Останні роки відкрили в багатьох із нас чимало гарних рис: жертовність, бажання допомогти, долучитися по змозі до якихось добрих ініціатив. Та попри це щире захоплення викликає багаторічна праця німецької благодійниці Бригіти Вебер, яка ще з початку 90-их допомагає українцям переживати непрості часи. Її жертовну, безкорисливу працю й опіку відчули сотні багатодітних та малозабезпечених українських родин, школи-інтернати, дитячі садки, лікарні, допомагала вона й багатьом важко хворим дітям, дітям з інвалідністю, людям  похилого віку, яким живеться нині непросто.

Сьогодні її працю вшанують Відзнакою блаженного отця Омеляна Ковча, яку в протокатедральному соборі святої Софії у Римі вручить їй глава УГКЦ Святослав Шевчук. А завтра, 28 січня, під час зустрічі в цьому соборі Папи Франциска з українцями вона разом з іншими цьогорічними лауреатами відзнаки буде представлена понтифіку.

Пані Бригіту називають українською Матір’ю Терезою. За 27 років (з 1991-го по 2017-ий) за її координування в Німеччині зібрали, перевезли, розвантажили,  роздали та з вдячністю прийняли 955 630 кілограмів усякого добра! А скільки ще коштів на лікування важкохворих дітей, поранених бійців зібрала за ці роки Бригіта Вебер! Двічі на рік вона разом із волонтерами приїжджає в Україну. І щоразу це теплі родинні зустрічі, щирі розмови, щоразу пані Бригіта сприймає чужий біль та потреби ближче, як свої власні.

У розмові з “Львівською Поштою” під час одного зі своїх візитів до Львова вона розповіла, що ініціатива допомоги виникла у школярів її міста Маркт Вольнцах, що за 60 кілометрів від Мюнхена, в 1990 році (ще за існування Радянського Союзу). То був час змін. У Німеччині був великий інтерес до того, що діється в Союзі. Школярі звернулися до міської ради Вольнцаха, а пані Бригіта на той час була заступником бургомістра. Її дуже захопила ця ініціатива молодих людей, і вона почала довідуватися, в чому є потреба. У березні 1991 року до Львова прибув перший вантаж із Вольнцаха.

 “Я не застала війни, але пам’ятаю розруху 50-их. Ми так само будували й бідували і всього, що маємо нині, досягли важкою працею. Мої батьки також тоді допомагали тим, кому доводилося гірше, аніж нам. І коли ми приїхали сюди, то побачили велику потребу”, – пояснювала пані Бригіта. Цікаво, що добродійниця дуже скромна – не каже “я”, а “ми”. Хоча саме вона стала промотором та координатором потужного руху “Допомога Україні з Вольнцаха”. Найперше пані Бригіта почала шукати партнерів в Україні, які могли тут роздавати без зловживань допомогу. Через українську парафію в Мюнхені вийшла на групу довір’я, яка спершу працювала в організації “Українська молодь – Христові”, а згодом створила Фонд святого Володимира у Львові. Її допомога розходиться цілою Україною.

“Нам було важливо знати, що наша доброчинність знаходить свого адресата, що вона доходить до людей, які насправді є в потребі”, – зазначила добродійка. Під час своїх приїздів в Україну вона відвідувала лікарні, дитсадки, інтернати і бачила, що без привезених речей було б важко обійтися. Саме це помножувало її ентузіазм: вона почала організовувати ще більше людей, привозила їх сюди, аби показати, що їхня праця тут потрібна.

“Збір цієї допомоги став місією цілого містечка й округи. Згодом почали долучатися люди з Мюнхена та інших міст, різні установи, заклади, створився цілий рух. І це наростає, як снігова куля. Місто дає безкоштовно машину, яка привозить цю допомогу сюди, в Україну”, – пояснювала пані Бригіта.

Цікаво, що саме її будинок став пунктом збору і пакування речей. Кожну річ перед тим, як запакувати, оглядають, що потрібно – ремонтують, чистять, перуть. Чимало речей вона власноруч випрала і зашила перед тим, як відправити в Україну. А скільки іграшок відремонтував її чоловік! Долучаються до цієї роботи і її земляки – як зовсім юні, так і похилого віку.

“Від часу мого першого візиту в Україну дуже багато змінилося на краще. Можливо, ви того не помічаєте. Звичайно, триває війна, і це жахливо, що молоді люди у ХХІ столітті в центрі Європи гинуть і калічаться через агресію сусідньої країни. Але в практичному житті, щоденному побуті є великі зрушення”, – певна добродійка. Допомагає вона і бійцям АТО, і тим, що постраждали внаслідок цієї війни.

Нині пані Бригіта стурбована тим, що головний проект Фонду святого Володимира “Центр родини”, у який і вона вклала багато душі та доклалася до його становлення, найближчим часом може опинитися “на вулиці”. Адже через певні причини (закінчується договір про співпрацю) люди, які створили його і нині там працюють, повинні відійти. Батькам більш ніж 700 дітей, які займаються в центрі, обіцяють, що парафія, як власник приміщення, продовжить їхню справу. Однак гіркота залишається – чому люди, які вклали душу, час і сили, мають просто відійти? На її думку, це підриває довіру в закордонних партнерів…

Пані Бригіта дуже вразлива – бере все близько до серця, а кожну історію своїх зустрічей тут, в Україні, розповідає зі сльозами на очах. Проте не має страху зіштовхнутися з гіркими реаліями, не прагне відгородися від чужого болю, який її ранить, а навпаки – йде до людей, вислуховує їхні жалі та цікавиться, чим може допомогти.

Бригіта Вебер переконана, що в людині закладена потреба робити добро. І хоч вона вже на пенсії, працює в громадському бюро міста, двічі на тиждень іде на роботу, за яку їй не платять ні копійки. “Це йде з глибини душі, я не можу сидіти без діла. У цьому бачу своє призначення – допомогти тим, що цього потребують!” – наголосила Бригіта Вебер.