Зрілість людської душі витворюється, зокрема, через трансформацію  і прийняття протиріч у глибині самої себе. Боротьба з собою за себе  - це наш щоденний шлях. І доти, доки звучать ці внутрішні суперечки і тривають перемоги над собою, ми відчуваємо і власний  потенціал, і розвиток. 

Трагедія людської душі, напевно, починається з того моменту, коли в її глибинах боротьба між добром і злом припиняється. Момент, коли ці "протилежно заряджені" чуття позбуваються своєї очевидної конфліктності й віднаходять у середовищі людського духу компроміс. Напевно, це є початком кінця добра у людині... Бо зло існує не для того, щоб заперечувати добро, а для того, щоб його замінити.

Відбуваються такі драматичні процеси, очевидно, дуже таємно від самої людини, її свідомості і здорової оцінки. Занепад душі не стається одного дня, йому передують тисячі дріб'язкових, нічого не вартих моментів.

І найпарадоксальніше, коли такі руйнації відбуваються на ґрунті... релігійної практики людини, яка втрачає суть, але концентрується на формі.

Показова релігійність - це не ознака наших днів. Дві тисячі років тому Ісус виганяв торговців з храму і наказував людині "не дбати, що про неї скажуть інші". Насправді глибоке і повноцінне пережиття Божого милосердя і його присутності в кожній людській душі аж ніяк не відбувається через виконання певних обрядів чи дій. У кожного ця таємниця здійснюється через незвідані внутрішні шляхи і реалізовується в більш ніж та­ємний спосіб. Може, в цьому є головне послання "не молитися при свідках, а наодинці із собою"?

Прописаний церквою канон, "визначена" кількість молитов, як спосіб спілкування з Богом, їхній універсальний текст, зрозуміло, для багатьох стає важливим способом наближення до Бога. І не має бути заперечений. Але чи така "запрограмована обрядовість", додаючи одним певності, не знищує в інших містичне пережиття Бога, яке не осягнути жодною кількістю чи зовнішністю і яке всяку показовість заперечує апріорі?

Спочатку "зовнішність" обряду забезпечує стійкість і стабільність внут­рішніх пережиттів - коли вони визріли всередині людини, як і тоді, коли тільки заповідаються бути. Це входить у звичну ритміку    щонедільних відві­дувань храму, дотримування заповідей, ходіння на прощі. Але у цій ритміці традиційного "алгоритму" все менше потрібно сил на щохвилинне усвідомлення сакральності кожної своєї дії і кожної прочитаної молитви. Енергія, від­дана на душевні питання і пережиття, перетворюється на енергію автоматичного виконання обряду.

На церковні бані все більше накладається позолоти, ікони втискаються у все дорожчі рамки, все більше запалю­ється світла над вівтарем, критерієм "набожності" для тисяч різних людей стає кількість прочитаних молитов, покладених поклонів, відстояних богослужінь, відвіданих церков. Так ніби зовнішньою дією можна втримати Бога біля себе...

Може, тому після першого кроку за порогом храму людське обличчя, позбуваючись тіней від запалених свічок, набуває раптової гостроти, а людське серце - незбагненної байдужості до страждання ближнього? 

Зрозуміло, що контакт із Богом не може здійснюватися тільки через мислення - для чого, на думку багатьох інтелектуалів, і з дому не варто виходити. Через Церкву людина осягає Бога шляхом причастя, а це - безпосередній контакт із Всевишнім. Але чи можна навіть за усвідомлення цих глибоких моментів кількість людей у церкві вважати критерієм духовного розвитку суспільства? Чи не маємо тут одну з найнебезпечніших підмін цінностей?

На думку Мар'яни Карапінки, магістра богослов'я, зараз традиційна воцерковлена віра переживає "перезавантаження". "Не маю на увазі того, що традиційні християнські постулати перестали бути чинними і втратили актуальність, радше злам століть дав ще одну кризу церкви, яка неодмінно веде до реформи віри. Дехто вважає кризою те, що поступово, незважаючи на винятки, церкви пустіють і християнство втрачає позиції, але, на мою думку, це глибоко позитивний знак - люди вкотре задумалися, що вони шукають у християнстві й що означає бути християнином не в розумінні культу і догматів, а у щоденному житті. Велич християнства не в тому, щоб у неділю храми були заповнені, як громадський транспорт у годину пік, а у тому, щоб світ ставав кращим, щоб сповнювався задум спасіння", - вважає вона. 

На думку о. Ігоря Яціва, прес-аташе глави Української греко-католицької церкви, Блаженнішого Любомира Гузара, керівника департаменту інформації УГКЦ, "людська природа є зовнішньо орієнтованою, тому людину постійно цікавить те, що про неї подумають інші. Це може призводити до показової релігійності, коли для людини стає людська  оцінка навіть важливішою, ніж її відчуття Бога та розмови з ним".

Натомість отець Ігор переконаний, що зовнішня атрибутика храму і самого обряду не є шкідливою річчю. "Зов­нішнє й внутрішнє оздоблення храму, краса богослужіння - все це потрібно, щоб унаочнити красу Бога людськими методами. Ця зовнішня атрибутика  - свідчення того, що людина потрапляє в особливе місце, і в цій красі відбувається ілюстрація Бога.

"Якщо людина вперше прийшла до церкви, то всі обряди спочатку виконуватиме за моделлю наслідування, натомість із часом, зокрема, і через зовніш­ню красу та оздоблення храму їй буде цікаво збагнути, що насправді означає літургія, чому та чи інша молитва читається  саме зараз. З такого сильнішого зацікавлення згодом з'являється і від­чуття особливої священності богослужіння", - вважає о. Ігор. 

Іншу думку висловила Лідія Йонка, журналіст, католичка: "Немало людей відвідує Літургію задля ще одного "плюсика" у своєму списку набожних справ. Про це чудово написав Клайв Стейплз Льюіс у відомих "Листах Гордія": в легкому епістолярному жанрі старший дядько-чорт повчає свого племінника зводити людські душі, називаючи  прагнення людини відвідувати храм одним із найбільших своїх союзників: "Зрозумій правильно. Я говорю не про ту саму Церкву, яку ми бачимо, що об'­єднує простір і час, вкорінені у вічність... На щастя, цей Храм невидимий для людей. Твій підопічний бачить лише незавершену будівлю в псевдоготичному стилі на неприбраному будівельному майданчику. Зайшовши всередину, він побачить місцевого бакалійника з єлейним виразом обличчя, а той запропонує йому засмальцьовану маленьку книжечку, де записано зміст служби, яку ніхто толком не розуміє... Коли він сяде на своє місце і оглянеться, то побачить якраз тих сусідів, яких він уникав..."

На думку Лідії, нам часто бракує містичного переживання Бога і в храмі, й у щоденному житті, ми не вміємо побачити Його живу присутність, ідентичну тій, що була дві тисячі років тому у вічній актуалізації Пасхального Таїнства - Євхаристії. Це напевне, найгостріша драма людства наших днів - відмова пізнавати Його, взнаючи себе. А необхідно так мало: затриматися бодай на хвилину в проникливій тиші перед дивом Його щоденного втілення й, схиливши перед Ним свої коліна в містичній розмові, дарувати свою присутність і любов", - вважає Лідія. І згадує пораду  святого Хосемарія Ескріви: "Ти не вмієш молитися? - Стань перед Обличчям Божим і скажи Йому: "Господи, я не вмію молитися!.." Будь впевнений: ти вже молишся..."

Може, за такого розуміння власної віри критерієм нашої духовності стануть не переповнені церкви, а щоденний світ, наповнений добром і світлом?