Дві історії стосунків медиків і жінок у "цікавому стані"

Я - молода мама. Дитинці минув рочок. Син Василько вже "дорослий": не претендує на їжу вночі, багато бігає, показує перші прояви характеру і взагалі тішить родину своїм сяйвом. На щастя, ми майже не хворіли, але свого часу, ще під час вагітності мені таки довелося "ближче познайомитись" з лікарями, що обслуговують жінок у цей вельми важливий період у їхньому житті. Те, про що довелось тоді дізнатись і що пережити, було у найм'якшому формулюванні - ненайкращим. Прикро, але особливості вітчизняної системи охорони здоров'я нині є такими, що відгуки про непрофе­сіоналізм медиків - не рідкість.

Не будемо узагальнювати, і це, звісно, не камінь у город всіх без винятку медичних працівників. Утім історія фіксує чимало випадків, де, простіше кажучи, ескулапи спершу говорять одне, а потім стається інше.

*...Безапеляційний діагноз - безпліддя - призвів до того, що жінка... народила аж 11 дітей. І ще одного хлопчика усиновила...

*...Упродовж 13-ти років після слів лікаря: "Ви "протягнете", можливо, рік..." дівчина з паралізованими ногами встигла двічі (!) вийти заміж. І народити дитину, хоч медики і на цей раз суворо застерігали, що при пологах їй не вижити...

Напередодні Дня матері розповіді про ці (попри все) щасливі жіночі долі - до вашої уваги.

12 дітей і 400 гектарів поля

Таке багатство Ігоря та Світ­лани Кінахів, подружжя з невеличкого селища міського типу Гірник, що біля Червонограда на Львівщині. 48-річний глава сімейства нині займається сіль­сь­ким господарством, його
43-річна дружина - дітьми та оселею. Родина живе дружно, двоє дітей уже дорослі, самі заробляють, семеро - школярі, а наймолодшу семимісячну донечку залюбки бавлять усі, називаючи малу "лялечкою". Важко уявити, що коли ця сім'я щойно утворилася, лікарі сказали Кінахам, що дітей у них бути не може.

...Сьогодні ж Ігор Кінах - бізнесмен, його агрофірма вирощує пшеницю, цукровий буряк, капусту, ячмінь. 400 гектарів поля - це вам не жарти. Але діти допомагають батькові... "От молодець", - кажуть сусіди, мовляв, яку ношу важку має чоловік і не здається, витримує, дає собі раду. Його поважають, захоплюються його силою волі, впевне­ністю, а можливо, є й такі, що заздрять багатодітному батькові-фермеру не зовсім по-доброму. А тому й крадіжки на його полях стаються...

А три десятки років тому, у далеких 80-х, Ігор спершу працював на панчішній фабриці Червоно­града, потім водієм заступника директора автопарку, водієм рейсового автобуса. У 1983 році одружився з 18-річною красунею Світланою. На жаль, на молоде подружжя у найближчі роки їх спільного життя чекали серйозні випробування. З'ясувалося, вони не можуть ма­ти дітей. Лікарі поставили діагноз, як вирок: безпліддя. Од­нак Ігор і Світлана не переставали відвідувати медиків, все ж сподіваючись почути щось обнадійливе. А далі сталося те, що важко пояснити логічно. Одна лікарка сказала Кінахам приблизно таке: "Мабуть, досить лікуватись, це ж нічого не дає, значить, і не дасть. Хіба моліться".

У 1985-му у неймовірно щасливих батьків народився первісток, донечка Таня. А вже через рік - син Ігор (назвали на честь батька). Це якраз був 1986-й, чорнобильська катастрофа. Синочок ріс кволеньким, часто хворів, усі кошти йшли на лікування малюка. "Я без сліз не можу говорити про той період, - промовляє Ігор-старший і витирає скупу чоловічу сльозу у кутику ока. - Як ми це пережили, не знаю. Сподівалися на Бога. І ось сьогодні мій Ігор - високий кремезний парубок, понад 100 кілограмів важить".

Йшли роки. Кінахам, вочевидь, сподобалось мати дітей. Одні за одними народжувались Степан (зараз йому 16 років), Назар (15), Славко (12), Сашко (13), Марта (8), Марія (7), Та­віта (6), Світланка (2), Соло­мійка (7 місяців). Коли мама народила Сашка і ще лежала з ним у пологовому будинку, інша жінка-породілля з її палати була дуже хворою. На деякий час Кінахи узяли її сина Богданчика до себе доглядати. І так склалося, що хлопець ось уже 13 років живе з ними, як свій.

Діти росли, треба було їх годувати, виховувати, жертвувати собою. Світлана й Ігор не посоромились і пішли працювати... двірниками. Адже за цю працю давали житло. А воно було ой як потрібне! Кінахи отримали від держави трикімнатну квартиру, через якийсь час уже придбали 5-кімнатну, а відтак - і особняк.

Життя - смугасте, як зебра. Радість змінює сум і навпаки. Одного дня у їх приватному будинку сталася чимала пожежа. З речей згоріло майже все. Треба було відбудовувати дім фактично з нуля. "Працювали безперестанку, - пригадує Ігор Кінах. - Я й не знав, що у мене стільки друзів! По 40-50 осіб щодня трудилось. Відбудували".  А ще через деякий час Ігор Кінах почав займатися вирощуванням зернових і овочів. І хоч він, як каже "виріс на асфальті і ніколи нічого спільного з сільським господарством не мав", навчився.

"Наші діти мають різні характери, - це вже мама про своїх голуб'яток. - Степанко і Назар - спокійні, Славік - математик (усе, що можна, рахує, скільки кроків від паркана до будинку, скільки копиць у полі і т. д.). Тавіта - "мамина донька", найсильніше проявляє свої ніжні почуття... Найстарша Тетянка мені була і за помічницю, і за товаришку, всіх діточок бавила і їсти варила".

Жінка розповідає, що від держави за усі роки годі було спо­діватись на якусь допомогу. Тобто мінімальні кошти виділяли в соцзабезі, але не більше. Однак родина Світлани та Ігоря Кінахів не нарікає. Світ не без добрих людей.

Одного разу один із синів запитав маму: "А що нам дадуть?" Мама на це відповіла: "Синочку, подивися в дзеркало. Маєш руки, маєш голову. Тож усе, що захочеш, зможеш зробити". І діти слухають маму.

Зцілення любов'ю

А ця історія - про кохання, яке здатне було стати ліком від важкої недуги.

Наталка Ікава росла веселою та життєрадісною. У школі, щоправда, вчилася не дуже добре. Закінчивши вісім класів, вступила до швейного училища. Якось, ідучи після навчання додому, юнка відчула, що ноги наче перестають її слухатися. Дівчина заточувалася, немов напідпитку. Зрештою, саме так і подумали сусіди, які відразу ж повідомили про це батьків Наталки. Але причиною був не алкоголь, а невідомо що. Ноги несподівано відмовили...

У цей час Наталя саме збиралася заміж - і таки вийшла! Весілля відгуляли на славу: музики грали, гості співали, танцювали, урочисто й зворушливо вітали молоду пару. Тільки наречену дружкам доводилося попід руки тримати, вести до церкви. Але подружнє життя з Валерієм (саме так звали її тодіш­ньо­го обранця) не склалося. Чоловік зазирав у чарку, пізно приходив додому. Через півтора року молоді розлучилися...

А хвороба не відступала. "У мене розсіяний енцефаломієліт, - розповідає дівчина. - Це наслідки, здавалося б, безневинного грипу, яким я перехворіла в дитинстві. Грип дав ускладнення - погіршився зір, почали відмовляти кінців­ки. Прикута до ліжка, я лежала, дивилася у стелю і думала: ну чому, чому?.. Було мені боляче і від ро­зірваного шлюбу. Одного разу якось так знічев'я написала вірша. Так пішло-поїхало, що вже не могла зупинитись. За день писала приблизно 5-6 поезій. Нині їх кілька сотень..."

Дівчина пише переважно про кохання. Ліричні твори виходять у неї тому, що Наталка таки знайшла оте справжнє і гаряче почуття. Сім років тому вона познайомилася з Юрієм. Він прийшов у її дім разом із Наталчиними родичами в гості. Іще до знайомства розповіді про паралізовану поетесу неабияк заінтригували його. Коли ж побачив тендітну з довгим красивим каштановим волоссям дівчину, то закохався, а через якийсь час залишився з нею жити. Перед Богом вони обоє дали обітницю вірності.

"Треба сказати, що мій батько, пам'ятаючи про невдале перше заміжжя, спершу з недовірою ставився до нового зятя, - веде далі дівчина. - Але потім зрозумів,  що його донька щаслива з цим парубком, і заспокоївся. Тепер щасливі ми усі".

Наталя однією рукою гойдає колиску. Минулого року вона стала молодою мамою. Хлопчик народився (Наталі робили кесареве) з вагою 2 кілограми 600 грамів, ріст - 50 сантиметрів. Приблизно стандартні показники.

"Ми дуже хотіли дитину, - приєднується до на­шої розмови Юрій. - Коли Наталя завагітніла, пішли в гінекологічне відділення ставати на облік - як це згідно з правилами роблять усі жінки, носячи дитину під серцем. Однак там з перших хвилин наштовхнулися на нерозуміння й образи. Завідувачка сказала, мовляв, як ми посміли, що існує загроза життю, що вона це не сприймає серйозно і т. д., приперчивши усе ще й безапеляційними висновками про здоров'я, мораль, відповідальність. Це було жорстоко і несправедливо. Обурені, ми звернулися до лікарів зі Львова...Врешті-решт Наталю оглянули, сказали, що вагітність минає нормально, без порушень. А загалом за підтримку ми надзвичайно вдячні тодішньому начальнику обласного управління охорони здоров'я Львівської області Ігорю Геричу, який допоміг нам отримати розуміння і відповідне ставлення медиків".

Існує народне повір'я, що доля, якщо вже випробовує людину якимись життєвими перешкодами, то посилає їх одну за одною, не шкодуючи. Юра Наталю у поліклініку возив на велосипеді. Їх взагалі обох на цьому "еколо­гічно чистому транспортному засобі" частенько можна було побачити у центрі Городка. На ринок, до магазину, кудись на озеро чи "у справах" їздили разом. Одного разу (Наталя тоді була на третьому місяці вагітності) обоє на великій швидкості "полетіли" з велосипеда на асфальт. Порозбивали собі носи, лікті, долоні. У Наталі одне око повністю заплило кров'ю. Одне слово, при такій аварії і дитину можна було втратити... Але, Богу дякувати, нічого страшного не трапилося. Маля вчепилося маминого лона і конче хотіло народитись у тер­мін, який у медичних записах звучить як "дитина доношена". Так і сталося. Сороковий тиждень виношування маляти приніс у дім Ікави-Боднарів радісну звістку. У Наталі та Юрія народився син. Хлоп'я щасливі батьки назвали Юрчиком - на честь татуся, і до того ж малий народився 2 травня, коли до церковного свята Юрія рукою подати.  "Наталя зробила подарунок мені на іменини і собі на день народження
(9 травня)", - зазначає Юрій. Він у всьому допомагає своїй коханій. "Ми і в медінституті, в пологовому від­ді­ленні в окремій палаті лежали разом, двоє", - додає Наталя. "Не двоє, а троє", - поправляє чоловік, з лагідним докором глянувши на дружину.

Вона усміхається: так-так, звісно. А очі світяться теплом і любов'ю. Для того, аби радіти життю, кохати і бути коханою, паралізовані ноги не завадили. Наталя знайшла себе у поезії, знайшла свою пару. Тепер лікарі кажуть, що жінка поволі, але одужує - орга­нізм оновлюється, а вагітність взагалі пішла на користь фізіології. Здоровий синочок - найкраще тому під­твердження.

І що тут скажеш: любов таки має цілющу силу. На­ші герої знають про це напевне.