За розвінчування Шекспіра вбивали...  та навряд чи він писав п'єси

Як зазвичай вважають, 23 квіт­ня 445 років тому в Стретфорді-на-Ейвоні народився Вільям Шекспір, чиї драми визнані найгеніальнішими. В усякому разі хрещено його
26 квітня того року.

Хрестики "нуликів"

У те, що він творив трагедії, комедії й сонети, підписані його прізвищем, не вірили Бісмарк, Фрейд, Чаплін, Байрон, Діккенс, Вітмен, Голсуорсі, Марк Твен, Генрі Джеймс (котрий назвав авторство Шекспіра найбільшим і найуспішнішим обманом в історії людства) та інші авторитетні особистості. Англійський політик і літератор Джон Брайт твердив: "Той, хто вірить, що Шекспір міг написати "Гамлета" і "Ліра", - дурень".

Вони не погодилися, що глибокі за змістом і блискучі за виконанням твори, під якими стоїть підпис "Shakespeare" (британці вимовляють "Шейкспіе", а ми - вслід за своїми предками, котрі недостатньо володіли англійською, - "Шекс­пір") належали уродженцю Стретфорда. Передусім тому, що в тих шести його не­зграбних підписах, які збереглися, один раз нашкрябано "Shakespeare", натомість п'ять - "Shakspere" ("Шакспер"). Так він був записаний після свого хрещення та поховання й у книзі церковних реєстрацій у Стретфорді, де навпроти прізвищ не лише його батька, матері та дружини, а й доньок - хрестики. Отже, Шекспір, за чиїми творами увесь світ пізнає духовний досвід своїх попередників, не послав навчатися власних дітей?!

Та й сам не закінчив навіть початкової школи, залишивши її 14-літнім. Усі учні тієї школи, попри різний вік, навчалися в одній кімнаті, а підручником слугувала їм Біблія. Інші книги були недоступні, бо вважалися предметами розкоші. А позаяк і публічних бібліотек тоді не було, реальний, а не вигаданий Шекспір не міг оволодіти непересічними знаннями, відтвореними в "його" творах.

Неук-енциклопедист

Поміж ними - неабиякими даними з філософії, історії, юрис­пруденції, риторики, музики, ботаніки, медицини, війсь­кової й морської справи, знаннями про побут еліти тодішнього англійського суспільства, зокрема монархів, придворний етикет, титули, геральдику високої знаті тощо. Дослідники нарахували у творах Шекспіра понад 20 тисяч різних слів, тоді як у його найосвіченішого сучасника Френсіса Бекона - менше 10 тисяч.

Хоч людство постійно накопичувало знання, найбільш ерудовані представники наступних століть Вільям Теккерей і Віктор Гюго спромоглися відповідно на п'ять і дев'ять тисяч. Та й нині британець із вищою освітою користується чотирма тисячами.

Авторові (авторам?) творів, підписаних Шекспіром, були відомі здобутки таких світочів, як Гомер, Плавт, Овідій, Сенека, Плутарх, Монтень, Ронсар, Аріосто, Боккаччо та багато інших, далеко не вся спадщина котрих була перекладена в часи Шекспіра англійською. Для того, аби прочитати їх в оригіналі, Шекспір мав би володіти і латинню, і давньогрецькою, й італійською, і французькою, й іспанською мовами.

Та навряд чи він настільки опанував французьку, аби написати нею одну зі сцен драми "Генріх V". Доведено, що й сюжет "Гамлета" запозичено з книги француза Бельфоре, перекладеної англійською через сторіччя після прем'єри трагедії Шекспіра. Сюжети "Отелло" та "Венеціанського купця" взяті з італійських збірок, які з'явилися англійською у XVIII столітті. А сюжет "Двох веронців" - з іспанського роману, який теж не публікувався англійською до появи п'єси Шекспіра.

Сумнівно, що Шекспір самотужки став енциклопедистом і поліглотом, перервавши навчання у школі й допомагаючи батькові - чинбарю (виробнику рукавичок), різнику й дрібному торговцю. Зокрема - браконьєром. А перш ніж влаштуватися у Лондоні в театр виконувачем третьорядних ролей (наприклад, Тіні батька Гамлета), стеріг коней, на яких приїздили на спектаклі глядачі, й відповідав за шумові ефекти.

"Лихвар або ж павук"

Хоч драматургам платили тоді по кільканадцять фунтів стерлінгів за п'єсу, Шекспір із часом не лише оволодів 10% акцій театру, а й скуповував бу­динки, землі й привілеї збирати податки. А також позичав під відсотки гроші, що не дуже пасувало авторові "Венеціанського купця", де затавровано "лихварів".

Навіть судився з боржниками, які затримували повернення кількох фунтів. Але не з "піратами", які друкували "його" творіння!..

Щобільше - не лише не видавав "власні" твори, публікуючи які, заробляли інші, а й жодним словом не згадав у передсмертному заповіті ані будь-чиїх книг, ані "своїх" рукописів, за які його родичі могли б отримати неабиякі гроші. Зате розписав на декілька поколінь Шекспірів не те, що фунти - пенси. Не забув "друге за якістю ліжко" й посуд...

Хоч у його часи й менш відомим драматургам влаштовували урочисті похорони та присвячували посмертні елегії й пам'ятні збірки, авторові "Гамлета" у цьому відмовили. Навіть його першу (дуже коротеньку) біографію якийсь Ніклз Роу видав аж 1709 року - майже через століття після смерті Шекспіра.

До того ж "фактаж" для життєпису свого знаменитого співвітчизника його біографові  довелося черпати з недостовірних джерел. За словами літературознавця Дмитра Затонського, "Роу спирався на англійського поета ХVII століття Вільяма Давенанта, який вважався нешлюбним сином Шекспіра, але бачив свого гіпотетичного батька лише в ранньому дитинстві; на мандрівника й збирача анекдотів Обрі, від якого залишилися вельми сумнівні рукописи 1680 року; на актора Беттертона, що спе­ціально вирушив 1690 року в рідні місця Шекспіра, бажаючи ознайомитися з усними про нього оповіданнями".

Граф-неграфоман

Тим часом у його творах багато чого збігається з фактами біографії графа Ретленда, якого однокурсники з університету називали в листах Шекспіром. Та й "Гамлета" перевидали з численними виправленнями невдовзі після його поїздки в Данію. У списку студентів Падуанського університету, де він навчався, поруч із його прізвищем згадані Розенкранц і Гільденстерн - однофамільці персонажів "Гамлета". А твори, підписані Шекспіром, перестали виходити... після смерті Ретленда.

Збереглася й розписка про виплату дворецьким Ретленда грошей Шекспірові та іншому співвласникові акцій театру "Глобус", акторові Бербеджу. Після чого Шекспір повернувся у Стретфорд, де придбав собі другий за величиною будинок у місті.

Тож більшість тих, хто не вважає Шекспіра автором шедеврів, підписаних ним, твердить, що безграмотному виконавцю третьорядних ролей платили, аби називав своїми твори графа, який волів не афішувати власного авторства. Чи тому, що йому не личило "опус­катися" до п'єс для лицедіїв, чи тому, що у "творах Шекспіра" оприлюднені гріш­ки, у яких справжній автор волів не зізнаватися.

Наприклад - інтимні почуття до особи однієї з ним статі. Що­правда, перший твір за під­писом Шекспіра вийшов тоді, коли Ретленду було... 12. Але дослідники висловлюють припущення, що маскою-псевдонімом "Шекспір" користувався цілий колектив змовників. Під нею розгледіли аж 56 сучасників Ретленда, у біографії й серед достоїнств яких багато чого збігалося зі змістом "творів Шекспіра".

Хто ще
під маскою?

Зокрема, англійську... королеву Єлизавету І, яка дивувала блискучими знаннями з історії, географії, математики та архітектури, досконало володіла латинню, давньогрецькою, італійською, французькою, іспанською та фламандською, спілкуючись цими мовами з тими, для кого вони були рідними. Адже в анекдоті часів Єлизавети І, записаному її сучасниками, Шекспіра названо кузеном (двоюрідним братом) королеви.

А єдиним кузеном королеви (до речі - ще й зведеним братом) був лорд-камергер Генрі Хансдон, позашлюбний син її батька, Генріха VIII та Мері Болейн - сестри Анни Болейн, матері Єлизавети І. Тривалий час йому відмовляли в авторських правах на твори Шекспіра, бо за лордом-камергером закріпилася неслава неука, але дослідники встановили, що тій репутації сприяв і сам Хансдон - аби "замести сліди".

Бо в сонетах Шекспіра йшлося й про те, в чому лорд теж навряд чи волів би зізнаватися. Зокрема - про інтимні стосунки і з графом Саутгемптоном, і з італійкою Емілією Бассано ("смаглявою леді" шекспірівських сонетів?!), котра народила дитину від Саутгемптона. Тож Хансдон мав підстави нарікати в 133-му й 134-му "сонетах Шекспіра", що його коханці зраджують йому. А в 150-му його автор твердив, що підібрав коханку із жалю, а Бассано справді стала утриманкою Хансдона після того, як осиротіла.

У 124-му автор зізнається, що він - бастард (нешлюбний син) Фортуни, позбавлений батька, а Генріх VIII справді не визнав, що в нього є син від сестри його дружини. У 25-му сказано, що автор "відрізаний долею від титулів", а Хансдону дістався лише титул барона, тоді як іншому нешлюбному синові Генріха VIII - герцога. Навіть факти безрезультатного водолікування Хансдона від­творені в 153-му і 154-му сонетах.

А щодо його освіти, то він теж навчався в Падуї та Кемб­ріджі й мав ступінь магістра. І саме він створив перший в Англії професійний театр, який називався "Слуги лорда-камергера". Одним із них був Шекспір, котрий, імовірно, погодився на роль підставного автора творів не лише за гроші, а й тому, що втік до Лондона, аби уникнути покарання за браконьєрство, тому його легко можна було шантажувати.

Епілог-детектив

Залякали й тих, хто міг розвінчати Шекспіра. Коли поет і драматург Роберт Грін написав памфлет про "ворона-вискочку, прикрашеного нашим пір'ям", - актора, який "допускає, що здатний гриміти білим віршем не гірше від кращих із нас, але є лише довіреним слугою", то невдовзі... помер, отруївшись вином, котре не зашкодило тим, хто сидів за столом із ним. Після цього видавець памфлету опублікував спростування: "Шекспір не заслуговує на те, що писав про нього Грін".

А невдовзі таємний агент поліції Інграм Фрізер убив друга Гріна - поета Крістофера Марло. Позаяк останній був близький із Саутгемтоном, той міг попередити Хансдона, що Грін знає про справжнього автора "творів Шекспіра".

Подейкували, що й Шекспір помер після пиятики з поетом і драматургом Беном Джонсоном, запідозреним у співпраці з таємною поліцією. І що в ніші церковної стіни неподалік могили Шекспіра встановили його дерев'яний бюст із написом, який погрожував прокляттям тим, хто потурбує останки.

Коли ж у пошуках рукописів могилу просвітили рентгеном, то вона виявилася порожньою - ані труни, ані костей... Дос­лід­ники вважають, що таким чином Хансдон подбав, аби прах псевдодраматурга не потрапив у англійський пантеон - Вестмінстерське абатство.

А російське "Книжное обозрение" повідомляло, що 1996 року нафтовий магнат, який зберіг інкогніто, придбав на аукціоні за мільйон фунтів стерлінгів... сьомий автограф Шекспіра. Та коли віддав його на експертизу британському шекспірознавцю Лендброку Маунмлею, то магната в останній момент вийняли із зашморгу, після чого він зник.