Людина – істота соціальна і дуже несамостійна. Задля нашого комфортного щоденного життя працює щонайменше сотня людей: підмітають дорогу, печуть хліб, вирощують овочі, шиють одяг, забезпечують подачу води в наші помешкання… Це люди переважно робітничих професій, які заробляють на життя працею своїх рук. Зазвичай ми помічаємо їх лише тоді, коли та чи та робота виконана неналежно, або ж коли треба зробити терміновий ремонт, і обійтися без них ми не можемо. Однак дуже часто доводиться чути: “Не будеш вчитися – підеш у ПТУ”. Вже традиційно влітку увага суспільства прикута до вступної кампанії до вишів, це майже загальна істерія. А якщо у вас дитина-випускник, усіх цікавить, куди вона йде вчитися. Однак, відповівши, що дитина зібралася йти у заклад професійної освіти, можна очікувати щонайменше нерозуміння, а часом і звинувачення в батьківському недбальстві. 

На жаль, нині маємо спотворене уявлення про те, як функціонує суспільство. Всі хочуть мати високий рівень культури побуту, однак ці професії батьки вважають непрестижними, переконані, що їхні діти варті кращого. Тож вкладають гроші у репетиторів, навчання на контрактній основі, а тоді діти, трохи подорослішавши, шукають собі місця в житті. І як це не прикро, не завжди ті інвестиції в навчання себе виправдовують. Адже не може нормально функціонувати суспільство без виробництва, будівництва, сфери обслуговування…

Психологи наголошують, що, окрім перспективи майбутнього працевлаштування, треба знайти професію, яка найбільше відповідатиме уподобанням, здібностям, можливостям, знанням, інтересам, прагненням, умінням та складу характеру. Передусім людина має бути на своєму місці, ця праця повинна приносити не лише заробіток, а й задоволення. Свого часу отець Михайло Димид (тодішній ректор Львівської богословської академії) не раз нагадував своїм студентам, що для спасіння душі вища освіта не конче потрібна. А в коментарі “Львівській Пошті” зазначав, що важливо виховати в дітях передусім переконання, що вони покликані бути щасливими: “І це не те щастя, яке малює нинішнє суспільство, – кар’єра, особ­лива професія чи суспільне становище. Я зустрічаю дуже багато людей, які не мають високої освіти, але вони дуже щасливі, інші ж – з дипломами – не є щасливими, вони себе не знаходять у житті. Тому я не буду тиснути на дитину, аби вона ввійшла у існуючу систему і була в ній найкращою, бо ця система нині є, а завтра її може не бути”. Михайло Димид переконаний, що краще бути добрим двірником, аніж поганим лікарем чи священиком. Важливо лиш те, що вибрав, до чого лежить серце, робити добре. 

У рекрутингових агенціях кажуть, що працевлаштувати кваліфікованого робітника чи то в сфері будівництва, чи виробництва, чи в сфері послуг набагато легше як в Україні, так і за кордоном. Хоча шукаємо переважно кваліфікованих робітників на замовлення роботодавців, а не навпаки. Напевне тому, що робота шукає доброго фахівця. 

Зі слів випускників училищ різних років, це безперечно добрий досвід і життєвий старт. “У нашому селі лише 

9 класів, після школи пішла в перукарське училище, – розповідає “Львівській Пошті” майстер манікюру Марія. – Не скажу, що дуже хотіла саме туди. За настановою батьків обирала передусім, щоби був добрий гуртожиток. Але було цікаво, багато навчилася, навіть трохи попрацювала. Та батьки все ж наполягли, аби після училища я вступала в університет. Пішла на культурологію, на держзамовлення. Студентські роки мають свій чар та й навчання доволі цікаве. Але, озираючись назад, гадаю, що й сама могла б на бажання це прочитати. Багато було предметів, які мене не зачепили, час витрачений на них – змарнований. Набута в училищі спеціальність мені дуже допомогла, були періоди, коли підробляла в салоні. Та й навіть коли не працювала – мала заробіток: того підстригти (це моя основна спеціальність), тій зробити манікюр. Від батьків грошей не брала. На останньому курсі вийшла заміж, народила дитину. А коли дитина підросла, роботи за фахом, здобутим в університеті, не знайшла. Та й не дуже шукала, бо навіть під час декретної відпуски мала підробіток зі своєї першої професії. Тепер працюю в салоні. На хліб і до хліба вистачає. Подобається ця робота, бо маю нагоду багато спілкуватися з людьми. Вони розповідають свої життєві історії, діляться радощами і клопотами. Шкодую, що коли йшла в університет, не вибрала психологію (Сміється). Вона мені більше допомогла б”.

Окрім можливості набути професію, рішення після 9 класу піти в училище може стати доброю нагодою покращити навчання, досягнути вищих результатів. “Син не дуже переймався навчанням у школі, постійно треба було підганяти, нагадувати, – розповідає пані Олена. – Хоча зазвичай він знаходив чимало виправдань і способів уникнути навчання. Після 9 класу вирішив іти в училище. І яким було наше здивування, коли він до пів на другу ночі, а часом і далі, сидів, доки не завершив роботу. І не тільки із завданнями з професії – навіть шкільні предмети його почали цікавити. Став брати книжки в бібліотеці, читати онлайн. Загальний бал вже за перший семестр збільшився на три. Син пояснював, що вимоги тут не менші, але він нарешті знайшов зацікавлення, бо не відчуває упередженого ставлення. Та й у групі багато дівчат, перед якими він би не хотів виглядати неуком. Здобувши дві спеціальності – флориста і монтажника експозицій художніх виробів, син тепер вчиться у тому ж училищі на молодшого спеціаліста за спеціальністю дизайн інтер’єру”.

Як розповідав “Львівській Пошті”  (№95 (1420), від 3 вересня  2013) знаний економіст, автор світових бестселерів з менеджменту Адріан Сливоцький, для досягнення успіху важливе не те, де ти працюєш, а передусім амбітна мета – бути найкращим у своїй галузі в місті, країні, світі. А для цього треба постійно вдосконалюватися, шукати нові можливості, вивчати чийсь досвід і робити свої висновки. Що більше у нас буде таких амбітних людей різних професій, то скоріше Україна зможе піднятися економічно.