Заповіт Любомира Гузара – “Бути Людиною!”
Минув рік із дня смерті Блаженнішого. Як ми його прожили, що маємо осягнути зі спадку владики і чи йдеться сьогодні про його беатифікацію
Серце Блаженнішого Любомира перестало битися 31 травня 2017 року о 18.30 у Княжичах, де владика проживав останні роки. І хоч усі розуміли, що він, як і кожен із нас, смертний, проте прийняти цю новину було непросто. Адже близьким його вважали дуже багато людей, які навіть не були особисто з ним знайомі, не були вірянами Церкви, яку він очолював упродовж десяти років і яку “теплою рукою” передав своєму наступникові. Та все ж тоді ми почувалися осиротілими. Важко було уявити УГКЦ без Блаженнішого Любомира…
І от уже минув рік з того дня… Не раз за цей час ми згадували його настанови, його приклад. За цей час з’явилося чимало книжок про Блаженнішого, документальних програм, фільмів.
У Києві при патріаршому соборі Воскресіння Христового почала діяти спільнота “Покоління Любомира”, яка ставить за мету духовне зростання молоді та наслідування заповіту життя Блаженнішого Любомира Гузара. Вона вже втілила чимало цікавих ініціатив, першою з яких було прибирання території біля патріаршого собору.
Долучилася вона і до вшанування перших роковин відходу Блаженнішого до Небесного Отця. А офіційні заходи розпочалися з Архиєрейської божественної літургії, яку очолив глава УГКЦ Блаженніший Святослав у співслужінні з єпископами і духовенством УГКЦ. Після літургії відбулася панахида в крипті патріаршого собору, де спочивають тлінні останки Блаженнішого Любомира.
У проповіді до вірних владика Гліб Лончина, який свого часу перебував у одному монастирі з Блаженнішим Любомиром, зазначив, що перша річниця його смерті припадає на тиждень між П’ятидесятницею і Неділею всіх святих: “Покійний Блаженніший є для нас прикладом обожествлення, яке Ісус обіцяв для своїх людей. Як виглядає обожествлення? Обожествлення – це насамперед вдячність. Це вдячність за все, що Бог робить, за все, що Бог дає. Бо все в житті є даром Господа Бога”. Він розповів, що коли хтось відвідував Блаженнішого Любомира, коли щось йому оповідали чи дарували, він завжди казав: “Ласка Божа”. “Ласка Божа – це благодать Божа, це дар Божий. Це незаслужений з людського боку дар, який ми отримуємо від Бога. Блаженніший Любомир завжди дивився на життя із вдячністю – був вдячний за кожну найдрібнішу річ”, – поділився спогадами владика Гліб.
Обожествлення, на його думку, це також уважливість. “Покійний Блаженніший, – розповів єпископ, – був дуже уважний до кожної людини. Він умів говорити з Папою Римським, з кардиналами і з простими робітниками. Кожна людина була для нього братом і сестрою у Христі. Тому він кожну людину поважав. Коли ми були разом у монастирі, він нас завжди питав, що ми думаємо на ту чи ту тему. Ніколи не діяв авторитарно, мовляв, ви маєте послухати, тому що я так кажу. Так ніколи не було. Блаженніший мав дуже велику уважливість до кожного члена спільноти”.
Одна з його улюблених фраз – “Бути Людиною”. Як він це розумів? “Не в значенні, – пояснив єпископ, – що людина – в центрі уваги, а в значенні бути Людиною – бути Людиною в Бозі. Бути обожествленим. Бути Людиною означало бути вдячним. Бути Людиною означало бути уважливим. Бути Людиною означало бути святим”.
Під час цієї Архиєрейської літургії глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав повідомив про те, що при Патріаршій курії УГКЦ створили Фонд пам’яті Блаженнішого Любомира. “Ми відчуваємо, що повинні разом прийняти відповідальність за осмислення, збереження і поширення спадщини Блаженнішого Любомира”, – сказав предстоятель.
З цією метою і був створений згаданий фонд. Він “координуватиме всі церковні, громадські, інтелектуальні ініціативи, аби ми могли разом осмислити, зберегти, а відтак поширити на весь світ безцінний скарб Блаженнішого Любомира”.
Блаженніший Святослав також зауважив, що коли почали працювати над тим, як це робити, почали розуміти велич і ширину думки цієї великої Людини, великого Українця, великого Отця нашої Церкви. “Ми бачимо, що на плечах цього велетня сьогодні спочиває велич і сила України”, – сказав глава УГКЦ.
У Львові пам’ять Блаженнішого Любомира вшановують сьогодні, 2 червня. О 10.00 в Архикатедральному соборі святого Юра розпочалася Божественна літургія з панахидою. А о 19.00 Львівський будинок камерної та органної музики організовує вечір світлої пам’яті Патріарха, на якому з духовним словом про Блаженнішого Любомира звернеться митрополит Ігор Возьняк. Захід відбудеться за участі композиторів Ola Gjeilo (Sunrise Mass) та Dan Forrest (Requiem for the living).
Любомир Гузар народився у Львові 26 лютого 1933 року в родині Ярослава Гузара та Ростислави з роду Демчуків.
1944 р. – разом із батьками покинув Україну та переїхав до Австрії (м. Зальцбург), а 1949 р. – переїхав зі сім’єю до США.
30 березня 1958 р. – рукопокладений владикою Амвросієм Сенишиним на священика і призначений для служіння у Стемфордській єпархії.
1972 р. – вступив до монастиря святого Теодора (монахи Студійського уставу) у Гроттаферраті (Італія).
2 квітня 1977 р. – в монастирі Студійського уставу у Кастель-Гандольфо поблизу Рима висвячений Верховним Архиєпископом Йосипом Сліпим на єпископа без згоди Римського Архиєрея (тому аж до 1996 не діяв як єпископ).
1993 р. – повернувся в Україну разом зі всією спільнотою українських монахів-студитів Гроттаферрати.
1993 – 1994 рр. – служив як духівник у Львівській духовній семінарії Святого Духа.
2 квітня 1996 р. – призначений екзархом Києво-Вишгородським, а 1 червня офіційно введений на престол Києво-Вишгородського екзархату.
14 жовтня 1996 р. – призначений єпископом-помічником глави Української греко-католицької церкви з делегованими правами.
25 січня 2001 р. – обраний Верховним Архиєпископом УГКЦ.
28 січня 2001 р. – введений на престол у соборі святого Юра у Львові; у Римі під час молитви “Ангел Господній” проголошений кардиналом Святої Римської Церкви.
21 серпня 2005 р. – офіційне повернення осідку глави УГКЦ зі Львова до Києва.
Очолював Українську греко-католицьку церкву протягом десяти років.
31 травня 2017 р. – відійшов у вічність.
“Маємо щастя, що він був серед нас, бо можемо черпати зі скарбниці, яку він нам залишив…”
Олег Турій, директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету, проректор УКУ із зовнішніх зв’язків, – про спадок Блаженнішого, найважливіші акценти для нас сьогодні та книжки, які відкривають нам владику Любомира– Рік без Блаженнішого Любомира – яким він був для нашого суспільства і Української греко-католицької церкви?
– Відхід Блаженнішого Любомира для всіх був відчутною втратою. Ми розуміємо, що заповнити те місце, яке він займав у житті багатьох людей, неможливо у фізичному розумінні. Однак у контексті цілої Церкви це дуже цікавий досвід.
Заповіти Блаженнішого
– Прошу сказати, у чому він полягає?
– Передусім Блаженніший дуже добре підготував свій відхід до вічності тим, що відійшов від своєї посади. Ми знали, хто є глава Церкви. Смерть єрарха не була пов’язана з інтригами, обрахунками шансів чи прогнозами на майбутнє. Він усе зробив для того, щоб Церква жила своїм життям, як він сам казав, теплою рукою передав цей провід.
Як історик хочу наголосити, що Блаженніший не лише залишив нам власні напрацювання, певний власний фундамент. Дуже важливо, що останнє своє пастирське послання, видане ним як чинним главою Церкви, він присвятив вшануванню двох своїх попередників – Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого, виділяючи найголовніші думки та тези їхнього служіння. Це був свого роду не просто заповіт, а певна стратегія, яка дає змогу його наступникові та Церкві, яку він покинув, базуватися на цих підвалинах і розуміти, що в нас є дуже глибокі корені. Водночас це певне застереження від радикальних кроків і нововведень. Звичайно, кожна людина має свій стиль. Але мені здається, що досвід нашої Церкви в різних обставинах показує оцю важливість спадкоємності – ідейної, духовної, інституційної.
– Торішнє відзначення 125-ліття з дня народження Патріарха Йосифа є свідченням додержання цієї стратегії?
– Так, і цьому приділялося стільки уваги. Через цю постать Церква наче сама відкривала себе, свої завдання, і не тільки тут, у Галичині, де ми вже звикли до присутності Церкви, де вона відіграє вагому роль у житті людей, але й у центрі та інших регіонах України.
– Як переживають вірні його відхід сьогодні?
– Відсутність Блаженнішого відчувається, але спогади про нього світлі. Днями ми презентували в Києві книжку “Найдорожча Мамусю”, у якій нам з Божою допомогою вдалося опублікувати його листування з матір’ю. У ті дні відбувалися поминальні заходи. Попри те, що дата сумна, перша річниця смерті, сліз не було – була величезна благодать, було відчуття такої глибокої радості від переконання, що він перебуває на небесах і що його особистий приклад, його ідеї, його думки надихають людей і сьогодні.
Скарб Любомира
– Що найціннішого зі спадку Блаженнішого маємо взяти передусім?
– Блаженніший Любомир залишив нам дуже багато всього, але воно ще не є відрефлектоване, осмислене, проаналізоване… Тому насправді стоїмо зараз перед дуже важливим завданням – опрацювати спадщину Блаженнішого, проаналізувати з віддалі і знайти конкретні уроки для нашого сьогодення. Одним із цих уроків є його заклик, з яким він звернувся ще на початках свого патріаршого служіння під час візиту Папи Івана Павла ІІ, є його ідея і лозунг – “Святість об’єднаного народу”. Це покликання нас, людей, тут, в Україні, до єдності, до припинення чвар, роздорів, поділів, підозр, ворожнечі на основі прагнення до святості, на основі християнських засад, на основі готовності пожертвувати собою, бо це також є ознакою святості. Тобто всього того, що справді творить справедливий лад у суспільстві і дає людям змогу почуватися гідно. Цей його заповіт дуже важливий, але саме ми маємо його актуалізувати і втілювати в наше повсякдення.
– В який спосіб можемо це осягнути?
– Може, хто зауважив, що Блаженніший часто звертався до історії, до якихось пам’ятних дат, але сам був проти голосних урочистостей, помпезності, показових відзначень. Він наполягав на внутрішньому, на духовному. І нині не лише в українському середовищі, але й у глобальному світі, коли бачимо багато відвертої неправди, “правдоподібності”, фейків, роль автентичного християнського свідчення дуже зростає. І до цього нас також закликав Блаженніший Любомир. Під час святкування ювілею Хрещення Русі він закликав християн до поновлення хресних обітів, щоб кожна людина пережила своє християнство особисто, наново, а не лише гучними акціями. Цей акцент на духовне зростання у вірі буде актуальним для нас не лише найближчими роками чи десятиліттями, а й у подальшій перспективі. Маємо щастя, що він був тут, серед нас, що ми знали його особисто, тому можемо черпати з тої скарбниці, яку він нам залишив.
– А що найбільше запам’яталося з вашого особистого досвіду спілкування з Блаженнішим?
– Для мене він був поєднанням неймовірної простоти у стосунках і надзвичайної глибини особистості, коли ти розумієш, що перед тобою велетень, але він жодним натяком не дає це відчути. Але ти це відчуваєш. Це щось неймовірне! Це проявлялося і в конкретних речах. Він рідко коли когось повчав – більше запитував. Очевидно, що він говорив, відповідав, але завжди хотів почути думку іншої людини, він вмів так провадити дискусію, що кожен почувався поцінованим. Я брав участь в кількох робочих нарадах за його участі, де часто звучали взаємно виключні позиції, інколи навіть відверті дурниці. І більшість розуміла, що те, про що мовиться, ніяк не стосується поставленого завдання… Блаженніший Любомир умів вислухати до кінця і бодай щось знайти в тій промові, що вважав позитивним. Не критикував, не вказував на те, що людина говорила не зовсім добре. Завжди в кожній речі, як і в кожній людині, бачив позитив. Цього його вміння – бачити позитив, збирати його, складати до спільного кошика – нам усім в Україні треба вчитися. Якби ми так працювали на різних рівнях, то й жили б набагато краще.
Пізнати й осягнути
– Ще за життя Блаженнішого і після смерті вийшло чимало його книжок і про нього. Які з них для вас є найближчими, найціннішими? Які порадите прочитати?
– Тут я не можу бути цілком об’єктивним, оскільки є упорядником однієї з них, а саме “Найдорожча Мамусю”. Ще багато чого буде написано, але якщо ми хочемо пізнати характер, зрозуміти, в чому корені його людяності, я б радив прочитати цю книжку, де подане його листування з мамою. Ми зачитуємося листами Шептицького до матері та багатьох інших постатей і через цей дуже особистий зв’язок з найближчою людиною починаємо розуміти кожен для себе, як би ми мали будувати свої стосунки, починаючи з власної родини, батьків, дітей, друзів, найближчого оточення… В цих листах немає якихось скандалів, інтриг чи пліток. Уже заради того, аби люди побачили, які можуть бути людські, родинні стосунки, треба було опублікувати ці листи. Наша величезна проблема в Україні, що ми маємо багато світлих умів, але вони рідко коли працюють разом. Я не психоаналітик, але думаю, що багато наших проблем комунікації закладаються в сім’ї, потім “добиває” школа… Але коли здоровий оцей головний осередок життя – родина, це дає унікальні плоди. Тому ця книжка є для мене дуже близькою і цінною.
Інший тип книжки, до якої я теж був причетний, – “Де скарб твій…” (його бесіди з підприємцями). Тут уже є прямий діалог: на дуже прямі запитання – дуже короткі, лаконічні відповіді. Тому, хто хотів би відчути, яким був Блаженніший при житті, ця книжка напевно допоможе.
– Тобто вона не тільки для бізнесменів?
– Той, хто займається підприємництвом, не питає поради в духовної особи щодо бізнесу. Є деякі моменти щодо управління. Але більшість питань стосуються держави, суспільства, родини. Цю книжку склали запитання до людини, яка може справді дати якусь іншу перспективу. Це відрадний факт, що в Україні вже є покоління людей, які щось заробили, які дають можливість іншим людям працювати і своєю працею примножувати суспільне благо, але які також підтримують різні духовні ініціативи, освітні проекти, як наш університет. У цьому є шанс. І сам Блаженніший про це говорить у цій книжці.
– У Києві постала така спільнота, як “Покоління Любомира”. Чи можемо говорити ширше, що в Україні виросло покоління Любомира? Що, на вашу думку, характерне для цих людей?
– Найважливіше, що мало б характеризувати людей, які хочуть наслідувати владику Любомира, це велика пошана до людської гідності іншої особи, готовність слухати іншого, співпрацювати з іншими. Це стиль, виразно протилежний до колишнього радянського способу і до теперішніх олігархічно-популістських маніпуляцій. Це стиль стосунків, які базуються на щирості й відкритості.
Розмовляла
Ольга Хворостовська
Ольга Хворостовська
“Ваш Любко”
Напередодні роковин відходу до Отця Блаженнішого Любомира в Києві презентували книжку “Найдорожча Мамусю” – листування отця Любомира Гузара з матір’ю Ростиславою, сестрою Мартою та її чоловіком Зеноном, що охоплює тривалий період: 1975 – 1976-ий і 1985 – 1992 роки, повідомляє Департамент інформації УГКЦ. Видавці книжки завдячують племінниці світлої пам’яті Блаженнішого Любомира пані Марії Рипан за те, що це листування потрапило до рук науковців. А пані Марія Рипан дякує за ці листи владиці Глібові Лончині, який привіз дві коробки листів зі “Студіону”. В одній коробці були особисті листи, на другій писало “Родина”. Владика Гліб, який знає Блаженнішого Любомира майже все життя, розповів, що отець Любомир завжди намагався відвідати свою маму. З його слів, мама Блаженнішого Любомира була дуже статечна пані, глянувши на яку одразу з’являлося відчуття поваги. “Я відкрила пачку, – розповіла племінниця, – де написано “Родина”. І побачила, що там є оригінальні листи, які писала моя бабця, моя мама… Там було навіть відзначено, чи відслужив він Служби Божі за різні намірення… Це унікальна річ”. Пані Марія розповіла, що листи отець Любомир писав до родини щотижня. У них багато історії, яка ще більше розповідає нам про Блаженнішого Любомира як про людину і про те, які стосунки можуть бути між рідними, між мамою і сином. Пані Марія майже два тижні вмовляла свого вуйка ще за життя видати ці листи. Він категорично відмовлявся, але нарешті сказав: “Роби собі, що хочеш”. “Цікаво, що коли я сортувала ці листи, то запитувала вуйка про його період життя у Римі, в “Студіоні” у 70 – 80-их роках. Але він нічого такого не міг згадати. А в листах дуже багато є про все… Про те, що діялося поза Україною. Бо він про це писав рідним”, – сказала пані Марія Рипан. Якщо так траплялося, що він не написав листа, то потім дуже вибачався. У листах отець Любомир звертався до своєї мами “Найдорожча Мамусю”, а підписувався “Ваш Любко”. Мама отця Любомира зверталася до сина “Найдорожчий мій Синочку” і підписувалася “Твоя мама”.
Отець Юстин Бойко, священик УГКЦ:
– Блаженніший Любомир Гузар для мене є передусім моїм святителем – 1 квітня 2001 року він висвятив мене на священика. І це перша з причин, чому для мене він є великою людиною. По-друге, він справді був добрим чоловіком, доброю людиною. По-третє – це людина з величезним досвідом. І сьогодні – рік після його відходу – Церква набуває досвіду за нових обставин, за нових умов. Єрархи, священики нашої Церкви дуже молоді, а досвід – це щось таке, що приходить із віком, чого ні в книжках не прочитаєш, ні в інтернеті не знайдеш.
Очевидно, що приклад Блаженнішого Любомира, як і кожної людини, єдиний і неповторний. Його заповіт “Моліться і працюйте!” є, мабуть, найкращою порадою як для Церкви, так і для суспільства загалом. Бо дуже багато нині є критики, негативу. Але на негативі та критиці ні державу, ні народ не збудуєш. Треба вносити щось нове, засівати зерно. За це ратував Блаженніший Любомир і нас навчав. І треба йти вперед за будь-яких обставин.
З Блаженнішим Любомиром я часто перетинався особисто, тому першими на згадку спадають дуже особисті речі. Пригадую, як він підтримав мене у 2000 році, коли після мого повернення з Любліна мені доручили переформатувати передподружню катехизацію при церкві Михаїла у Львові. І коли я почав впроваджувати новий спосіб, запозичивши польський досвід та адаптуючи його до наших реалій, було багато спротиву. А Блаженніший закликав мене до себе і сказав: “Роби”.
Блаженнішого Любомира я сприймаю як носія спадщини Митрополита Андрея Шептицького. Для мене головною книжкою про нього є передусім його докторат про Митрополита Андрея, виданий українською ще за життя владики.
Переконаний, щоб оцінити спадщину такої людини вповні, року замало. Треба, щоби минув час, щоби влягтися емоції. Маємо цей спадок осягнути, вдуматися, осмислити. Але, безумовно, він є тим, хто намагався реалізувати певні постулати Митрополита Андрея.
Наприклад, саме йому належала ініціатива проведення собору, присвяченого монашеству. А Митрополит Андрей, коли мав на меті впроваджувати зміни в Церкві, почав із монашества – запрошував різні чини в Україну, відродив студитів. Блаженніший Любомир був дуже близький до монашества, він із того середовища походив і тим жив.
Водночас він був дуже близький молоді. Це дуже цікаво і показово, бо він був з іншої епохи, іншої доби, жив іншими проблемами, але був дуже популярний серед молоді. Вона до нього дослухалася, а він вмів пригорнути її до себе і настановити.
Пригадую, як на одній із сесій Патріаршого собору, присвяченій молоді, Блаженніший жартував із молодими людьми. Запитував, чи знають вони, чому вино вдаряє старшим людям у ноги, а молодим в голову. А коли відповіді не знайшлося, відповів сам: “Бо шукає слабкі місця”. Так він натякнув, що треба вживати розуму, і нікого не образив, і всі його зрозуміли.
Так, рік часу замало, проте дещо вже видно: ми вступили у нову епоху. Це вже зовсім інша доба і для України, і для Церкви. Нові проблеми вимагають нових підходів, але ми завжди можемо почерпнути з його досвіду, бо майбутнє будуємо на минулому також.
Говорити про беатифікацію Блаженнішого Любомира завчасно. Якщо Бог хоче проголосити когось святим, Він це зробить у свій час. Відповідно до Канонізаційного права Церкви, можна порушити справу про беатифікацію не раніше ніж через п’ять років після смерті. Наразі треба видати всі його твори, прочитати їх, осмислити. Бо святі – це не національні герої, святі – це ставленики Божі. Тут потрібно відчувати різницю…
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
