Той, що вийшов за межі можливого
Хімік Петро-Богдан Крип’якевич попри важку недугу, яка позбавила його можливості вільно рухатися, не тільки завершив навчання в університеті, а й здобув ступінь доктора наук і зробив більш ніж півтисячі відкриттів
фото: архів родини Крип’якевичів
Львів як центр культури та науки створили неординарні люди, котрі жили тут. Упродовж віків вони творили, робили наукові відкриття, започатковували цілі наукові школи, були прикладом для інших. Наше місто може пишатися й надзвичайними родинами, династіями. Однією з таких є родина Крип’якевичів.
Нелегко знайти когось, хто б не знав історика Івана Крип’якевича. На зорі незалежності помітною постаттю був його молодший син Роман. Однак мало хто чув про його старшого сина Петра-Богдана, який, окрім того що був визначним вченим у галузі органічної хімії, був надзвичайною людиною. Попри важку недугу, що майже знерухомила його тіло, зміг так багато зробити як науковець, бути щирим другом і прикладом для всіх тих, що знали його.
Петро-Богдан Крип’якевич народився 10 лютого 1923 року у Львові в родині історика Івана Крип’якевича та його дружини Марії (з дому Сидорович). Його дід Петро, на честь якого йому дали ім’я, був священиком. А оскільки у родинах галицької української інтелігенції було прийнято називати дітей подвійними іменами, то друге ім’я йому дали на згадку про улюбленого героя Івана Крип’якевича – Богдана Хмельницького.
Разом із молодшим на два роки братом Романом він мав чимало захоплень: шахи, марки, музика. Змалку Даньо мріяв стати кондуктором, бо вважав, що у них гарна форма. А з 13 років складав “Пляни трамваєвих колій у Львові”, колекціонував трамвайні квитки.
Навчався в Українській академічній гімназії та Фізико-математичному ліцеї. Завдяки здібностям, працьовитості та готовності допомогти кожному заслужив симпатію, повагу і любов усього свого оточення.
У 1940 році закінчив середню школу. А під час німецької окупації почав навчання у Львівській Політехніц. З 1944-го продовжив навчання на хімічному факультеті Віденського університету. Після повернення до Львова в 1945 році вступив на 4-ий курс хімічного факультету Львівського держуніверситету. Однак навіть цей курс закінчити йому не вдалося. Купаючись в озері, заразився поліомієлітом (у той рік була епідемія). Кілька днів мав дуже високу температуру, яку ніяк не вдавалося збити. Ліків тоді відповідних не було, тож унаслідок недуги Петро-Богдан дістав мозаїчне ураження м’язів. Одна рука розгиналася, а друга згиналася, так само й ноги. Не працював прес. Щоб хоч якось рухатися, давати собі раду, а також вчитися і працювати, був зашитий у спеціальну конструкцію зі шкіри й металу. Зашнуровував обидві ноги в протези і фіксував замками ногу. Тоді ставав на милиці і міг пересуватися помешканням.
Навчання закінчив у 1951 році екстерном, з відзнакою. Виняткові всебічні здібності, добре знання іноземних мов – польської, німецької, російської та англійської, відмінне навчання і надзвичайна працьовитість, попри інвалідність, були вирішальними для його зарахування на посаду лаборанта ще до закінчення університету, а згодом інженера кафедри неорганічної хімії для виконання наукової роботи. До перших його обов’язків належали постійний перегляд і реферування наукових літературних джерел.
У 1948 році вийшла друком перша публікація Петра-Богдана Крип’якевича – студентська наукова праця про електролітичну провідність і молекулярну взаємодію. Всього ж було опубліковано 236 його і у співавторстві наукових праць та статей. Під його керівництвом захищені 12 кандидатських дисертацій.
Його наукові відкриття досі актуальні, однак значно важливішим та гідним пам’яті нащадків є його приклад як Людини – щирої, відданої, працьовитої, закоханої в життя!
Основні дати життя і діяльності доктора хімічних наук Петра-Богдана Крип’якевича
1923 р. – народився 10 лютого у Львові в родині відомого українського історика, академіка Івана та Марії (з дому Сидорович) Крип’якевичів.1934 – 1939 рр. – навчався в Українській академічній гімназії та фізико-математичному ліцеї.
1940 р. – одержав атестат зрілості як випускник-відмінник СШ №2 м. Львова.
1940 – 1941 рр. – студент 1-го курсу хімічного відділу природничого факультету Львівського університету.
1941 – 1942 рр. – навчався та закінчив Львівський хімічний технікум.
1942 – 1944 рр. – студент Львівського політехнічного інституту.
1944 – 1945 рр. – студент хімічного факультету Віденського політехнічного інституту.
1945 р. – служба в Радянській армії та демобілізація у зв’язку з навчанням в університеті.
1945 – 1946 рр. – студент 4-го курсу хімічного факультету Львівського університету.
1946 – 1949 рр. – перерва у навчанні через важке захворювання.
1949 – 1951 рр. – студент 4-го і 5-го курсів хімічного факультету Львівського університету.
1951 р. – одержав диплом хіміка з відзнакою.
1948 – 1958 рр. – старший лаборант кафедри неорганічної хімії Львівського університету.
1957 р. – захистив кандидатську дисертацію на тему “Дослідження з кристалохімії металічних сполук з високими координаційними числами”.
1960–1964 рр. – доцент кафедри неорганічної хімії.
1965 – 1980 рр. – старший науковий співробітник і з 1967 року керівник окремої бюджетної науково-дослідної групи кристалохімії та металічних сплавів.
1972 р. – захистив докторську дисертацію “Структурные типы интерметаллических соединений”.
1980 р. – помер у Львові 2 грудня після важкої недуги на 57-ому році життя.
“Для мене він був недосяжною планкою, на межі святості…”
Леся Крип’якевич, братова, – про Петра-Богдана Крип’якевича, його людяність і працездатність, щирість і доброзичливість, віру в себе і людей– Вдома ми називали його Даньо, чужі – Петром Івановичем. Я познайомилася з Богданом, коли ще була студенткою Інституту декоративного і прикладного мистецтва, коли керівник моєї наукової роботи про писанки Савина Сидорович (рідна сестра матері Богдана і Романа) привела мене до них у гості. Так я перший раз побачила Богдана. Він сидів за столом і не вставав. Я здивувалася, бо не знала про його неміч. Сіла тихенько коло нього, як мені запропонували. Щоб зробити мені приємне, він показав колекцію екслібрисів (я дуже любила маленьку графіку), пояснював, розповідав.
Тоді я вперше звернула увагу на його руки. Вони совалися по столі не піднімаючись. Потім я довідалася, що він не міг підняти рук. Щоби з кимось привітатися, мусив лівою рукою підняти праву. Тож права рука просто совалась по столі, а пальці були тоненькі-тоненькі, дуже делікатні, вразливі. І так він усе життя писав, малював тими руками. Переважно олівчиком. Тоді ще не було кулькових ручок, а чорнильною йому було важко користуватися. Добре загострював м’який олівець і дуже дрібненьким почерком писав, креслив. Мене тоді вразило, як він укладав ті рухи, свої руки, а ще мене вразили його великі очі – виразні, темні, глибокі. А ще високе чоло, красивий ніс, густе темне волосся, зачесане назад. Він був дуже вродливий – така шляхетна чоловіча врода. Але через малорухливий спосіб життя вже був трохи зсутулений.
Згодом під час гостини у спільних родичів Романові порадили звернути на мене більше уваги (хоч він був значно старший від мене). На той час я мала близького приятеля, але Роман виявив зацікавленість мною, і ми кілька разів по-дружньому зустрічалися, може, місяць. Якось Роман запросив мене чи то на іменини, чи на уродини. Я думала, буде весела забава, але то були свого роду оглядини. А тоді важко захворіла його мама, і він попросив мене про допомогу. Я не могла відмовити. На моїх руках вона померла, і я побачила, що тих троє чоловіків, набагато старших від мене, залишилися безпорадними, і я вже не могла їх залишити. Розуміла, яку відповідальність беру на себе, приймаючи рішення вийти заміж, адже, окрім чоловіка Романа, треба буде опікуватися і його братом.Їхній батько, історик Іван Крип’якевич (я знала його мало, буквально пару місяців, бо невдовзі він помер), сказав мені: “Ніколи його не жалій, не проявляй співчуття чи жалості, бо він – повноцінна особистість, він може більше від нас усіх, він сильніший від нас усіх, самовистачальний. Чим зможеш, тим допоможеш йому в побуті, а поза тим ніколи його не жалій”. Так воно й було.
Богданові було складно жити, тому його побут був дуже ощадливий, обмежувався переважно однією кімнаткою, де він намагався сам собі дати раду. Дуже дбав про своє здоров’я, був акуратний, педантичний. На столі все було розкладене по своїх місцях, він серед ночі в темряві міг знайти ту чи ту річ. Уявіть собі: всі свої винаходи, складні розрахунки, схеми робив за допомоги лише логарифмічної лінійки, простої готувальні та звичайної рахівнички. Сидів і обдумував свої дивовижні симетричні конструкції, кристали… Часом казав, що йому сниться, що він якась хімічна структура, якийсь кристал.
У нас вдома було відділення кафедри неорганічної хімії. Він керував дисертаціями, докторатами, студентськими роботами, консультував. Спочатку ми мешкали на вулиці Острозького, а потім, як відійшли батьки, обміняли помешкання на трохи більше на вулиці Енгельса (нині Коновальця), щоб Богдан мав свою кімнату, щоб була тераса, щоб він міг вийти на веранду, в сад, щоб міг бути незалежним.
Туди до нас приходили аспіранти, колеги. Все, що він винаходив, винаходив удома. Працювали його уява і розум. Але все, що теоретично передбачив, згодом було підтверджене в лабораторії.
Щодня поборюючи хворобу, залишався вимогливим і принциповим до наукових досліджень. Особистим прикладом навчав любити і шанувати нашу мову, культуру, історію. Широкі громадські інтереси дуже контрастували з його фізичною обмеженістю. Гідною подиву була мужність і сила волі Петра-Богдана і до життя, і до науки. Ніхто ніколи не чув від нього нарікань. Великі темні очі були завжди повні уваги, любові і внутрішнього миру. Його спокій був як джерело, як свіжість і святість. Завжди і до кінця свого життя він був центром родини і беззастережним авторитетом.
Був дуже моральною людиною. Для мене він був недосяжною планкою, на межі святості. Ніколи не підвищував голосу, ні про кого не сказав поганого слова. Я навіть не уявляю, що він міг сказати щось зле чи кинути недобрий погляд. Був сама лагідність і скромність. Як чогось не знав – розпитував, але ніколи не тиснув авторитетом. До нього любили приходити, бо почувалися коло нього гідно. У кожному бачив щось добре і розпитував, підтримував, заохочував. Він кожного уформував як людину, вплинув на кожного. Навколо нього творилося середовище добрих людей. Вони не могли бути коло нього недобрими, він підносив гідність кожного.
А ще Богдан був мозком нашої родини, урятував найбільшу нашу цінність – архів. У ньому були такі документи, які на той час були просто небезпечні. Зокрема, листи про руйнування наших церков, багато документів, які могли впливати на політику. Весь час нас доймали листами, приїжджали: “Архіви академіків мають бути в Києві. Готуйтеся віддати архів!”. Але Богдан казав: “Добре, я порядкую. Але мені трудно, я так скоро не можу, мушу відокремити особисті родинні речі від речей академіка. Ми готуємо, але треба почекати”. Так він тягнув час. А потім виявилося, що ті архіви академіків залиті водою. Відтак вже нас не рухали. Зараз цей архів, частину бібліотеки і весь кабінет історика ми передали за описом бібліотеці Академії наук України – будемо робити там меморіальний музей академіка.Брати дуже любилися з раннього дитинства і були близькі все життя, до останніх хвилин. Мій Роман був на два роки молодший від нього, але вони росли разом, бавилися разом, удвох малювали мапи, видумували власні країни, вели свої щоденники, бо батьки привчали до впорядкованості думок. Мали свої домашні ігри. Дуже любили шахи. Була й дуже весела азартна гра “Тюрлю” – така собі дерев’яна дзиґа з гранями, на яких було написано, яку дію з жолудями потрібно виконати, зробити ставку тощо. У Крип’якевичів була добра традиція таких домашніх ігор, забав, спільних вечер, свят. Богдан завжди був у центрі уваги. І не тому, що не міг ходити, а тому, що справді був цікавою людиною. Дуже любив плавати. Тому Роман, як мав можливість, їхав з ним на море. Це допомагало Богданові почуватися краще. Одного разу на якомусь курорті в Грузії вони познайомилися з китайцем, від якого захопилися грою “Маджян”. Брати виготовили все необхідне для гри, і це стало родинною забавою. Очевидно, гроші були умовними, але був справжній азарт і величезне задоволення.
У Грузії брати вивчали грузинську мову, яка, до речі, стала нам дуже в пригоді, бо так Роман, сказавши кілька слів по-грузинськи, давав знати Богданові, що його арештували в Києві та що невдовзі у нас буде обшук. І ми почали “приготовляти” хату.
Він дуже чекав, коли в нас народиться дитинка. Іванка народилася слабенькою і до трьох років дуже хворіла, але дуже швидко розвивалася і до трьох років уже читала. Між кімнатами Богдана та Іванки я була “поштаркою”: курсувало дуже багато листів, записок, малюнків. У міру її розвитку він створював різні кросворди, шаради, загадки. Вони зростали разом. Він був її хресним батьком. Потім разом вони випускали домашню стіннівку. Іванка своїм вихованням більше завдячує йому, аніж батькові, бо Роман був у роз’їздах, на роботі, а Богдан – удома і радо присвячував свій час нашій доні.
Дуже-дуже любив класичну музику. У нього була колосальна колекція платівок. Після його смерті ми вирішили подарувати ту колекцію українському радіовузлові. Любив різноманітну музику, але улюбленими були Брукнер і Бах. Мав музичну освіту, слухав музику зріло, дуже свідомо. А коли ще вчився у Політехніці, то грав у симфонічному оркестрі. Та як захворів, то вже більше не грав, але його скрипочку бережу.
Мар’ян Миськів, доктор хімічних наук, заслужений професор Львівського нацуніверситету ім. І. Франка, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки:
– Всі люди різні. Є такі, що одержимі наукою. Петро Іванович присвятив своє життя кристалохімії. Був переконаний, що етика науки полягає в дотриманні таких норм наукової діяльності, як чистота проведення експерименту, наукова сумлінність у теоретичних дослідженнях, високий професіоналізм, безкорисливий пошук і відстоювання істини.
У своєму прагненні до істини він не рахувався ні зі своїм симпатіями чи антипатіями, ні з якими б то не було іншими обставинами. Петро Іванович з повагою ставився до попередників, але критично до їхніх результатів. Він ніколи не показував інтелектуальної переваги ні перед професором, ні перед аспірантом.
Був надзвичайно педантичним у взаєминах з людьми та надзвичайно пунктуальним. Навіть будучи важко хворим, з допомогою брата завжди вчасно прибував на засідання спеціалізованої ради. А оскільки був досвідченим кристалохіміком у галузі неорганічних та інтерметалічних сполук, до нього часто зверталися за консультаціями. Він нерідко рецензував статті (так звана внутрішня рецензія), які після його правок відсилали у провідні фахові журнали для публікації.
Петро Іванович працював переважно вдома. Це була особистість! Під його керівництвом захищені 12 кандидатських дисертацій. Надзвичайно скрупульозний у роботі, він опрацював багато важливих питань кристалохімії. У співавторстві опублікував понад 230 наукових праць, відкрив 550 (!) інтерметалічних сполук. У історичному атласі кристалографії, виданому Міжнародною спілкою кристалографів світу, Петро-Богдан Крип’якевич визнаний одним із видатних кристалографів світу середини XX століття. Завдяки силі характеру, цілеспрямованості, витримці, мужності він був прикладом не тільки для молодого покоління, але й для своїх колег та друзів, учив любити нашу мову, культуру, історію.
Дослідження в галузі кристалохімії інтерметалічних сполук у Львівському університеті, а саме на кафедрі неорганічної хімії, розпочалися в 50-их роках минулого століття. Петро Іванович був одним із засновників львівської кристалохімічної школи. Створена ним систематика структурних типів інтерметалічних сполук загальновизнана серед науковців та зміцнила авторитет львівської кристалохімічної школи у світі. Вона і сьогодні має надзвичайно важливе значення. У кожній дисертаційній роботі – чи то докторській, чи то кандидатській, виконаній на кафедрі неорганічної хімії Львівського університету, вона розвивається і доповнюється.
Майже 20 років тому у нас на факультеті була іменна стипендія Петра Крип’якевича. Її надавали студентам, які досягли значних успіхів у науково-дослідній роботі. На жаль, зараз іменних стипендій на нашому факультеті немає. Але ми сподіваємося, що настануть кращі часи, краща економічна ситуація і ми зможемо надавати іменні стипендії не тільки Петра Івановича, але й інших відомих учених в галузі кристалохімії, які працювали в нашому університеті.
Петро Цегельський, перша скрипка Варшавської філармонії:
– Пригадую собі декілька зустрічей з Даньом, які я, очевидно, через недостатню дозрілість інтелекту в молодому віці не доцінював належно. Пізніше зрозумів, що мав нагоду спілкуватися з незвичайно різносторонньою особистістю. Я, уже закінчивши консерваторію по класу скрипки, від нього довідався і пізніше переконався, наприклад, що Десята скрипічна соната Бетховена цікавіше інтерпретована (на записах) чеським скрипалем Йозефом Суком, аніж загальновизнаним світовим авторитетом Давидом Ойстрахом, що симфонічні поеми Ріхарда Штрауса є великими шедеврами і їх варто слухати та вивчати... А захоплення філателією було в нас спільне. У цьому я йому дорівнював. У всьому іншому він був неперевершений і загадково скромний. Чудова Людина...
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
