У травні 85 років тому пішов із життя ідеолог нашої державності Микола Міхновський

Попередження самогубством

Його знайшли повішеним 3 травня 1924 року. За однією з версій, зашморг навколо шиї Міхновського затягли чекісти, які напередодні, допитавши його, несподівано відпустили.

Однак син Володимира Шемета (соратника Міхнов­ського по Братству тарасівців) Ждан, у чиєму домі жив тоді Микола Іванович, свідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!.."

Дослідник Роман Коваль писав із цього приводу: "Це був не розпачливий вчинок слабкої людини. Це був мужній вчинок героя, що програв. Це було харакірі українського самурая".

Позаяк автор маніфесту "Самостійна Україна" (першого на теренах Російської імперії про потребу повного виходу нашої країни з її складу) не очікував вибачень за зроблене ним, то навіть померти волів самостійно, заодно переконуючи всіх, що не про себе дбав за життя. Та показовою слід визнати не лише його смерть.

Месиджем Міхновського "і живим, і ненародженим землякам" є фрагмент його передсмертної записки - "і сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка". Радше, він наполягав, що саме кру­тійство керівництва Центральної Ради призвело до поразки українців під Крутами.

Головна умова

Адже до більшовицького перевороту в жовтні 1917 року лідери Центральної Ради заперечували як необхідність незалежності України, так і створення її армії. Квінтесенцією ж творів і промов Міхновського була істина, підтверджена історією: тільки "державна самос­тійність є головною умовою існування нації".

І не лише усієї загалом, а й кожного її представника. Бо, як переконував Міхновський, "коли в Української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав". А голодомори українців засвідчили, що унаслідок втрати незалежності вони не можуть бути певні й за своє життя.

Автор "Самостійної України" звертав увагу: "Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої Української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, здирає останній гріш із бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються".

Няньки чужого

Але соратники Міхновського по Революційній українській партії (далі - РУП) не довго вважали його маніфест програмою. Позаяк більшість із них виросли під впливом російської культури, то поривати з нею наміру не мали.

Один із них, Володимир Дорошенко, згадував: "Події не застали нас свідомими своєї мети, членами української нації, а громадянами ім­перії українського походження. І тільки в ході подій помалу приходили ми до пізнання своїх власних цілей. Чолові діячі наші боялись навіть думати про самостійність. І все мріяли про спільний дах. На всяких з'їздах зацитькували самостійницькі голоси. Ми поборювали царат, а не Росію".

Відтак 1905 року опоненти Міхновського в РУП проголосили себе "пролетарським елементом", готовим стати до боротьби за визволення пролетаріату від буржуазної... самостійності України. Міх­нов­ського ж цькували за його гасло "Україна - для укра­їнців", трактуючи його як... шовіністичне.

Однак на таке обвинувачення заслуговувало б гасло "Україна - тільки для українців". А заклик Міхновського означав, що саме про Вітчизну слід дбати її синам, а не про імперію, в якій вони були пасербами.

Центральна зрада

Та навіть тоді, як солдати Волинського полку спільно з петроградськими робітниками скинули царя, більшість української інтелігенції й не думала скористатися кризою в Росії. "Апетити" обмежили проханнями про надання Україні автономії.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський запевняв: "Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий замір, вони виступили б щиро і одверто - бо тепер за се вони нічим і не ризикували". "Дві течії ми вважали небезпечними, - згадував згодом Грушевський, - крайній український націоналізм ("Україна - для українців") і споріднене з ним самостійництво ("Самостійна Україна")".

А голова тодішнього укра­їнського уряду Володимир Винниченко згадував: "Усякий сепаратизм, всяке відокремлення здавалось безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії?"

Договорився до "або Україна буде соціалістичною, або не буде ніякої України". Відтак лідери Центральної Ради відмовилися проголосити її незалежною, коли цього зажадали за пропозицією Міхновського понад 700 делегатів 1-го українського військового з'їзду, які представляли мільйони їхніх співвітчизників у російській армії.

Історик Валерій Солдатенко встановив: "Грушевський і Винниченко зробили все, щоб дискредитувати ініціатора з'їзду і найбільш імовірного його голову - Міхновського. В хід було пущено все, аж до фізичного відсторонення Грушевським Міхновського з трибуни".

Винниченко ж, який згодом пропонував митрополитові УГКЦ Андрею Шептицькому очолити єдину Укра­їнську церкву, закидав тоді Міхновському, що той прагне "завести весь український православний народ у ярмо польських католиків". Під­ставою для цього припущення слугувала пропозиція Міхновського вимагати від петербурзького Тимчасового уряду звільнення митрополита зі заслання в Росії.

Утрачена нагода

Лідери Центральної Ради заспокоїли Міхновського та його однодумців, пообіцявши проголосити самостійність країни після того, коли українські вояки захоплять владу в Києві й передадуть її Раді. Та коли у липні 1917 року українські повстанці, за ініціативою Міхновського, роззброїли російські гарнізон та міліцію Києва й захопили телеграф, Держбанк, Печерську фортецю та артсклади, керівники Центральної Ради наказали підполковнику Капкану "придушити путч".

Той відправив повстанців у казарми, пообіцявши змінити їх на усіх постах їхніми однодумцями. Однак повернув росіянам відібрану в них зброю й ті оточили сонних повстанців і змусили вирушати на фронт. Та як тільки їхній ешелон вирушив туди, російські солдати відкрили по ньому... кулеметний вогонь. Коли ж українці зупинилися, аби з'ясувати причини "гарячих" проводів, їх рубали шаблями.

Загинуло 16 співвітчизників лідерів Центральної Ради, але вона була вірною Росії аж до перемоги у Петрограді більшовиків. Міхнов­ського також відправили на фронт. Але, за іронією долі, саме українізований за ініціативою й клопотаннями Міхновського, всупереч закликам Грушевського та Винниченка обійтися без власного війська, корпус Скоропадського врятував Центральну Раду одразу ж після жовтневого перевороту 1917 року від розправи, якою їм погрожували більшовики. Як констатував історик Сергій Кот, "Центральна Рада таки пройшла шлях, накреслений Міхновським та українськими самостійниками. Але втрата часу дорого обійшлася українській державності".