– Батьківський комітет – це стратегічно добра річ, бо від співпраці батьків та освітян дуже багато залежить: майбутній успіх, самореалізація, а за великим рахунком – і щастя дитини. У багатьох питаннях думка батьків ключова, бо саме вони є замовниками освітніх послуг в будь-якій країні. І Україна не виняток. Адже батьки зі своїх податків дають кошти на утримання освіти, на комунальні та державні школи. Тож прислів’я “хто платить гроші, той замовляє музику” є актуальним і щодо батьківського самоврядування. А оскільки батьки платять гроші, то вони мали б сказати, чого їхні діти потребують, а чого ні. Передовсім вони не потребують того стресу, який нині маємо в школах. Я двома руками за те, щоби батьки втручалися у освітній процес на умовах співпраці, кооперації, зустрічей. А якщо говорити про той батьківський комітет, який ми отримали в спадок від радянської освіти, то він мав єдину функцію – збір коштів. Насправді йому накинули невластиву функцію – в такий спосіб школа надолужувала ті прогалини у фінансуванні, яке недоотримувала з бюджету. До того ж непоодинокі вчителі у такий спосіб через співпрацю з батьківськими комітетами творили собі комфортніші умови праці. Спотворення пішло у тому, що це не була співпраця в напрямку, чого потребують наші діти, а що вважає за потрібне учитель. Приміром: “Зверніть увагу, моя дитина живе в мріях, тестова система її руйнує, це не відповідає особливостям моєї дитини, дайте їй можливість висловити власну думку”. Але тут ми зачіпаємо іншу тему, не завжди, на жаль, батьки знають потреби й особливості своїх дітей, інколи вони очікують від учителя, що той розповість їм про дитину. І тут батьківська рада (це слово є кращим, аніж “комітет”) може, наприклад, виступити з ініціативою: а дізнаймося більше про наших дітей, які в них особливості, протестуймо їх, які в них типи інтелекту, які стилі сприйняття інформації, як працює мозок конкретних дітей цього класу? Батьківська рада це організовує, а вчитель, отримавши результат такого тестування, може краще достукатися до кожного учня, поділити клас на групи, в яких застосовуватиме різні методи викладання. Наприклад, є діти, які краще сприймають інформацію через рух – кінестетичний стиль, а не аудіовізуальний. Їм потрібен рух, змагання. А що ті діти мають у нашій школі? Все спрямоване на тих, що сприймають очима або вухами, або ж на тих трьох, що взагалі щось сприймають, а решта просто сидить. Найбільше мене болить, і тут можуть вплинути батьківські ради школи, що в школі дуже часто діти втрачають найважливіше для щастя й успіху в житті – віру в себе. Але звідки візьметься віра в себе у школі, яка є радянською за духом, яка дивиться на них зверхньо і критикує за помилки, але не заохочує досягати успіхів! Дитині вже на стартовому майданчику обрізають крила. Як же вона злетить, як сповнить свою місію в житті?! І тут батьки, якби вони перестали спати чи займатися суто фінансовими питаннями, повірили в свої сили: ми – батьківська рада, ми – сила, ми – замовники, ми хочемо щастя нашим дітям, ми сприймаємо вчителів як партнерів, ми хочемо взаємодіяти, ми готові долучитися, щось змінювати, розвиватися самі, ми могли б дуже багато зробити… Тож передусім праця батьківського самоврядування в школі має бути спрямована на розвиток дитини, її талантів, а не на покращення матеріальної бази навчального закладу. Саме фінансові питання відвернули багатьох батьків від школи. Батьки говорять про це вдома, налаштовані негативно до школи, а діти це переймають. Неможливо оминути також особу вчителя, який зі своїми зраненнями і проблемами йде до дітей і часом сам не має віри в себе, що він важливий, цінний, що його життя не випадковість, що його місія унікальна, бо він впливає на майбутнє щастя як особи, так і нації. Але він так зациклений на тому, чого він не має, що не бачить висоти свого покликання, цінності свого життя як такого. Звичайно, не всі вчителі мислять саме в такий спосіб, але є такі, що зосереджуються на дріб’язкових речах, не вірять у себе. То як можуть повірити в дитину? Хочуть якимись матеріальними речами зробити комфортнішим своє життя. Але стан їхньої душі визначають не матеріальні речі, а відчуття дітей, усвідомлення свого впливу на людські долі. І коли батьки (якщо це рада) відчують, що ця людина на розвиток вже закрита, то зможуть допомогти своїм дітям, щоб на їхній життєвій дорозі був інший учитель – Учитель з великої літери.