем. Влаштували в училище вчитися на маляра, бо в закладі, де вчать на кухаря, немає пільги (дитина-сирота) і умов. А малярем на візочку – без питань!..

Дуже сподіваємося, що з цього року почнуть будувати малі групові будинки для дітей з інвалідністю (до прикладу, дітей із важкими формами ДЦП, розумовими розладами). Щоб цих дітей не відправляли в заклади системи соціального захисту, де вони благополучно помирають. Щоб вони могли залишитися в громаді. Дуже хотілося б отримати субвенцію на це від держави, щоб цих дітей не ізольовували, як у радянські часи, в закладах, розташованих далеко від населених пунктів, щоб діти з інвалідністю нікому не псували настрій. Нещодавно в одному з таких закладів волонтери допомогли 33-річному чоловікові вперше поїхати до міста. Бо в цих закладах вихованці перебувають від п’яти до 35 років, а потім або психіатрична лікарня, або геріатричний пансіонат. Іншого немає… Вперше за 33 роки життя хлопець-візочник поїхав до міста! Це Україна 2018 року. Треба докорінно змінювати цю систему. Маємо зробити захист дітей пріоритетом державної політики!

Біблія вчить ставитись до інших так, як хочете, щоб ставились до вас. Так от, головне не брати поганий приклад ставлення до людей. Незалежно від того, що всі ми маємо різні можливості, кожен потребує любові, уваги до себе, передусім діти. Тому коли говоримо про виклики в дитячому середовищі, незалежно від того, чим займаємось – чи є лікарем, чи педагогом, чи просто йдемо вулицею – не будьмо байдужі, коли бачимо дитину в скрутному становищі! Маємо навчитися взаємодопомоги, громадянської активності й відповідальності.

Нещодавно я виклав у Facebook один епізод не задля піару, а як інструкцію до дій. Просто зустрів біля торгового центру жінку з дитиною, яка просила в людей гроші на лікування: “Бідна дитина, очі лікувати треба, операція коштує 20 тисяч гривень”. А як почав з’ясовувати, попросив телефон лікаря, спитав адресу, то вже знадобилося не 20 тисяч, а тільки тисяча. Викликав поліцію, дочекався приїзду патрульних і передав їм горе-матір з дитиною. Можливо, незвично втручатися, але це наша відповідальність! Є кримінальна стаття за використання дітей з метою жебракування.

Сусідська дитина потерпає від насильства, пропускає школу чи взагалі до неї не ходить, часто чути плач дитини. Робіть щось, бо може бути пізно! Можливо, мама не може постояти за себе, можливо, дитина не має що їсти. Ми думаємо, що всі такі, як ми, що кожен може постояти за себе, відвоювати право власної дитини. А насправді багато батьків не можуть цього зробити, не можуть потурбуватися про себе належним чином. Приходиш до хати – а там сміття, безлад. Соціальний працівник приходить і каже мамі прибрати, але навіть не уявляє,  вона не може цього зробити, бо вже 10 років у депресії або не навчена, росла в інтернаті, або має ментальне захворювання і просто не розуміє, чого від неї вимагають. Але вона любить свою дитину, не ображає її, не б’є, читає книжки. Ця жінка просто потребує підтримки, допомоги. Вона була б непоганою мамою, але не може навести лад у хаті. Бачив таких чимало... Соціальний працівник запитує: “То що, я маю прибрати?”. Так, часом потрібно просто прибрати, навчити, як це робиться, і можливо, це допоможе зберегти для дитини сім’ю, дасть дитині можливість рости в любові. А це для неї найважливіше!