– Передусім більшим дитиноцентризмом. Тобто маємо на меті поставити в центр освітнього процесу дитину, її можливості, здібності, таланти, зацікавлення. Щоб і програми, і підручники, а також очікувані результати, те, чого ми хочемо навчити дітей, більше спиралися на те, що цікаво дітям, що їм потрібно, які навички їм знадобляться. Бо нині навчити дітей певної суми знань не проблема. Адже ті чи ті відомості, факти можна в два кліки знайти у інтернеті, в різноманітних енциклопедіях. Раніше учитель володів інформацією, знаннями, тепер діти самі швидше знайдуть потрібну інформацію. Але чи можемо ми передбачити, які саме з цих знань знадобляться їм через 10-15 років, коли світ так швидко і стрімко змінюється, які професії діти захочуть здобувати. На жаль, передбачити цього ми не можемо, тому нині передусім потрібно давати певні вміння – вміння вчитися впродовж життя, критично оцінювати інформацію, сортувати та використовувати її. А щоб ми могли навчити дитину оперувати тими вміннями, маємо поставити її в центр.

– Більше уваги буде приділено дітям, щоб вони могли себе проявити, висловитися, показати себе в практичній діяльності і так набувати всі ті навички. Тобто змінюється форма організації уроку, починаючи з того, що раніше, коли діти приходили в клас, ми садили їх за парти, і тоді починалося знайомство – учитель говорив, а діти слухали. Тепер будемо починати з колективно-групової роботи: діти будуть ставати чи сідати в коло, знайомитися одне з одним, розповідати про себе. Кожна дитина матиме можливість висловитися, щось сказати, а вчитель повинен показати, що думка кожної дитини важлива, значуща, цінна.

– Така організація роботи дасть можливість проявитися кожній дитині незалежно від того, має вона базу знань відмінника чи лише початкового рівня. Не буде такої різниці, що та дитина сидить цілий урок непомітно, а та тільки й робить, що піднімає руку, і їй неможливо закрити рота. Коли діти працюватимуть у школі в групі, будуть вчитися слухати одне одного, дослухатися, допомагати одне одному. Коли вони стануть старшими, то це розшарування буде помітним. Але початкова школа не ставить собі за мету виявити, в кого який рівень інтелектуальних можливостей, маючи за завдання підтримати кожну дитину.

– Так. Навчити дитину вчитися, давати собі раду в житті, працювати з інформацією. Звичайно, в кожного свої здібності, але всі діти мають бути рівноправними учасниками навчального процесу. Кожна дитина матиме певну роль, конкретне завдання, і це все – у формі групових занять, інтерактиву, навчання в діалозі, коли діти мають змогу спілкуватися, взаємодіяти.

– Програми, які ще є чинними, надзвичайно переобтяжені знаннєвим компонентом. Популярною стала метафора, що дитина при ній –  як фарширована риба: і те треба, і те, і те… І предметів багато. Малій дитині розібратися, що з якої книжки, дуже важко. Тепер буде менше предметів. Галузі освітні залишаються: мовно-літературна, математична, природнича, громадянська, але вони об’єднані у всього лиш декілька предметів. Будуть математика, українська мова, “Я досліджую світ”. Іноземна та фізкультура значних змін не зазнали. Усі знання про навколишній світ діти отримуватимуть у комплексі, менше буде конкретизації певних знань, більший наголос робитимуть на вмінні дітей. Наприклад, на вмінні читати і використовувати це вміння, щоби дружити з книгою, спілкуватися з книгою, читати в медіа, знаходити відповіді на запитання. На вмінні аналізувати інформацію, щоби, прочитавши щось у інтернеті, зрозуміти це, визначити, чи достовірні ці відомості, чи ні.

Більше наголошуватимуть на комунікативних навичках, вчитимуть дітей не тільки спілкуватися, а й доносити свою думку, аргументувати, презентувати свою діяльність.

– От власне зараз головне завдання – зняти той тиск, щоби дитина, яка йде до школи, не лякалася тих навантажень і вимог, які ставлять перед нею не так учителі, як батьки. Бо тими ж психологами доведено, що в атмосфері страху і тиску не може відбуватися прогрес. Тому завданням нової української школи є створення атмосфери, в якій дитина почувалася б комфортно і могла здійснювати процес пізнання.

– Звичайно, дитина, яка йде до школи, має бути до цього готова. Але ця готовність полягає передусім у тому, що дитина повинна бути готова фізично і емоційно. Тобто повинна могти нести свій портфель, висидіти урок, навіть якщо зараз не буде уроків по 45 хвилин, на яких усі нерухомо сидять, а буде діяльність. Але ця діяльність також буде організованою і цілеспрямованою, тож дитина має бути до неї готова. Має бути готовність в сенсі самообслуговування: дитина повинна вміти сама одягнутися, переодягнутися на урок фізкультури, самостійно піти до їдальні, поїсти там, щоб її не треба було “підгодовувати”. Щоб дитина могла дати лад своїм речам, правильно підготуватися до уроку, вибрати все необхідне. Отака загальна готовність набагато важливіша, аніж вміння читати чи писати!

А ще готовність реагувати на вказівки учителя, на дорослих. Щоб не було так, що дитина “встидається чужих людей і не буде з вами говорити”. Першокласник повинен розуміти, що дорослі, які є в школі, призначені для того, аби разом із нею опановувати нові знання та вміння. Дитина має розуміти, що вона має тих дорослих слухати і чути, реагувати на їхні вказівки: зараз ми працюватимемо з книжкою, зошитом, будемо бавитися. А не казати: “Я не буду цього робити”, “Я не хочу”. Це сфера самоконтролю, мотивації. І це набагато важливіше, аніж вміти бігло читати. Звичайно, дитині буде легше, якщо, йдучи до школи, вона знатиме цифри, орієнтуватиметься в лічбі, знатиме, де яка буква. Але якщо дитина не вмітиме читати, то вона навчиться цього впродовж першого року навчання у школі.

– Важливо, що новий державний стандарт дає нам можливість не підводити підсумки навчання в першому класі – тепер обов’язкові результати навчання виведені на кінець другого класу. Дитина має два роки, щоби здобути певний обсяг знань, тобто більше часу для адаптації, для того, щоби вбутися у школі і почати засвоювати нові знання. Раніше через те, що ми мусили на кінець року показати результат, не мали змоги зосередитися на особистості дитини, її зацікавленнях. Тепер матимемо таку можливість.

– Тут також наших батьків доведеться переучувати, бо вони звикли спиратися на оцінку – 3, 5, 8, 10 чи 11 балів. А тут треба буде зрозуміти, що ми не оцінюємо дитину відповідно до якоїсь шкали. Впродовж  першого і другого класу буде оцінювання, яке називається “формувальне”, тобто словесне, і вказуватиме, що дитині вдається, над чим ще треба працювати і що саме треба зробити, аби осягнути необхідні знання та вміння. Батькам набагато важче це сприймати, бо вчитель не ставитиме оцінку, а скаже, наприклад: “Вашій дитині вже вдається читати по складах, але ще не вдається запам’ятовувати і аналізувати прочитане. Тому їй ще треба попрацювати над читанням невеличких текстів, а вам звернути увагу, як дитина запам’ятовує, розуміє і чи може переказати ці тексти”.

– Участь батьків у навчальному процесі буде дуже важливою і потрібною, бо раніше в суспільстві панувала думка: якщо дитина чогось не вивчила, має погані оцінки, то це провина школи і вчителів. Але це зовсім не так, бо відповідальність за успіхи в навчанні лежить цілковито на батьках і дитині. Учитель – лише помічник, провідник, який може провести дитину країною знань. Якщо дитина морально не налаштована на роботу в класі, на виконання домашніх завдань, приходить до школи і не слухає, зриває урок – це не провина учителя! Вчитель намагається зацікавити. Звичайно, різне буває, але все ж таки моральне налаштування і цінність того, що ти маєш принести зі школи, чого ти туди ходиш, закладається в родині.

– Згідно з держстандартом, як таких домашніх завдань – написати 10 рядочків цифр, літер чи розв’язати 20 прикладів – не мало б бути. Але не приділяти жодної уваги дитині – також не варіант, не вихід. Хоча я розумію, що багато батьків того хотіли б. Але почитати з дитиною книжку, повести її на природу, в музей, про щось поговорити, щось з’ясувати до наступного уроку – такі завдання мали б бути. По-перше, вони зближують батьків та дітей, показують дитині зацікавлення нею, тим, що вона робить, налагоджують зв’язки в родині. По-друге, треба привчати дітей до того, що пізнання – це праця. Цікава, захоплива, але й систематична. Напевне, в мені сидить ще вчитель “старої” школи, бо я не вірю, що можна навчити писати, не вправляючись у письмі. Це мають бути цікаві завдання, вправи, можливо, якісь особливі прописи – розмальовки, “бродилки”, “шукалки”. Це має бути ігрова форма.

– Однозначно. Сподіваюся, що муштри як такої із переписуваннями та чернетками тепер не буде. Вдома, маю надію, діти працюватимуть з батьками на пізнання, на заохочення, на зацікавлення. Але щоб узагалі залишити портфель у школі і вдома дивитися мультики чи бавитися на комп’ютері… Мені здається, що так не має бути, бо тоді в дитини не сформуються вміння і навички до систематичної праці над собою.

– Маю надію, що нова програма дасть більше простору для вчителя. Що вчитель не буде зосереджений на тому, аби показати чіткі результати і відсотки: стільки дітей рахує, стільки читає так, а стільки так… Тепер учитель матиме змогу розвивати своїх дітей, показати, наскільки світ є різноманітним, багатогранним. Мене дуже надихає можливість інтеграції. Вже років з двадцять я намагаюся впроваджувати ці елементи, хоча й частково, епізодично, бо чинна програма не давала змоги повноцінної інтеграції. А тут ми матимемо цілий інтегрований курс “Я досліджую світ”. І ця програма мене як учителя, фахівця надихає, бо бачу в цьому великий сенс, бо для дитини світ є цілісний, і ділити його на якісь кусочки-фрагменти абсолютно нема сенсу. Просто дитині потрібно показати, яким дивовижним і красивим він є і як цікаво його пізнавати, як цікаво вчитися.