Новина, що владика Венедикт Алексійчук очолить Чиказьку єпархію, для багатьох була трохи сумною, адже він, один із найвідкритіших і найдоступніших єпископів УГКЦ, завжди знаходив час на численні зустрічі з вірними, на кожну ситуацію має що сказати. Його наука завжди мудра і щира, а головне в його очах завжди можна побачити любов і відблиск Царства Божого. Але навіть поїхавши на нове місце служіння, владика є з нами – через своє слово у Facebook, через свої книги, а також завдяки частим приїздам і численним зустрічам з вірянами.

До цього ювілею видавництво “Свічадо” видало чергову книжку єпископа “50 думок владики Венедикта”, презентація якої відбулася в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла під час зустрічі з автором.

Як розповів директор видавництва Богдан Трояновський, владика надав матеріали і запропонував їх видати. Редактори згрупували їх тематично, тож вийшло якраз 50 розділів (насправді думок владики вміщено в рази більше).  “Книжка зроблена так, що її можна читати від початку, від кінця, відкривши на будь-якій сторінці. Можна прочитати один пункт собі на вечір для роздумування. Її суть не втому, щоб читати багато, а щоб читати глибоко. Книжка написана так, щоб спонукати нас до переосмислення, до переміни в житті. Владика ділиться тим, що є для нього сокровенне, напевне в тому головна цінність книжки”, – розповів Богдан Трояновський.

Сам владика Венедикт признався, що писати йому нелегко, та й у Євангеліях уже все написано, є твори отців Церкви. Водночас він має потребу ділитися своїм досвідом, що для нього цінне, дороге, важливе, що відкрив для себе, у що вірить. Ті, що прийшли на зустріч, яка називалася “Життя як великий Божий талант”, почерпнули для себе чимало. Ось деякі думки владики Венедикта:

Коли я запитаю вас, які маєте недоліки, то кожен щось зможе про себе сказати, бо ми трохи спеціалісти у своїх недоліках, ходимо до сповіді і знаємо свої гріхи. А ще краще знаємо недоліки інших. Жінка могла б написати цілий роман про недоліки свого чоловіка, а чоловік цілу повість про вади своєї жінки. Але дуже тяжко сказати, який я маю від Бога талант. Щиро кажучи, ми дуже мало усвідомлюємо, що нам дав Бог. Найважливіший дар – це наше життя. Але як ми вживаємо той талант?

У сучасному світі, як людина кудись приїжджає, то перше питає, чи є вай-фай. Бо як ти є офлайн, то нічого дуже не зробиш. А онлайн можна подивитися пошту, виставити у Facebook фотографії. Офлайн з Богом нічого в житті не зробиш. З Богом треба частіше бути онлайн. Бути в молитві. І тоді Бог відкриває, як ти маєш вживати отой талант – твоє життя. Що робити, а що не робити, де бути принциповим, а де дивитися крізь пальці, де бути вимогливим, а де покривати любов’ю чиїсь гріхи. Лише Бог це скаже. Коли Бог ставить нас на те чи те місце, то хоче, аби ми сповнили якусь місію. Кожен має своє особливе покликання.

Психологія каже, що 75 відсотків людей мають почуття меншовартості, я ж певен, що всі 95. Ми не відчуваємо своєї вартості. Ми завжди коливаємося між двома почуттями – між гордістю, що ми є кимось особливим, і почуттям меншовартості. Ми не свідомі своєї цінності в очах Божих, своїх талантів, місії свого життя, яку Бог нам відкрив.

Ми не маємо впливу на обставини, але ми отримуємо від Бога силу йти через них. Маємо приклад Петра – він ішов по воді, поки бачив Христа, був у єдності з ним, а як подивився під ноги, на обставини, то почав тонути.

Вважаю, що в сучасному суспільстві ми багато говоримо, а треба передусім слухати. А ми не вміємо… Поспостерігайте за собою: ми лише чекаємо хвилі, аби хтось закінчив, не можемо дочекатися, нас розпирає, ми перебиваємо. В часі богослужіння багато разів можна почути “Будьмо уважні!”. І це не тому, що ми неуважні в молитві, молитва лише показує нашу хронічну неуважність. Ми в житті неуважні. А коли б ми зупинялися і вчилися слухати, то дуже багато почули б. Бог дуже багато говорить через обставини, через людей, через події, але треба зупинитися, щоб Його почути.

Ми і в молитві вже так багато наговорили… Але молитва – це не лише говорення, це ще й слухання. Тому коли знайдемо час на слухання, на уважність, Бог дасть відповідь. Наша проблема, що ми звикли жити в метушні, крутитися як білка в колесі, а треба слухати Бога, чи я добре роблю, чи в тому моя місія. Ми часто клопочемося тим, що вважаємо дуже важливим, а потім бачимо, що змарнували час.

Життя дане кожному, але як ми його вживаємо? Життя – це продукт, що швидко псується. Життя не можна запхати в холодильник, не можна комусь продати сьогоднішній день, його треба вживати. Тож постає питання, як ми це робимо, здебільшого згідно зі своїм баченням, своїми ідеями. І коли настає криза, приходить певна знеохота і опускаються руки. В грецькій мові слово “криза” означає не так, як у нас – час занепаду, а час зміни бачення. У китайській мові один і той самий ієрогліф позначає як проблему, так і добру нагоду. Бо коли приходить складна ситуація, Бог щось хоче нам сказати. Як у нас кажуть, доки не загримить, чоловік не перехреститься. Якщо гримнуло, то треба вслухатися. Психологія каже, що проблема має здатність повертатися, допоки її не вирішиш. Тому Бог ставить нас у ситуації, щоб ми призадумались над своїм життям. Бог завжди говорить, має що кожному з нас сказати. Але чи ми готові почути? В складній ситуації не так важливо комусь щось говорити, а важливо слухати, разом слухати, а Бог обов’язково дасть своє слово.

У тому, що в світі стільки атеїстів, “заслуга” нас, християн. Ми багато декларуємо, вчимо, наказуємо, а наше життя далеке від того. Є така поговірка: як би батьки не вчили дітей, вони чинитимуть так, як чинять батьки. Бо слово промовляє, а вчинок потягає.

За Богом може піти лише той, хто побачив у чиїхось очах сіяння Царства Божого. Святий Пахомій був римським воїном. Одного разу разом із іншими воїнами він потрапив у село до християн і був вражений: вони поставились до них із любов’ю, милосердям, добротою, терпеливістю. Вийдіть за поріг церкви. Чи розберете, хто християнин, а хто ні? Це мене вражає в Америці. Там якщо християнин – то всюди. Ми ще з радянських часів звикли декларувати одне, а чинити по-іншому. Християнство – це не знання. Наші дідусі та бабусі не знали й одного відсотка того, що знаємо ми, а були в сто разів побожніші. Християнство – це життя!

Одного разу я мав розмову з одним міністром. Шкода, що не з нашим. Він казав: “Я тепер міністр, так все не буде. Але якби я був звичайною людиною, то міг би допомогти одиницям, десяткам, ну сотням людей. Тепер можу допомогти тисячам, мільйонам”. Він христия­нин, тому, коли обійняв цю посаду, знав, що робити. Ми ж кажемо, що гроші і влада псують людей. Ні, гроші і влада показують, як лакмусовий папірець, ким ми є. Що більше грошей і влади ти маєш, то більше видно, ким ти є. Якщо маєш багато грошей, то скільки добра можеш зробити! За нашими мірками, святий Миколай напевне був олігархом, але як багато доброго він зробив.

Ніколи не можна казати на чорне, що воно біле. Не можна казати, що війна є доброю. Війна приносить терпіння, смерті, поранення, біль. А як болить, не хочеться нічого, не тільки працювати, а й книжку читати чи телевізор дивитися. Важко навіть молитися, бо біль приковує всю увагу. Але я переконаний, що нема зле, аби на добре не вийшло. Що ті сльози, ті терпіння дадуть нам Україну. Не тому, що Бог хоче війни. Ні, ні і ще раз ні! Але Бог, який є Богом добра і любові, змінює наш нарід. Я глибоко переконаний, що наш нарід має велике покликання, як і наша Церква. Бог дав нам унікальну землю: ми і в Європі є, і йдемо в Європу, і повертаємось до неї. Але ми маємо також багато східного. Україна має свою місію як для Сходу, так і для Заходу, як для Півночі, так і для Півдня. Але ту місію можна пізнати, коли ставатимемо ближче до Бога. Тому наш нарід, кожен із нас має пізнавати, як жити і чинити. Час все вирішить, але маємо змінитись кожен сам. У Бога є відповідь на все, а ми маємо стати ближче до Нього, коли будемо працювати над собою, коли знайдемо час на молитву. Ми всіх і все хочемо змінити, але ми нікого не можемо змінити, окрім себе. Змінися сам – і навколо тебе зміняться тисячі!