До 65-річчя мученицької смерті блаженного о. Еміліяна Ковча

Напередодні свого візиту в Україну Папа Іван Павло ІІ беатифікував українських мучеників за Христову віру. Блаженними стали: єпископи - М.Чернецький, Г. Хомишин, Й. Коциловський, С. Лукач,
В. Величковський, І. Слезюк, Н. Будка і Г. Лакота, Т. Ромжа, священики - архімандрит Климентій Шептицький, І. Зятик, М. Конрад, П. Вергун,
З. Ковалик, Е. Ковч, М. Цегельський, Р. Лиско, О. Зарицький, С. Бараник, Я. Сеньківський, В. Байрак, А. Іщак, Л. Фьодоров (Російська католицька церква), а також сестри - Лаврентія Герасимів, Олімпія Біда, Тарсикія Мацьків та мирянин Володимир Прийма.

Усі вони зазнали неймовірних знущань від комуно-московського режиму, прийняли мученицьку смерть задля Української греко-католицької церкви. Особливо жорстоко за­катували о. С. Бараника - його спотворене тіло знайшли на території тюрми; о. З. Ковалика розіп'яли на стіні тюремного коридору, о. Р. Лиска живцем замурували в стіні в'язниці, отці В. Байрак та І. Зятик померли після страшних тортур.

Із числа перелічених блаженних, як в'язень нацистського концтабору "Майданек", вирізняється о. Еміліян Ковч. У вересні 1999 р. Єврейська рада України присвоїла йому звання праведника світу (дивно, що досі цього звання не надали митрополитові УГКЦ Андрею Шептицькому, який не тільки переховував жидівські тори, врятував львівських рабинів і 300 жидівських дітей, але й, наражаючи Церкву на знищення, зобов'язував до порятунку жидів кожного священика чи монаха).  Прикметно, що в Торонто живе наймолодша дочка цього мученика - Лідія-Олександра Ковч-Бриґідир, з якою вдалося зустрітися й дізнатися немало цікавого про її батька.

Життя душпастиря Е. Ковча - зразок служіння Богові, УГКЦ, своєму народові, пос­тійної готовності жертвувати собою задля ближнього - не тільки українця, але й покривдженого поляка чи переслідуваного жида.

Коли вчитуєшся в сторінки хвилюючої розповіді найстаршої дочки Анни-Марії Ковч-Баран ("За Божі правди і людські права", "Містер Зип Інстант Принтінґ", Саскатун, Канада, 1994 р., 180 с.), то раз у раз знаходиш підтвердження: Боже провидіння провадило й готувало цього праведника Христової віри до його великої місійності.

Життя о. Еміліяна Ковча було сповнене тривог, непев­нос­­тей, неймовірних переслі­дувань, водночас осяяне дивовижною християнською любов'ю, добротою, милосердям.

Двічі розстріляний...

Народився о. Еміліян Ковч 20 серпня 1884 року в с. Космач на Косівщині, в священицькій родині. Богословську освіту здобув у колегії святих Сергія й Вакха в Римі. У 1910 р. одружився з Марією-Анною Добрянською. Прийняв священичі свячення з рук єпископа Григорія Хомишина. Був парохом, місіонером серед україн­ських католиків у колишній Югославії, зразковим капеланом Української Галицької Армії, до нацистського арешту - парохом у Перемишлянах і Коросні.

Шестеро дітей блаженного
о. Еміліяна Ковча - о. Сергій (безженний, жив і помер у Чехословаччині), о. Мирон Яків (жив і помер на Заході Канади), Роман-Григорій (живе в США), Анна-Марія Баран (жи­ла й померла на Заході Канади), Ірина-Ольга Хмільовська (жила й померла в Німеччині), Лідія-Олександра Бриґідир (живе в Торонто) - під час воєнної розрухи вижила, подавшись на Захід.

Життєві перипетії о. Еміліяна Ковча заслуговують на особливу увагу, позаяк вони формували його християнський світогляд, стійкий і незламний характер, патріотичну життєву позицію, відданість Церкві та українському народові. Щобільше - саме деякі моменти з цих перепетій засвідчують, що він вибраний Богом.

Нелегка доля готувала йому багато випробувань. У 1919 ро­ці о. Еміліяна Ковча разом з ін­шими стрільцями, завантаживши у вагони, повезли на вірну смерть. На зупинці отцеві вдалося умовити одного з більшовиків, щоб дозволив вийти з вагона по воду, а коли поїзд рушив, червоний вояк, зачинивши перед ним двері вагона, вигукнув: "Батюшка, а пам'ятай молитися за Луку". Невдовзі отець знову потрапив до рук більшовиків, але уцілів, від розстрілу поляків його врятував польський ксьондз. Відтак опинився в таборі для військовополонених, де, виконуючи душпастирські обов'язки, двічі перехворів тифом. Вижив, повернувся до родини й вірних, щоб протягом усього життя бути зразковим парохом, розбудовувати національно-патріотичне життя, щоденно допомагати вдовам, сиротам і бідним. Ось що, зокрема, писала тодішня преса про цьо­-
го виняткового душпастиря:
"... активним членом Філії С. Г. (Товариство Сільського Господаря - "Пошта") був місцевий парох Перемишлян о. Еміліян Ковч, знаменитий проповідник і великий безсребник (не брав гроші за душпастирські послуги - "Пошта"), за що користувався загальною пошаною і симпатією".

Перемишлянський душпастир

Про о. Еміліяна Ковча ще донедавна пам'ятали найстарші перемишлянці, як гуртом будували своєму парохові будиночок (старий ніяк не надавався під житло), як громадою купували йому реверенду, бо, дбаючи про інших, він безконечно латав свій священичий одяг.

Як оповідає Лідія-Олек­санд­ра Бриґідир, розділити з  о. Ков­чем та його дітьми велике горе - смерть дружини й матері дітей - прибули не тільки українці з ближчих і дальших містечок і сіл, але й польська та жидівська громади зі своїми хоругвами. А в римо-католицькому костелі Перемишлян поль­ські ксьондзи правили Службу Божу за упокій душі померлої.

Та влада не любила о. Е. Ковча. Особливу лють у всіляких окупантів викликала не тільки активна громадянська позиція о. Ковча, але й душпастирська праця. Варто згадати, що його недільні чи празникові проповіді назавжди закарбувалися в пам'яті вірних, у тодішні тривожні роки були добрим дороговказом. Ось як про це писав один із перемишлянських часописів: "Він (о. Ковч) мав дар проповідувати, був золотоустим. Він зумів потішити, розвеселити, навернути майже кожну душу до Бога (...). Він у своїх славних проповідях кидав світло Христової віри і промінь своєї глибокої віри, любові й пошани до Бога, до своєї рідної Церкви і до свого народу".

З часом  він став духовним авторитетом для людей різного віросповідання. Саме про це згадує один із польських інтелігентів: "Він (о. Ковч) демонстративно організовував Богослуження з  процесіями, до цих процесій долучались і ми, поляки, бо наші стривожені священики перестали сповняти свої священичі обов'язки. Отець Ковч в одній зі своїх проповідей, яку я сам слухав, зганьбив своїх парафіян за те, що пограбили польських колоністів, просто сказав до них: "То це я вас так двадцять років виховував? Ви задивились на тих "босяків"(так званих визволителів зі Сходу - "Пошта"), що тепер прийшли до нас? Мені здавалося, що я виховував вас на добрих парафіян. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є трішки патріотизму й совісті, тоді я прошу вас ще сьогодні повернути все тим людям, що ви від них забрали!" Після такої настанови, зокрема проповідей, делегація місцевих поляків звернулася до о. Е. Ковча з проханням: зачити їх до "релігійної практики" пароха, рівно ж - дякували за доброту й сердечність в обороні поляків, навіть перепросила отця за всі кривди, які заподіяла йому Польща.

Принагідно хочеться згадати, скільки лиха натерпівся
о. Ковч від  польської окупаційної влади: багаторазові прослуховування, навіть тримісячне перебування в бережанській тюрмі. Слід зазначити, що митрополитові Андрею Шептицькому доводилося неодноразово використовувати свій величезний авторитет, щоб звільняти його з в'язниці. А в щоденному житті доводилося долати шалений польський опір щодо розвою українського релігійного та організаційно-громадського життя.

Під червоно-брунатними окупантами

Але найстрашніші часи настали з приходом у Галичину червоних і брунатних окупантів. Зокрема, совєтський режим при­­ніс на галицьку землю неймовірний терор, вбивства, депортації, масові вимордовування. Дуже скоро о. Е. Ковч  потрапив до числа неблагонадійних. Не можна оминути його безстрашних недільних проповідей, в яких - серед щоденної непевності й нічного страху перед вивозом у Сибір - миряни черпали силу для дальшого життя.

Особливо шаленіли червоні окупанти у червні 1941 року, тобто перед своїм відступом. У Перемишлянах заарештували багатьох міщан під церквою, яких пізніше знайшли закатованими.

Сам же о. Е. Ковч і його дві доньки просто дивом уціліли: ще трохи й сп'янінілі від крові червоні "визволителі" поглумилися б над доньками пароха, а від­так усіх змасакрували б. Та надлетіли німецькі бомбардувальники...

Цей одержимий парох одразу розпізнав людиноненависницьку сутність брунатного окупанта: "Не надто радійте. Це тіль­ки ґудзики змінилися в мундирах". Після проголошення Акту самостійності України серед загальної ейфорії й піднесення він наголошував на майбутніх важких часах. Уже в перші тижні німецької окупації о. Ковч врятував життя багатьом євреям, яких зачинили в синагозі. Ще трохи - й від тисячі людей залишилося б одне попелище. Серед особисто врятованих був міс­­­цевий рабин Дувит Гольдман. Саме з цього дня на чоло о. Емі­ліяна лягла тінь мучеництва.

А гітлерівці лютували: розстріли без будь-якої провини, примусовий вивіз на роботу в Німеччину, євреїв - за колючі дроти в гетто. У Перемишлянах був один молодий єврей, якого мати-католичка прийняла юдейство. З приходом нім­ців він не тільки почав схилятися до християнської віри, але й намовляв до цього своїх одновірців. Тогочасний терор супроти євреїв він умотивовував особливими грі­хами перед Богом, які буцімто можна зняти з себе, приймаючи християнство. І ось приблизно 600 єв­реїв звернулися до о. Ковча з проханням їх вихрестити. Після деякої надуми о. парох наважився на це, промовляючи на проповіді: "Цей хрест ніяк не допоможе вам звільнитися від німецького протижидівського закону, цей акт має чисто релігійне значення. Ви мусите збудити в собі акт совершенного жалю і любові Бога, ви мусите повірити в Христа Спасителя, який вас прийме до свого царства".

Це був виклик усій нацист­ській машині, справу о. пароха передали до львівського гестапо. Невдовзі чорне гестапівське авто повезло його до тюрми Лонського у Львові, звідки почалася його хресна дорога.

"Я бачу тут Бога..."

І знову за о. Е. Ковча клопотав митрополит Андрей Шептицький. Розмова впливого гітлерівця з одержимим душ­пас­тирем закінчилася нічим, позаяк на вимогу більше не ви­хрещувати євреїв останній від­повів: "Я знаю одну владу. Я присягав їй, перебираючи на себе священичий сан. Мій володар Христос і я буду Йому вірний (...). Закон, який залишив мій володар, каже: "Хрес­тіть всіх во ім'я Отця і Сина, і Свя­того Духа". У ньому немає ні слова про жидів".

У тюрмі та концтаборі "Майданек" - поміж допитами й тортурами, серед голоду й холоду, важкої й непосильної фізичної праці - о. Еміліян Ковч сумлінно виконував свої священичі обов'язки: правив богослужіння, сповідав, причащав, підтримував дух в'язнів різних національностей, готував їх до відходу у вічність. Вряди-годи отцеві-сповідникові вдавалося переслати з тюрми чи з концтабору своїм дітям короткі записки. В одній із таких він писав: "Дякую Господові за ласку, бо поза небом це одиноке місце, де я радий бути. Люди вмирають кожного дня, а хто їх приготовить в останню дорогу? Я щодня дякую Господові за ласку, бо це є найбільше благословення для мене. Думаю, що мої діти будуть гордитися моїми вчинками!"

Один з уцілілих в'язнів "Майданека", який знав цього праведника, залишив свідчення про його останні дні: "В моєму серці зберігся образ о. Ковча, яким я його бачив майже 25 років тому. Тоді він був поставний, високий, з високим чолом, гарною високою чуприною та орлиним поглядом. Тепер же я побачив згорбленого старця з рідким сивим волоссям, майже беззубого, схорованого та фізично цілковито вичерпаного. Все ж таки я впізнав о. Ковча. Навіть у тих обставинах о. Ковч лишився собою. Гли­боко в його очах тліла іскра Сина Воюючої Церкви, неустанного борця за кращу долю".

Однак фізичні сили о. Еміліяна Ковча вичерпалися. Його земна дорога разом з місій­ністю завершувалися. І відкривалася дорога до Небесного Отця - за нагородою.

Отця Ковча насильно скерували до концтабірного шпиталю, де зазвичай так звані лікарі вкорочували життя хворим в'язням. Що сталося з цим слугою Божим, нікому достеменно невідомо. Згідно з довідкою, яку отримали діти від адміністрації концтабору "Майданек", блаженний о. Ковч віді­йшов до Творця 25 березня 1944 року.                       

Торонто, Канада