Любов Кміть, мама керманича Львівщини, про родину, виховання дітей, вишивання та греко-католицьку громаду у Дубні

Вона разом із чоловіком виховала трьох дітей - доньку та двох синів. Наймолодший з-поміж них уже більше як рік обіймає посаду губернатора Львівщини. З нагоди Дня матері "Пошта" цього тижня завітала в гості до мами керманича Львівської області Миколи Кмітя - Любові Омелянівни, яка мешкає у місті Дубні, що на Рівненщині. На подвір'ї особняка нас привітно зустрічає батько голови облдержадміністрації Іван Миколайович. Чоловік одразу ж усмішкою на обличчі каже, що хоч "він удома і старший, але вона (себто дружина) старшує". У цього подружжя за плечима колосальний сімейний досвід, адже вже відсвяткували золоте весілля.

Любові Омелянівні пішов 75-й рік, а Іванові Миколайовичу - 76-й. Але на свої роки вони зовсім не виглядають. Щиро радіють, що виховали добрих дітей, які їх поважають та допомагають у всьому. Відтак, кажуть, що від цього вельми щасливі. Як і годиться бабусі та  дідусю, тішаться, що мають шестеро онуків (двоє серед них - діти губернатора Львівщини - студентка Дана та школяр Назар) та вже навіть одну правнуку.

Акцент
на справедливість
та повагу

- Кожна мама тішиться добрим сином. А Ви, напевне, тим паче, адже саме Вашому синові Президент України довірив керівництво Львівською областю?

- Спочатку мені було трохи страшно, адже не знала, як його приймуть на Львівщині... Коли працював у Києві, то дорогою до столиці двічі на тиждень за­їжджав до нас. Інколи і переночував. А тепер у нього важка робота, більше зайнятий, відповідно, і бачу його значно менше. Звичайно, що з батьком тішимося за нього. Дякувати Богу, що справляється зі своєю роботою. Думаю, на Львівщині на нього не нарікають.

- Коли зі Секретаріату Президента йому запропонували обійняти посаду керівника Львівщини, чи син радився з батьками, зокрема з Вами?

- Радився, питав нашої думки. Сказали тоді йому: дивися, сину, тобі видніше, як вчинити. Звісно, коли погодився обійняти цю посаду, ми з батьком тішилися за свого наймолодшого сина!

- Скажіть, будь ласка, а чим займаються старший син та донька?

- Старший син Богдан залишився у Бучачі, що на Терно­пільщині. Працює у будівельному бізнесі. Має двох доньок та онуку Софійку. Наша донька Аня, як і ми, мешкає у Дубні. Виховує двох доньок. Працює лікарем-пульмонологом. Власне вона нас і забрала чотири року тому до Дубна (сюди Кміті переїхали з Бучача - "Пошта"), але живемо окремо. Бачимося чи зідзвонюємося з нею щодня.

- Виховуючи дітей, на чому найбільше робили акцент і чого їх вчили?

- Справедливості! Адже це основа всього життя кожної людини. Вчили, щоб не було брехні. Звісно, вчили їх і поваги. Певна, що наші діти добре виховані.

У нашій родині акцент був на релігійності. Змалечку усіх трьох дітей навчали молитви. Усі вони ходили до церкви, хоч у той час це забороняли... Микола ж у школі вчився добре. Загалом завжди був дуже слухняною дитиною. Пам'ятаю, казав: "Такого не буде, щоби я дарма у школі штани протирав!" Дуже любив читати.

- А ким колись хотів бути Микола Іванович?

- Військовим. Навіть їздив вступати до Ленінграда. Але врешті навчався у Політехнічному інституті у Львові, де й познайомився з майбутньою дружиною.

- Як самі вже сказали, через високу посаду син є дуже зайнятим роботою. Чи тепер приїздить?

- Зараз більше телефонує. Безперечно, що через власну щоденну завантаженість не має можливості так приїздити, як колись. За родинною традицією, на Різдво усі діти та онуки приїздять до нас. На Великдень усі їдемо до Бучача, адже там поховані батьки.

- Микола Іванович із таких дітей, що не забуває своїх батьків?

- О ні! Жодна наша дитина, як це і має бути у кожній родині, не забуває батька й матір! Це стосується й наших онуків. Ми обоє щасливі, бо діти та онуки наші дуже добрі!

Пощастило
з невістками і зятем

- Спілкувалися торік із Вашою невісткою Світланою (інтерв'ю з дружиною губернатора Львівщини є на сайті "Пошти" lvivpost.net - № 689 за 6 вересня 2008 р.). Маєте дуже добру невістку. А що самі як свекруха скажете про неї?

- Однозначно, мені пощастило з невісткою! Ми з чоловіком задоволені своїми невістками та зятем! Як і кожна мати, тішуся, що вона дбає про Миколу. Адже вдома завжди смачно приготовано, випрано, випрасувано.

- Чомусь в Україні побутує таке твердження, а особливо про це складено багацько анекдотів на кшталт, що невістки для свекрухи є поганими. У Вас були чи бувають якісь сварки з невісткою - дружиною Миколи Івановича?

- Ні, ніколи. У нас зі Світланою немає жодних сварок. Ми з чоловіком вибір сина сприйняли позитивно. Вважаю, якщо мама добре ставиться до невістки, то й вона до неї ставитиметься аналогічно! Все залежить від свекрухи.

- У вже згаданому інтерв'ю "Пошті" пані Світлана зізналася, що має потужну школу, бо саме Ви навчили її багато чого, як-от, швидко ліпити вареники.

- Що хотіла знати - запитувала, того й навчилася. Завжди казала й кажу: якщо людина хоче навчитися, то вона завжди цього досягне! Якщо ж не має бажання, то нічого не допоможе.

- Знаю, що Ви працювали шеф-кухарем у ресторані?

- Так. 26 років у Бучачі.

Про онуків та вареники

- Маєте шість онуків і вже навіть правнуку. Що розкажете про них?

- Тішимося, що маємо з дідом п'ять онучок та одного внука - Назарка. Як і кожні бабусі та дідусі, допомагали виховувати онуків. Як і годиться, були підтримкою, опорою та поміччю дітям. І так обов'язково має бути у кожній родині! А як інакше?! Щодо наймолодшого сина, то їх старша донька Дана у нас була більше. Меншого Назарка вони вже самі виховали. Онуки приїздять, телефонують. Дана, яка зараз навчається в Англії, пообіцяла, що складе іспити й приїде до нас на два тижні... Коли онуки були меншими, то приїздили одразу всі. Назарко дуже любив вареники. Наліплю їх зі суницею, полуницею чи малиною... Сідають, їдять. Дивлюся, що все з'їдять, а йому не залишать. Мушу ховати від них для Назарка (сміється). Вареники - це головна страва у нашій великій та дружній родині!

- На свята діти та онуки вітають Вас? Не забувають?

- Про це навіть мови немає! Ми щасливі! Вітають і на день народження, і на День матері, і на решта свят.

Мама-організатор
та вишивальниця

- Знаю, що у Дубні Ви зорганізували громаду греко-католиків.

- Так, адже її не було у місті. Вже є 50-60 осіб. Маємо свою капличку, а невдовзі у місті зводитимуть греко-католицьку церкву. Вже місяць маємо свого священика. Микола дуже тішився, що зорганізувала таку громаду.

- Ви вже на пенсії. Чим займаєтеся зараз?

- Вишиваю. Вишила до церков 13 фелонів. Мої фелони є у Моршині, Дрогобичі, Новограді-Волинському, Бучачі (в одній церкві три, у другій також три), тут три. Вишила сорочки і дітям, і онукам. На День незалежності у Дубні була виставка вишивок. Носила і свої 25 вишивок. Навіть маю грамоту за вишиття... Стосовно господарки, то маємо 10 курей, город, квіти. Картоплю немає де садити, тому є лише городина - зелень, редиска, огірки. Маємо свою полуницю, суниці, малину... А ще - кота. Він у нас надворі, бо його до хати не впускаємо.

- Чи десь їздите відпочивати?

- Торік із чоловіком були у Трускавці. Дуже там сподобалося! Щороку десь їздимо на оздоровлення. Були у Моршині, Хмільнику.

- З огляду на такий колосальний сімейний досвід, що головне, аби родина була щасливою?

- Уже пішов 53 рік, як ми одружені! Коли було 50-річчя подружнього життя, дітям ми навіть не зізналися. Адже зараз би замовляли ресторан... Ми не зізнавалися, а вони забули. Ми дали на службу Божу і все. І лише згодом, коли у старшого сина було 50-річчя, спохопилися, що у батьків був ювілей (сміється). А щодо того, що запитали, то має бути повага один до одного, розуміння, терпіння. Якщо людина поважає іншого, то і її поважають. Важливо, щоб діти вміли молитися, аби розуміли, що треба ходити до церкви. Ми щасливі, бо маємо добрих дітей, які нас поважають і нам допомагають. Тішимося, що наші діти на своїх місцях, що вони в Україні.

- Яка мрія у мами губернатора?

- Щоби всі мої діти, онуки та правнука були здорові, щасливі, щоб їх Бог любив і вони людей любили!