“Ми дві планети, кожна з яких має свою потугу”
У подружжя Михайла та Іванки Димидів на цьому тижні два ювілеї – 25-річчя шлюбу та 50-ліття дружини. З цієї нагоди “Львівська Пошта” поговорила з Іванкою Крип’якевич-Димид – про задоволення від життя, здобутки, творчість, війну та життєву філософію
фото: архів сім’ї Димидів (6)
Думаю, непросто знайти у Львові людину, яка не знала б про родину Димидів. Отець Михайло, священик УГКЦ, доктор богослов’я та канонічного права, служить у церкві святих Володимира та Ольги, що на вул. Симоненка, активний учасник Революції Гідності, один із капеланів Майдану. Іванка Крип’якевич-Димид, художник-іконописець. Її ікони впізнаєш одразу – це не ті гарні образочки, що милують око. На них переображена дійсність, якою її бачить авторка. Це вистраждані твори, з яких промовляє святість і людяність водночас. Серед канонічних святих, яких ми звикли бачити на іконах, нерідко в творах художниці можна бачити й тих, що не визнані Церквою як святі чи блаженні, тих, що поклали своє життя на вівтар Любові – любові до людини, з вірою перетерпіли муки, захищаючи вічні цінності.
Їхні п’ятеро дітей вже доволі дорослі. У 2017 році родина Димидів стала на одного сина більшою: донька Климентія вийшла заміж за Костянтина Рибалку з Харкова. А ще минулий рік став багатим на нові досягнення: Артемій зійшов на вершину Африки – Кіліманджаро, Магдалина вступила на філософсько-богословський факультет УКУ, Димитрій почав підготовку до ЗНО, Емілія вперше полетіла літаком, Іванка намалювала ікону “Се Человік”, отець Михайло написав, але ще не видав книгу про Богослов’я Майдану.
“Отак появимося перед Дверима Раю…” – так прокоментувала Іванка у Facebook світлину “коломийської папараці” Ірини Магас, яка “підловила” подружжя в Коломиї, де вони, взявшись за руки, йдуть засніженим містом. Фотографа зацікавила пара в літах. “Ішла позаду і милувалася. Уявляла, яке було в них життя, як вони живуть зараз. Прислухалась до їхніх інтонацій, відчуваючи, скільки тепла і любові між ними. Мабуть, багато всього пережили. А може, зовсім недавно зустрілися... Цікаво, чи є у них діти, онуки? Вони мали б пишатися такими батьками. Доріжка закінчувалась, а я все не хотіла покидати свої фантазії та зворушено проводжала поглядом найбільшу мрію мого життя – таке щире, таке справжнє, таке просте і дитяче бажання відчувати любов, бачити її в батьків, всотувати кожну секундочку і навчитись, як це – кохати?! Ранкова прогулянка повернула віру, що не у фільмах, а в житті є щось цінніше за наше призначення, забаганки, цілі та амбіції. Цінніше за насолоду тимчасову, за дружні стосунки та сімейні посиденьки”.
Минулої неділі це подружжя відсвяткувало 25 років шлюбу, а 23 січня – 50-ліття Іванки. “Львівська Пошта” приєднується до привітань та зичить їм миру, любові, добра, Божого благословення на многії літа!
Напередодні ювілею ми мали нагоду поспілкуватися з Іванкою Крип’якевич-Димид про життя, творчість, здобутки і кризи, життєву філософію.– Іванко, чимало речей ми схильні замовчувати. Зокрема, говорити про вік не хочуть не тільки жінки, а й багато чоловіків. Натомість про ваше 50-річчя знає не тільки Facebook. Як ви ставитеся до свого ювілею і до віку взагалі?
– Душа віку не має. Почуваюся молодою, роблю всякі дурниці. Натомість тіло літа відчуває, особливо останній рік: і кістки болять, і суглоби... Почала ходити в басейн. Сповільнилася. Може, почала більше думати, менше спішу висловитися. Я ніколи не приховувала свого віку, справді чуюся молодою і здається, що тільки вчора вінчалася з чоловіком. Не маю відчуття, що відтоді вже минуло 25 років.
Про задоволення від життя
– Ваші безпосередність, відкритість – це риси від народження чи набуті?
– Я дуже відкрита до людей і завжди очікую такого ж ставлення до себе. Часом дивуюся, коли люди замикаються, а деякі просто лякаються моєї відкритості. Я, напевне, вже ніколи не навчуся тримати своє при собі. Однак вмію берегти чужі таємниці. Дуже люблю ділитися з іншими тим, що досвідчила сама і що буде корисне іншим. У мене і мама така, і бабуся була така відкрита. Може, це дитяча наївність. Ми – люди, які не дорослішають.
– Що приносить найбільше задоволення в житті?
– Передусім ділення серцем, слухання інших. Дуже люблю слухати, дуже люблю різні історії, люблю спостерігати за людьми. Я подивляю красу людини, які люди можуть бути надзвичайні. Чомусь мені зараз перед очима постав Майдан: сніг і обличчя людей, які там стояли, і тим стоянням засвідчували єдність та цілісність. Вони не тільки стояли, а й дуже допомагали один одному. У своєму житті бачу дуже багато прекрасних, добрих, надзвичайних людей. Злих і недобрих я не зустрічала. Напевне, як націлишся, так і бачиш. Велике задоволення отримую від творчості, тільки чомусь не можу на ній зосередитися. Зараз у мене відбувається якесь “розлиття в ширину”.
Величезну радість приносять діти, які дорослішають. Бачу, яке в них цікаве почуття гумору, які в них цікаві думки, що це діти нової генерації, нової епохи. Вони інакші. Мене вражає широта їхніх поглядів, інтуїція, багато всього хорошого.
– Чи нема ностальгії за тим часом, коли вони були малими?
– Та, звісно, є. Бо малі діти – це керовані діти, ти дуже багато можеш передбачити і програмуєш їм день. А тут мусиш приймати їхню самостійність. Але я не маю бажання, щоб вони знову стали маленькими. Думаю, що це природний цикл: коли посипляться внуки, буде відтворення того стану, який був раніше.
– Що давалося, дається вам найважче?
– Напевне стримати свій язик, передусім у якихось буденних тупих сварках і різних ситуаціях, де було б краще змовчати. Важко відмовитися від чогось у ім’я творчості. Я часто розпорошуюся. Останнім часом мені важко прийняти своє тіло, зміни, які з ним відбуваються. Мене виснажує оця боротьба між бадьорим духом і немічним тілом. А ще я не можу жити в часі, завжди кудись не встигаю.
– Щодо часу, чи вдається реалізувати задумане і яка реакція, якщо не вдається?
– Вчуся жити хвилинами, радістю хвилин, насолоджуватися певними моментами. А якщо планувати, то лише на короткі дистанції. Стараюся не дуже забігати наперед, багато подій сприймаю як неплановані подарунки.
Про побут і потребу втечі
– Творчість, чоловік, діти, хатні клопоти, численні друзі… Як вдається все це поєднувати, що є пріоритетним?
– Побут забирає дуже багато часу, але іноді, в щасливі дні, вдається його преображувати, священнодіяти в побуті, коли є настрій, коли є відчуття, що ти сповнюєш якусь місію. Коли ж клопотів стає забагато, стараюся втекти. Часом втікаю у книжки. Маю такі місця у Львові, які називаються “я в себе”. Я повідомила чоловіка, що маю такі місця, вони не для того, щоб відпочити, а щоб на хвилю зупинитися, прийти до тями.
Потреба втекти – це нормальна потреба людини. Намагаюся привчити домашніх не те що змиритися, а зрозуміти оцю мою потребу. Ми зараз всі тут у хаті дорослі люди, стараємося допомагати жити, а не нищити життя одне одному.
– Наскільки властива вам така риса, як практичність?
– Не знаю, наскільки практична, радше весела. З гумором ставлюся до того, що роблю. Я вдячна за моменти просвітління, коли знаю, що робити, коли в голові гарно складається день. Це не є так часто. Я не зразок постійності – більше людина спонтанна.
– Як то – бути тестевою?
– Наші молоді живуть окремо. Вони самі так вирішили і дають собі раду. Це дуже гарна подія. Хлопець Костянтин із Харкова є для Климці дуже доброю парою, опорою і спокоєм, якого вона очікувала. Дуже тішуся за них.
Про життя в шлюбі
– 25 років у шлюбі – немало. Які здобутки? Чи є речі, які хотіли б змінити?
– Здобуток – це коли ми відзискуєм єдність з Христом, коли ми розуміємо, що ми втрьох: я, Михайло і Господь. Я дивуюся, як Бог усе це ліпить, допомагає нам формувати і зберігати ту єдність, що постала в шлюбі. Насправді це не так легко. Це дуже дивовижна “будівля”.
Не мислю в той спосіб, щоби щось змінювати. Моя пам’ять працює таким чином, що зберігає дуже гарні кадри і витирає щось таке, що підлягає забуттю. На тому місці наростають нові структури – якісь “вежі”, “балкони”. Я сповнена вдячності Богові за ці 25 років і дивуюся з його архітектурних можливостей, бо ми дуже різні. Це дві планети, кожна з яких має свою потугу.– І як вдається цим планетам рухатися разом у гармонії, бо ж відомо, що стається, коли планети стикаються?
– Стараємося бути відкритими одне до одного. Може, це наш рецепт. Коли постає якась проблема – обговорюємо. Хоча слова є ще більшим засобом непорозуміння. Але шукаємо якихось варіантів, способів порозуміння. З віком, здається, більше проявляються хиби кожного з нас, але якось Богові вдається це розгрібати, хоч я не знаю, як Він це робить. Намагаємося прощати і просити прощення. Мабуть, людський егоїзм бере своє. Людина боїться щось від себе відрізати, змінитися. Але ми змінюємося. Ось дивлюся на фотографію – здається, що ми змінилися і зовнішньо теж.
Нам Дмитрик на 25-ліття шлюбу зробив дуже гарний подарунок – знимку своїх легенів – і написав “Батьки – це парний орган”. І я зрозуміла, як важливо дитині дихати отими двома легенями, відчувати гармонію в стосунках батьків.
– Що передусім означають для вас поняття бути жінкою, мамою, дружиною, господинею?
– Можливо, пристань, місце, куди хочеться прийти, де є тепло, затишок, спокій. Місце, де кожен може бути собою, може проявитися. Це би так мало бути в ідеалі. Але зараз ми переживаємо дуже трудні моменти. Дорослішаючи, діти раняться, зокрема в зустрічах зі мною, бо мусять “вбити маму в собі”, відрізатися, усвідомити себе як індивідуальність. Це не тільки підліткові моменти, це взагалі моменти становлення. Ці “кораблі” відпливають і повертаються. Мама зайнята будівництвом “пристані”, і ті “кораблі” завжди можуть повернутися і знайти прихисток. Хочеться, щоб вони про це знали.
– Що найяскравіше відклалося у вашій пам’яті?
– Передусім наші спільні відпочинки біля моря, спільні поїздки, походи, де ми мали боротися за виживання, перемагати стихію, протистояти штормам, напинати намети на піску, куховарити просто неба. Це були наші поїздки в Крим, у таку напівдику частину суші, де ми були віч-на-віч з природою. Це було дуже гарно. А ще поїздки на лижі в Карпати чи просто відпочинок у горах.
Про війну
– Як вдалося пережити час, коли син Артем був на війні, бо для кожної мами це тяжкий період?
– Найбільше допомогли віра і молитва. Дуже гарну фразу сказав отець Август Чумаков: “Не пускайте війну в своє серце”. Я її туди впустила, і вона наробила дуже багато розрухи, призвела до дуже тяжких станів. Думаю, що й досі ще з того не вибрела, досі намагаюся збудувати там таку кімнату, капличку, куди вона не матиме доступу. Війна – це руйнівна річ, людина не може її спокійно переживати, не може жити з нею.
– Нині чуємо багато нарікань на життя, на владу, на державу. Нема спокуси нарікати?
– Я не є учасником цього хору. Поки борешся – ти переможець. Нарікання – це також дуже руйнівна річ. Вона нічого тобі не приносить, вона тебе знеохочує, зневірює. Навпаки, коли чую нарікання, намагаюся заперечити, протестувати, навести якісь світлі приклади, бо насправді бачу навколо себе дуже багато позитиву. Щоб його побачити, треба лише відійти на деяку відстань...
Про кризи
– Чи були у вас глибокі кризи і як ви знаходили вихід із них?
– Вони були і, напевне, будуть. Головне не думати, що це остаточно, що це крах. Як море має свої шторми, бурі, так і життя без криз не обходиться. Від гріхопадіння Адама і Єви ми живемо в постедемському світі. Треба розуміти, що це неминучі моменти. У кожного є свої болючі зони, в які ми, будучи близькими, можемо вдарити. Найсильніше раняться ті, що близькі між собою. З того розростаються кризи, особливо якщо додаються якісь зовнішні моменти, вікові зміни чи болячки. Криза – то коли вже не до витримання.
Так, були кризи, депресії, бажання не бути. Напевне, в ті дні я й не була – розчинялася, зникала, губилася… Я є тільки людина, як співається в пісні. З одного боку життєрадісна і прапороносна, а з другого – просто шматок матерії, яка страждає. Але все те разом із Михайлом нам вдається переходити. Чоловіки теж мають свої кризи, хоч менше про те говорять, але їм також буває важко.
Біда кожної кризи полягає в зацикленості на собі, коли людина замикається, переконана, що тільки в неї є якісь переживання, зупиняється, майже фокусується цілковито на своїй проблемі. Тоді їй залишається іти плести сітку чи ще щось робити. Рятуватися роботою, шукати свої портали…
– У чому полягає ваша філософія життя?
– Не боятися, слухати, жартувати із себе, не сприймати себе занадто серйозно.
Про творчість
– Як вдається знайти час на творчість. Чим вона є для вас?
– Творчість – це спосіб подяки. Останній рік я більше писала, аніж малювала. Мені дуже хотілося писати. Записувати різні історії про світ, яким я його бачу. Мене просто розпирало від бажання поділитися, показати всю його красу чи якісь хвилини духовної радості, які я переживала разом із сумними чи тяжкими моментами війни, і того, що відбувається довкола. Тож творчість – це все-таки вияв вдячності. Навіть за ті хвилини, які знаходиш на неї. Але мені тепер потрібно не тільки знайти час, а й налаштуватися. Іноді так довго це роблю, що не маю часу творити.
– Чи є в планах видати написане?
– Хотілося б. Але наразі триває процес накопичення матеріалу. А далі… як Бог дасть.
Отець Михайло Димид:
– Всі ці 25 років сприймаються мною як Боже благословення. З одного боку, є багато світлих моментів, а з другого – не бракувало й випробувань, у яких ти відкриваєш, що хтось тобі допомагає, що ти не сам.
Це міні-репрезентація космосу та історії людства в житті двох людей. Для нас це плодоносний час. Бог нам дав п’ятеро дітей, кожен має свою індивідуальність, кожен шукає свою дорогу, шукає, яким чином бути активним у суспільстві, як ідентифікувати себе з українським народом та його державою через різні дії, конкретні та практичні ініціативи. Це також дуже гарний аспект того, що ми переживаємо і будемо переживати.
У нашій родинній моделі нема чіткого поділу обов’язків. Українське прислів’я рахує, хто за скільки кутів тримає хату. Наша хата тримається на любові й на нашій спроможності відкривати своє серце на Бога. А якщо ми відкриваємося, то бачимо вклад іншого, цінуємо його, розвиваємо і зливаємося з ним. А коли є моменти кризи, то це означає, що ми не бачимо того всього. Хата без Іванки порожня, як і без мене. То вже не та хата, то вже зовсім інша. Визначати вклад кожного важко, бо часом обов’язки виконані, а часом ні. Але якщо є внутрішній вогонь, то ця хата будується, все в ній якось само складається. А якщо того вогню бракує – починаються проблеми…
Гадаю, що ми як були дві різні особистості, так ними й залишилися. Якась подібність, може, і є, але не думаю, що в цьому наша мета – бути подібними. Бо ми творимо мозаїку. А мозаїка – це не подібні камінчики. Лише різні фрагменти можуть створити щось нове, цілісне, оригінальне. Творення одного цілого в подружжі не означає уподібнюватися, а допомагати одне одному, творити якусь нову форму життя, яка є неповторною, яка приносить щось для нас самих, для нашої родини, для цілого світу.
Як охарактеризувати Іванку… Це напір, її дуже багато, вона завжди в русі і тягне за собою і дітей, і цілу плеяду різних людей. Часом цей напір збиває з ніг. Тому нам не йдеться про кути хати, про поділ обов’язків. У нас інша модель – цементом є любов і поворот до джерела. А джерелом тим є Ісус Христос, який запечатав цю любов. Якщо ж ми живемо в любові і кличемо Його допомагати нам, то немає ніяких проблем в організації чи руйнуванні побуту. Знаходяться спільні елементи, які приводять до єдності бачення. І тоді стосунки знову набувають тої форми, яка всіх задовольняє, бо в сім’ї є ще хтось, окрім чоловіка та жінки. Є діти, які хотіли б порядку, який не завжди є.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
