Україна може вижити як Україна поки що завдяки лише  культурі.
Оксана Пахльовська

Ми сидимо в затишному помешканні музичної сім'ї - Лесі Боровець-Демчишин і Ростислава Демчишина. Талановитих людей, захоплених своєю справою, тобто музикою, яка і є їхнім сенсом життя.

Леся Боровець - заслужена артистка України (1996). Нею їй допомогли стати її вчителі - Марія Яківна Байко, факультативний вокал, Одарка Карлівна Бандрівська, вокал (у музичній школі імені С.Крушельницької) і Тетяна Олександрівна Карпатська, викладач консерваторії у минулому, з якою пані Леся і нині творчо спілкується.

У 1972 році закінчила Львівську консерваторію (нині - Музична академія імені М.Лисенка), працювала концертмейстером у хореографічній школі, Дрогобицькому та Івано-Франків­ському музучилищах, викладачем музичної школи імені С.Крушельницької, солісткою Львівського радіо і телебачення, ансамблю "Ватра", Львівської філармонії та "Львівського ретро", колективу "Галицька ревія".

Львів'яни, яким за ..., пам'ятають у виконанні Лесі Боровець такі популярні у шістдесяті-вісімдесяті роки пісні Богдана Янівського на слова Богдана Стельмаха, як "Сум Афродіти", "Гуси-лебеді", "Калини цвіт", "Не забудь", "Верховинська колискова" та багато інших творів тих чи інших авторів.

Ростислав Демчишин - композитор, диригент, аранжувальник, талановитий імпро­візатор. Член НСКУ з 2007 року. Консерваторію у Львові закінчив 1988 року. Диригент Львівського оперного театру. 1989-го створив і очолив Га­лиць­кий симфонічний оркестр, а від 1993-го року очолює ансамбль "Галицька ревія", що виконує пісні й твори, зокрема, репресованих українських композиторів в обробці Ростислава Демчишина. Гастролював в Угорщині, Польщі, Чехії, Італії, США.

Отож, ми сидимо втрьох і пе­реглядаємо відеофільми з ос­новних концертів Ростислава Демчишина і Лесі Боровець-Демчишин. І з Київської національної філармонії (10.09. 2008),  де вперше прозвучала прекрасна і водночас щемливо-трагічна кантата Р.Демчишина "Голодомор", і виступ "Галицької ревії" (1993), і спів ансамблю "Оскар", вокалісти якого виконують світові шедеври. Але для його існування немає, на жаль, головного "шедевру епохи" - долара чи й еквіва­лент­ної йому гривні.

Прийнято вважати, що поети - як діти, тішаться своїми віршами. Спостерігаючи за сі­мейним музичним дуетом Демчишиних, зокрема, коли вони вже вкотре переглядали відео своїх концертів, я зробив висновок: музиканти - ще більше діти, ще безпосередніші, аніж поети. Так, Леся Боровець своїм голосом чи рухами рук прагнула допомогти співакам, яких слухала. А Ростислав Демчишин, пильно стежачи за наповненням музичного простору, здається, вже виношував у собі нові партитури.

Розмовляємо. І під час транс­лювання відео, і опісля...

"Люди обіймалися, плакали, ридали"

- Де ви знайшлися?

Ростислав: Хто - я і Леся?

- Так.

Р.: Вчилися разом у музичній школі-інтернаті, що при консерваторії. Я в 1955 році до неї вступив, а Леся - в 1956-му.

Леся: Ми тоді й не думали, що одружимося. Він був дуже хвалько, як мені здавалося. І він мені зовсім не подобався. Я навіть на нього не дивилась... А я - скромна...

Р.: А в житті - все інакше... Ми з нею зблизилися і здружилися...

Л.: Ой, не так... У Парку культури мав бути концерт, на якому мене запросили виступати. Щоб я сама виступила і собі акомпанувала.

Р.: То був, здається, тоді з'їзд композиторів-аматорів.

Л.: "Срібне коло" я хотіла за­співати. Коли була репетиція, а Ростислав також був запрошений, він підійшов до мене і сказав: "Ви не ту гармонію граєте". Бо я закінчила фортепіано, але факультатив - у Марії Яків­ни Байко. То він мені і каже: "Можна, я вам заакомпаную?"

- То в якому році було?

Р.: У 1982-му.

Л.: Тоді ми знайомилися вдруге. Бо в школі я на нього не звертала уваги. Не любила і не люблю хвальків... Ростислав мав дуже гарний баритон. Сидів за фортепіано й імпро­візував. Так ми пізнавали одне одного. Каже, наприклад: "Хочеш, я тобі цю тему виконаю в транскрипції Баха чи Ліста?" Словом, я закохалася в імпровізацію.

- І тільки?

Л.: Я - людина мистецтва. Я живу мистецтвом. Я маю свій світ. І зрозуміла, що до мого світу може приєднатися і Ростислав. До мого внутрішнього світу, який я люблю.

- А як з "хвальком"?

Л.: То просто він знав собі ціну.

- Скільки разів, якщо пригадаєте, Ви в житті сварилися між собою?

Л.: Ми сварилися з тобою?

Р.: Ні, ніколи.

Л.: Я можу сказати щось, а потім сама відходжу, а він - тим більше... Я пишу так само пісні (показує... - "Пошта"). Ростислав деякі твори Богдана Янівського відновлює. А Богдан Стельмах хоче видати збірку. Я написала - "Моя любове незвичайна" на слова Богдана Стельмаха. Заранжувала. Чесно кажучи, навіть сама не сподівалася.

- Ну, жити з композитором, диригентом, аранжувальником, тонким імпровізатором стільки часу - гріх був би не навчитися писати пісні.

Р.: Я ж був головним хормейстером Галицького камерного хору. Був.

- А тепер?

Р.: Тепер працюю в "Дударику".

Л.: А я була солісткою Галицького камерного хору. Але в січні пішла з нього.

- Пане Ростиславе, що Ви вважаєте найбільшим досягненням у житті? Чи - вчинком?

- Оркестровку гімну "Ще не вмерла Україна".

- Розкажіть, як це було.

Р.: Сьомого квітня 1990 року над міською Ратушею замайорів синьо-жовтий національний прапор.

- Я пам'ятаю: люди плакали, сміялися. Вся площа Ринок і прилеглі вулички були переповнені львів'янами.

Р.: Ну от. А 9 квітня мала відкритися перша сесія першої демократично обраної Львів­ської обласної ради. І прапор наш національний мали підні­мати над куполом Оперного театру. Там повинен був грати великий симфонічний оркестр. В'ячеслав Чорновіл попросив мене зробити оркестровку гімну, який має прозвучати. Оркестровку я робив цілу ніч, до 8 квітня. Восьмого була репетиція. А о 10-й ранку 9 квіт­ня в Оперному Галицький симфонічний оркестр виконав "Ще не вмерла Україна".

- Можна вважати, що це була прем'єра виконання Державного  гімну України?

Р.: Звичайно. Є запис тієї урочистості. Ми з Лесею часто передивляємося. Люди обнімалися, плакали, ридали.

Л.: Я теж тоді була в залі і співала з іншими слова гімну.

- Коли був створений Галицький симфонічний оркестр?

Р.: У 1989 році. Уперше - з колосальних музикантів. Із самих чоловіків, до речі. Так, як це прийнято у Європі.

Відступ,
конче необхідний
для доповнення

Вони

Доля їх звела тоді, напевно, коли найбільше потребували життєвої допомоги: і коли знаменита естрадна співачка Леся Боровець залишилася сама з синами, і коли талановитий диригент, імпровізатор Ростислав Демчишин самотою вишукував засоби до існування, - їх шляхи зустрілися на проспекті Шевченка (тоді - Академічній). Зрештою, можливо, ця зустріч тут відбулась лише у моїй уяві, - не знаю. Я була здивована, побачивши їх разом.

Він

Я багато знала про Ростика - так називав його мій чоловік, Орест Козак. Вони вчилися на диригентському відділенні оркестрового факультету Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка у найкращого викладача - професора Миколи Колесси. Абсолютний слух, спадкова і набута музикальність виділяли його серед студентів. Ростислав починав блискуче, однак через свій характер одержав диплом консерваторії пізніше від інших. Нині заслужений діяч мистецтв України має у своєму доробку чимало симфонічних, кантато-ораторійних творів, хорів, пісень.

Ростислав - багатогранна особистість. Друге народження у його "Галицькій ревії" дістали естрадні композиції Анатолія Кос-Анатольського, Євгена Козака, Богдана Весоловського.

Вона

Хто з нас, старшокласників, студентів 60-х років, не захоплювався оксамитним голосом Лесі Боровець, рівним в усіх регістрах, чистим, без неприємних призвуків, котрий часто, мало не щодня звучав з радіо чи телебачення. Ми відкривали для себе композиторів Ігоря Хому, Богдана Янівського...

Це була високомайстерна українська естрадна музика, котра в інтерпретації Лесі Боровець захоплювала новизною, сягаючи одночасно своїм корінням в українську довоєнну легку музику. Співпраця Лесі-піаністки, випускниці Львівсь­кої консерваторії, з "Медікусом" - оркестром під керуванням Ігоря Хоми, оркестром "Веселі скрипки" під керівництвом Богдана Янівського - неповторна, вагома сторінка української естрадної музики 60 - 70-х років.

Коли я скажу, що першу скрипку в ансамблі "Львівське ретро", котрим керував Олександр Зелінський, грала Леся - зі мною погодяться всі, сподіваюсь, - і сам маестро" (Любов Козак, тележурналіст. Написано спе­ціально для цього інтерв'ю).

"З "Ретро" багато місць ми об'їздили"

- При чому було створено оркестр?

Р.: Він був недержавний. Перший приватний симфонічний оркестр. Уявляєте: 86 осіб.

- Вдалося якось залагодити матеріальний бік справи?

Р.: Так. Були спонсори. Спочатку нам дуже допомагали.

- А потім коштів не стало, як це у нас буває?

Р.: Власне. Оркестр довелось розпустити у 1992 році.

- Нині Ви очолюєте "Га­лиць­ку ревію" - я так зрозумів?

Р.: Правильно зрозуміли. То досить солідний колектив. По-перше, він створений на базі "Ретро".

- Гастролювали десь?

Р.: У Дніпропетровську і Пав­лограді, навіть на телебачення нас запросили, у Севастополі, Сімферополі...

- Ваші діти, здається, теж музиканти?

Р.: Один син, Тарас, у Японії. Грає в Японському симфонічному оркестрі.

- Ого! Ви відвідували його там - і Японію водночас?

Р.: Ще ні. Але поїдемо обов'язково. Другий син, Назар, від першого шлюбу Лесі - скрипаль у Королівському оркестрі в Севільї, Іспанія.

- То це Ви туди зібралися їхати?

Л.: Так.

- Чим тепер ще переймається пан Ростислав?

Р.: Створив ансамбль "Оскар". Усі - вокалісти. Мають прекрасний голос і слух. Кожен може співати окремо, а решта - підспівують.

- Що виконують?

Р.: Світові шедеври. Це - стилізована класична музика.

- Кошти є?

Р.: Якби мені бодай 500 тисяч на півроку - я б з ними світ перевернув. Я збираю таких, які вміють співати. Вони прекрасні артисти, солісти. Вони так у мене вірили.

- А що сталося?

Р.: Коштів нема. Ми думали, що все біля наших ніг буде. І нічого не вийшло.

- Шкода... Ви разом з Лесею, певно, півсвіту об'їздили з гастролями?

Л.: Усю Америку. Були вдвох і в Угорщині, і в Польщі, і в Чехії. З "Ретро" багато міст об'їздили.

- А де найбільше Вам за­пам'­яталося?

Р.: Можливо, виступи у Севастополі. Глядачі однаково приязно сприймали Шуберта ("Аве Марія"), класичний джаз, пісню "Україна є, Україна буде", написану мною на слова Зої Ружин до 10-річчя незалежності України. До речі, цю пісню виконував хор з 2000 осіб у палаці "Україна" на ювілеї незалежності.

Л.: У Чикаго Український мистецький центр свого часу організував нам вечір-концерт. Третину програми становили пісні І.-Б.Весоловського, зокрема "Мама", "Катеринка", "Прийде ще час". Зала дуже гарно нас зустрічала.

Р.: Людям сподобався дуже голос Лесі.

Л.: І акомпанемент Ростислава... Ще запам'ятався нам приїзд до Лос-Анджелеса у 2002 році. Серед інших я там співала популярні пісні І.-Б. Весоловського - "Прийде ще час", „Мама", "Катеринка", а також "Знову у Львові" (музика і слова Я.Ярославенка), "Пригоду" та "Львів'янку" (музика і слова Едварда Козака).

- 10 вересня минулого року Ви мали в Київській національній філармонії концерт до свого ювілею...

Р.: Так, і до 70-річчя Героя України Мирослава Скорика - водночас.

- Що Вам найбільше запало в душу?

Р.: Київська публіка. У другому відділенні концерту, де я диригував оркестром, виконувались кілька речей - "Гаї шумлять" на слова Тичини, "Берестечко" (на слова Т.Шевченка "Ой чого ти почорніло"), "Україна є, Україна буде". Звичайно, найбільшим моїм успіхом, чи як то сказати, була прем'єра кантати "Голодомор". Кияни під час її виконання Юрієм Трицецьким вставали. І взагалі - зала так бурхливо реагувала на наш концерт, що аж сльози на очі наверталися.

Л.: А представник львівської громади в Києві пан Дерев'янчук висловив думку, що "високогуманістичний твір "Голодомор" міг би бути кандидатом на Шевченківську премію".