Вікна її квартири виходять у двір нашого будинку. Підходячи до нього, бачиш у вікні світле, сонячне, усміхнене обличчя та помах у привітанні делікатної руки… Хочу, щоби про неї  знали якнайбільше людей, особливо молодих, які б докладали свої руки, свій розум до українських справ у такий спосіб, котрий би унеможливив навіть щось подібне, пережите нею… “Ляжу, заплющу очі, і пролітають літа, як кадри фільму… Стільки всього пережито, а я все живу. За які заслуги Бог дає мені такого віку?”. А ось послухайте – за які.

Марія Демидівна Господинько (Денисенко в дівоцтві) народилась 22 листопада 1921 року в сім’ї залізничника, де вже було шестеро дітей, у селі Кархутори Криничанського району на Дніпропетровщині. Хата-мазанка, де стіни були зі сплетених гілок, обліплених глиною, а дах – із очеретяних снопів. Плита, піч з припічком та лежанкою опалювались вугіллям. Це й був весь обігрів взимку, а гасова лампа – освітленням.

Найдорожчою прикрасою світлиці був божник: майже під стелею на поличці стояли, обвиті вишитим рушником, три ікони, котрі походили ще з ХІХ століття та передавалися з родини в родину як спадок, і висіла лампадка. А над мисником були виставлені великі грубі керамічні тарелі невідомого  походження. В кутку – бабусина дерев’яна скриня. Підлога – долівка, згодом була прикрита руберойдом, який тоді називався “толь”. У подвір’ї кабиця – мурована грубка для приготування їжі влітку і криниця глибиною понад 20 метрів з холодною та смачною водою, яку потрібно було витягати коловоротом з чималими, недитячими зусиллями. В кабиці палили хмизом, травою, кострицею (відходи при обмолоті конопель).

Навколо хати – великий сад із яблунь тарольок, райських яблунь, вишень, черешень, шовковиць. Біля села вилась невеличка річечка Суха Сура, де селяни  влітку вимочували коноплі. З конопель на коловоротку зсукували нитки, потім на спеціальних верстатах ткали полотно, а з нього шили постільну білизну, різноманітний одяг, рядна, доріжки. Навкруги – безкраї, неозорі поля, пересічені лісосмугами, де розкошувала пшениця, соняшники, кукурудза… Для надважкої селянської праці. Особливо жіночої.

І в цьому роздоллі у цей рік тут навіснів голод. Як сказав одного разу Микита Хрущов, генсек компартії: “Соціалізм є. А кропу і петрушки – немає”. Помирали від голоду і старі, і малі…  На тиф захворіла мама… “Я догляну Маню!” – сказав старший брат Максим і дотримав слова. За їжу йшов шпориш, кадиш (теж трава), кропива, борщак, грицики і… дубова кора, яку розмочували у воді, замотували в ганчірку і давали замість соски Мані. Маторженики (ніхто не знає, чому так називали  коржики з різних трав) –  спасіння того часу. І Маруся вижила.

Та в 1932 і 1933 роках – знову голод. Подолала і його попри смертельні перешкоди для всього живого. Після зібраного врожаю підпільно збирали колоски, ходили до колгоспних ожередів, аби натрусити залишків зерна, що було, одне і друге, небезпечним для життя. Родичку Оксану застрелили за це, залишивши сиротами семеро дітей (найменшій було лише півроку)…

У рідних Кархуторах закінчує Марія Демидівна 7 класів, паралельно носячи важкі бідони з молоком 12 кілометрів пішки до станції, далі поїздом 25 кілометрів до Дніпропетровська, щоби продати і принести для родини якусь копійчину… А одного дня, таємно від рідних, влаштувалась на завод імені Ворошилова, котрий виготовляв боєприпаси і товари народного вжитку. Прийняли її, неповнолітню, бо мала, як на той час, “вищу освіту” – старшим  куди пошлють. На різні роботи. Згодом послали… до снарядів.

У селі ж воно як: сіли на воза – пісня, на машину – пісня, зайшли до клубу – танець під гармошку. Полька на два боки. Втоми й сліду не було! У 1947 році – знову голод. Щоб вижити – кожен день, кожна година – нестерпні жахи. Не будемо рвати спогадами день сьогоднішній… Три голодомори – навіть для заліза забагато! А для дівчини, жінки? Перемогла смерть утретє! Ота Земля – Матінка, на котрій з давніх-давен жили її предки, і дала Марії Демидівні ті неймовірні сили, ту твердість і стійкість перед всілякими випробуваннями житейськими.

Праця в колгоспі, на землі, потребувала чимало фізичних сил. Напровесні, перед оранкою, до трактора причіпляли величезні сани, на котрі вручну навантажували тонни гною. Трактор тягнув їх по полю, а жінки гній вилами вручну розкидали.

Колгоспник не мав права мати паспорт, у нього не було трудової книжки, працював за трудодні. Без оплати. За жінками закріпляли так звані ланки –  декілька гектарів кукурудзи, соняшнику, згодом цукрових буряків, котрі від посіву до збирання потрібно було доглядати. Всі процеси відбувалися вручну.  Техніки не було. Це лягало на жіночі руки. І… на дитячі. Згодом доручать завідувати олійницею –  установкою для вичавлювання олії із соняшнику. Хто з молодих людей сьогодні знає, що таке силос чи січка? Дякуймо Богу, що не знають в “оригіналі” про роботу з цими “тваринними харчами” і не пахнуть ними… Цій харчово-виробничій роботі пані Марія віддасть основну частину свого життя. А ще ж маємо додати  громадську діяльність.

Вийде заміж за Григорія Господинька, стане справжньою господинею, народить доню Олю. Та недовгим буде, на превеликий жаль, їхнє щастя. Війна забере чоловіка. Дійшовши до Берліна, він буде поранений і вже після перемоги помре від ран. На все життя залишиться вдовою з малою дитиною на руках, яка в нагороду мамі, придалась вся… в маму, у сім років вже хвацько виварюватиме всілякі супи на кабиці.

Пані Марія буде працювати в дитячому будинку в селі Кулебовці Новомосковського району, забезпечуватиме його всім необхідним для життєдіяльності, а згодом – на Новомосковському трубному заводі, в травильному цеху, де втратить здоров’я, працюючи з кислотою. Щиро згадує про своїх рідних, котрі теж зазнали немало горя і страждань. Життя так розпоряджається, що вже друге покоління родини поєднує свою долю з Львівщиною. Схід і захід разом. Теплі спогади про сусідів, всіх тих, що допомагали долати такий нелегкий життєвий шлях.

…Марія Демидівна була вправною кухаркою, за що її часто запрошували на різні масові заходи, особливо на весілля. Наприкінці весілля відбувалась весела  сценка –  “вішання” кухарки, яка нібито погано годувала. Тож одного разу, коли почали закликати весілян “вішати” кухарку і вже припасовували відповідні смуги матерії, це видовище налякало дітей, і вони зі сльозами почали кричати, щоб не вішали пані Марію… А ще перевдягались у циган після весілля, ловили курей по обійстях, збирали всіляку “данину”… Як казали про ці дійства тоді – дуріли.

Ці ще далеко не повні замальовки свідчать, що від сходу до заходу, від півдня до півночі Україна була завжди єдина – за формою, змістом і сутністю. Ніколи ніхто не чув від пані Марії хоча б найменшого нарікання на когось із людей чи на якісь обставини. Безмежно тішиться внуком Сергієм, його трудовими здобутками, його родиною.

Бесіда з Марією Демидівною – це літопис України. Ви б чули, як вона молиться (церкву в селі зруйнували ще в 30-ті роки), якою колоритною українською мовою розмовляє! Будьмо гідними таких людей!