На годиннику ще немає восьмої ранку, а на дорогах вже чимало автомобілістів. Дорослі поспішають на роботу, діти – у садки та школи, а пройти крізь нерегульований пішохідний перехід майже неможливо. Ось тоді на допомогу львівським школярам приходять “жовті добродії” із “льодяниками” в руках: люди у жовтих плащах і з семафорними паличками (засобами, за допомоги яких регулюють рух на дорогах).

Ось уже третій рік поспіль у Львові успішно триває акція “Жовтий добродій” у рамках програми “Безпечне місто”. Її голов­на мета проста – за допомоги активістів у жовтих плащах і з “льодяниками” в руках переводити через небезпечні ділянки дороги дітей, які прямують до школи.

Наразі у місті чергує лише 22 таких добродії. Але для того, щоб охопити всі проблемні пішохідні переходи, потрібно ще 12-13 осіб.

Поблизу школи №48, що на вулиці Рубчака, такий супергерой є. Батьки кажуть, що це неабияк полегшує та пришвидшує добирання до школи. “Не знаю, що б ми робили без цієї жіночки, яка переводить і дорослих, і дітей через дорогу. Раніше водії ніби не бачили, що біля “зебри” чимало дітей і дорослих очікують, аби перейти вулицю, не зупинялися, тож доводилося подовгу чекати або просто перебігати через дорогу. Зараз машини гальмують на вимогу “жовтого добродія”, тому я спокійна, що моя дитина добереться до школи жива і здорова”, – каже Наталя Хвилянська, мама другокласниці.

Щоранку заступає на пост близько восьмої та перебуває на ньому до половини десятої (стежить за безпечним переходом через дорогу) 66-річна “жовта добродійка” Олександра Снігура. Майже два роки вона працює на вулиці Княгині Ольги і допомагає дітям безпечно добратися до шкіл №2 та №36.

“Про таку вакансію дізналася ще три роки тому. Спочатку не зголошувалася, бо думала, що то великий клопіт: діти неслухняні, водії недисципліновані, а я маю водити школярів туди-сюди. Але через якийсь час таки погодилася. Зараз не шкодую”, – переконує вона.

“Жовтих добродіїв” чекають за такими адресами:  – вул. Замарстинівська (СЗШ №87); – вул. Хоткевича (НВК Школа-гімназія “Сихівська”);  – вул. Симоненка (НВК ім. В. Симоненка);  – вул. Комаринця (СЗШ №50 ім. А. Макаренка); – вул. Шевченка (СЗШ №92); – вул. Патона (СЗШ №15); – вул. Чупринки (СЗШ №3); – вул. Сяйво (СЗШ №67); – вул. Княгині Ольги (СЗШ №31); – смт Рудне, вул. Огієнка (СЗШ №74); – вул. Рубчака (СЗШ №48); – вул. О. Довженка (СЗШ №96). Графік роботи – з 8.00 до 9.00 – 9.30 (залежно від початку навчання у школі). Оплата – 30 гривень за одне ранкове патрулювання. Охочих долучитися до проекту просять телефонувати на номер (067) 208-09-88.

Раніше Олександра Михайлівна виходила на роботу із 7.40 ранку, згодом вибрали найкритичніший час – з 8.00. “На початках діти поводилися зі мною неприязно, навіть боялися. Перебігаючи через дві автомобільні смуги і дві трамвайні колії, добігали до мене “напівживі”. Доводилося бігати: діти – через дорогу, а я за ними. За годину з ніг падала… Носила в торбі ліки або розпихала їх по двох кишенях, так і рятувалася, – веде далі жінка. – Потім діти перестали бігати, бо побачили мою роботу. Зараз мене тут знають, вітаються. З багатьма знайома особисто. Часто чую від дітей: “Ось це та бабуся, яка гуляє по переходу” або “Бабусю, станьте за “поребрик”, бо вас задушить машина”. Є навіть один хлопчик, який часто пропускає заняття у школі. Коли питаю, чого не поспішає, відповідь у нього одна – “ще встигну”.

Зі слів Олександри Снігури, бувають у неї й пригоди з водіями. “Доводиться просто змушувати їх зупинятися, лягати самій на капот. Часто чую від них лайку, мовляв, яке я маю право їх зупиняти. А особливо невдоволені узагалі викликають дорожній патруль. Якось, коли хлопці приїжджали мене “виховувати”, я попросила, щоб наступного разу їхали по двоє, бо поки я буду одному все пояснювати, другий працюватиме за мене”, – з усмішкою розповідає вона.

Загалом, зі слів Олександри Михайлівни, це для неї не лише робота, бо платять небагато, а щось більше. Таке собі хобі. “Для мене на першому місці відповідальність і безпека дітей. Хочу, щоб діти не тривожилися на переході і мали гарний настрій. Знаю, що незалежно від того, падає дощ чи пече сонце, почуваюся добре чи не дуже, мушу вийти на роботу, бо мене чекають”, – каже жінка.