– Нині багатьох дітей “поглинули” комп’ютери і принади, які вони пропонують. І хоч зараз охочих займатися дзюдо набагато менше, ніж раніше, є діти, які знайшли себе в цьому. Вони радо займаються, отримують від цього свого роду “кайф”, показують добрі результати на змаганнях. Дітей, як правило, приводять батьки. Тобто бажання батьків переважають над бажаннями дітей. На заняттях одразу помітно, хто прийшов на власне бажання. Той, хто справді хоче займатися якимсь видом спорту, цілком викладається, а той, кого привели батьки, хоч і ходитиме, так нічого й не досягне. Тому завдання тренера зацікавити, дати можливість спробувати свої сили. Наприклад, прийшов хтось новий. То я тим, що вже давніше займаються, кажу бути з ним обережними. Дитина не повинна отримати травму, спершу має зміцнити свій організм, навчитися правильно падати. Невдачі можуть і відлякати, дитина буде переконана, що це не для неї. Також багато уваги на заняттях ми приділяємо вправам на зміцнення та розвиток м’язів. А батьки, своєю чергою, не повинні очікувати і вимагати від дитини надшвидких результатів чи досягнень. Передусім дитина має втягнутися, відчути смак. Тоді буде результат! Для мене головне, щоб дитина ходила на заняття. Якщо вона це робитиме, то й навички здобуде і здоров’я зміцнить. Займатися треба наполегливо, бажано щодня, але, звичайно, є школа, інші захоплення. Такі заняття вчать організовувати свій час, аби його на все вистачало. А ще дисциплінують, вчать контролювати свої емоції. Без цього не буде результату! Саме неспроможність впоратися з емоціями є частою причиною проблем у так званому перехідному віці. Якщо дитина успішно займається, то бере участь в змаганнях. А це виїзди у інші міста, нерідко в інші країни. Це не тільки великий стимул, це допомагає підліткам самоствердитися, почуватися дорослими. Адже на таких виїздах нема поруч тата-мами, лише тренер. Це самоорганізовує, прищеплює відчуття відповідальності. Не так важливо, коли та чи та дитина почала займатися спортом (хоча деякі види мають обмеження), важливо, щоб у неї було бажання і розуміння, що все залежить саме від її зусиль, від докладеної праці.

– Коли заходить мова про зайняття фізкультурою і спортом, всі згадують передусім радянські часи, коли всі ходили на різні секції. Але маємо пригадати собі, яке велике захоплення спортовими товариствами було тут у нас, в Галичині, ще в часі перед Першою світовою війною та в міжвоєнний період. Можна впевнено сказати, що саме розвиток цих товариств, популярність “руханки” (як тоді називали фізкультуру) значною мірою зумовили піднесення національного духу на початку і в першій половині ХХ століття. Коли у 1901 році Іван Боберський приїхав до Львова викладати німецьку мову в Першій академічній гімназії, то відновив заняття з “руханки”, яких до того кілька років не проводили, бо вважали це неважливим. Він наголошував, що молодь повинна активно рухатись, займатися різноманітними видами спорту, які на той час почали набували популярності в світі, у тому числі в Західній Україні. В 1906 році гімназія отримала новий корпус на Сапіги (нині Бандери), де вже був спортивний зал, бо старий корпус, де нині Кінопалац коло “Вернісажу”, такого залу не мав. Поступово Іван Боберський залучав усе більше дітей, і урок гімнастики став обов’язковим для учнів гімназії. Він наголошував, що не можна тільки сидіти читати та вивчати – треба фізично розвиватися, рухатися. Почав адаптовувати європейські методики і запроваджувати їх у школах. То були ігри, забави, різні види спорту, наприклад, футбол. Писав підручники та здійснював вишкіл викладачів, які проводили б такі заняття в інших українських школах. Виникали спортивні товариства – спортове товариство “Україна”, Український спортовий кружок в академічній гімназії, “Пласт” у 1911 році (так само за його почином). Це організації, які, з одного боку, займалися дозвіллям підлітків, а з другого – готували кадри, які згодом стали вчителями фізкультури в школах міжвоєнного періоду. Багато учасників цього українського спортивного руху поповнили лави Січових стрільців та Української галицької армії. Цікаво, що син Івана Франка Петро, який на відміну від відмінника Тараса вчився не дуже добре, потрапивши під вплив Івана Боберського, значно покращив свої результати у навчанні і згодом став одним із активістів спортивного руху в Галичині, співзасновником Пласту, визнаним педагогом. Також варто нагадати, що Іван Боберський наголошував, що займатися спортом (як тоді казали – “тіловихованням”) мають не тільки хлопці, а й дівчата, що на той час було майже революційним твердженням. Є свідчення, що багатьом обдарованим дівчатам він власним коштом придбав спортивну форму, бо батьки чи не мали такої можливості, чи не вважали за потрібне витрачати на таку, на їхній погляд, дурницю гроші.

– Усі наші діти (нині їм 19, 15, 10, 7, 5 років) з чотирьох років займаються танцями. Вважаю, що саме змалку найлегше призвичаїти дітей до регулярних занять. Також свого часу вони пробували себе в різних видах спорту – гімнастика, боротьба, бокс. Старші хлопці багато років були в Пласті. Але основне зайняття – це танці. Вони допомагають розвивати координацію рухів, відчуття музичного ритму, а також в цілому гармонійно розвивати і зміцнювати свій організм, організовувати свій час. Це також допомагає навчанню, вчить наполегливості. Наша Марія, 10 років, так завантажена танцями, музикою, що торік ще ходила на малювання, а цього вже не встигає. Танці забирають дуже багато часу. Тричі на тиждень вона йде на танці на шосту, то я зустрічаю її о пів на десяту. Заняття включають самі танці, спів і гімнастику. Цілий день розписаний, бо, окрім танців, треба і уроки зробити, і на скрипці позайматися, і виконати завдання зі сольфеджіо. На комп’ютер чи телевізор часу не залишається зовсім, хіба кілька повідомлень написати. Через це пройшли й старші хлопці. Я переконаний: що більше дитина навантажена, то краще навчиться у школі, вміє організовувати свій час і все встигати. А якщо має лише школу і більше нічого, то й там не встигатиме все виконати добре. Якщо дитину навантажувати, це завжди позитивно. Це спосіб не тільки бути здоровим, розвиватися, а й реалізувати себе. До того ж часу на конфлікти просто не залишається.