Мода, яка завжди повертається
Плівкова фотографія знову стає модною. “Львівська Пошта” з’ясувала, чим саме вона приваблює досвідчених фотографів і молодих аматорів
Із приходом цифрових фотоапаратів люди здобули можливість фотографувати будь-що і скільки завгодно. Нове захоплення відкинуло плівкову фотографію у забуття. Однак минув час, і зі стареньких механічних фотоапаратів почали витирати пил та знову знимкувати на них. Прихильники фото на плівку запевняють, що така фотографія кардинально відрізняється від цифрової. Хоча б тому, що вона “жива” і по-справжньому цінна. На думку фотографа Олега Огородника, річ у моді, адже вона циклічна: з часом колись відкинуте повертається знову. Про особливості фото на плівку як окремого виду мистецтва “Львівській Пошті” розповіли фотографи.
Знайдіть раритет у старій скрині
 |
| фото: Олег Огородник |
“Зараз це як мейнстрим. З кола моїх знайомих назбирається 15 людей, які відфотографували більше п’яти плівок. І для них це переважно хобі”, – розповідає фотограф-аматор Андрій Климчишин.
Тепер стару фототехніку львів’яни можуть придбати через інтернет, у спеціалізованих магазинах, а також на вуличних ринках, де продають усілякий раритет, – на Вернісажі чи біля пам’ятника Івану Федорову. Ціни на такі фотоапарати коливаються від 200 до 600 гривень. Це небагато, враховуючи те, що плівку можна купити лише від 100 гривень і більше. До речі, її сюди привозять з-за кордону.
Що фотоапарат старіший, то дорожчий. Як стверджують продавці на ринках, найпопулярнішими зараз є механічні фотоапарати радянського виробництва, особливо “ФЕД” і “Зеніт”. Вони дешеві, більш-менш прості у використанні, і їх можна знайти практично всюди. Але якщо вас цікавить стара техніка в ідеальному стані, доведеться заплатити втричі дорожче.
У Львові саме туристи найчастіше купують такі “забавки”. Однак нині попит на старі фотоапарати зріс і серед містян. Після бездумних клацань на “цифру” людям стає цікаво досліджувати, як працює механізм. Тут усі налаштування залежать від фотографа. І якщо зробити все правильно – відповідно до погоди, освітлення та обраного об’єкта – вам вдасться справжнє фото. У підсумку навіть аматор почне ставитися до своєї фотографії як до власного витвору мистецтва.
“Для мене це радше мистецтво. Не фотографую задля заробітку. Фотографую рідних, друзів, пейзажі та архітектуру Львова”, – каже фотограф Ярослав Ширяєв.
Фото на плівку як ритуал
Якщо запитати фотографів, у чому родзинка плівкового фото, ті неодмінно скажуть: воно “живе”. Плівка передає своєрідне тепло, додає об’ємності.
Фотограф ніколи не знає, чи вдалося йому зловити момент так, як він цього хотів. Неможливість одразу переглянути фото дуже інтригує автора: швидше б дізнатися, що там…
“Є якась загадковість у тому, що ти одразу не бачиш результат, поки не відзняв усю плівку. А процес проявлення взагалі – як магічний ритуал чи алхімія”, – веде далі Ярослав Ширяєв.
“Навіть те, що нема можливості перефотографувати, змушує мене більш відповідально підходити до своєї роботи. Обмежена кількість кадрів і детальні налаштування дозволяють ставитися до фотографії як до власного витвору мистецтва. На “цифровику” ви можете зробити безліч кадрів, половину з них видалити, а тут це неможливо. Фотограф ніколи до кінця не знає, вдалося йому фото чи ні”, – наголошує Андрій Климчишин.
фото: Андрій Климчишин
Однак очікування не завжди збігаються з реальністю. Часто новачкам доводиться мати справу з розмитими кадрами, засвіченими або надто “зернистими” (якщо фото було зроблене в сутінках). Основне завдання фотографа – правильно зловити світло, тобто налаштувати механізм так, щоб він пропустив оптимальну кількість променів.
Старі плівкові фотоапарати переважно є механічними. У них немає функцій, які допомагають визначити налаштування для вдалого кадру. Як зауважує аматор Андрій Климчишин, фотографи в момент налаштування відштовхуються або від інтуїції, або від досвіду. Тобто якщо ви стали автором справді гарного фото, то ви або професіонал, або вам дуже пощастило.
Радянські фотоапарати не подорожчають
Зараз фотографувати може кожен. Стара фототехніка недорога, тому доступна. Багато хто навіть не здогадується, що десь на дідовому горищі вже роками припадає порохом механічний фотоапарат. Ті, що про нього згадують, переважно не бачать необхідності тримати його вдома і здають у крамниці.
Деякі люди, навпаки, скуповують техніку, формують власні колекції. Однак думати, що купівля старого фотоапарата з роками стане чудовою знахідкою – перетвориться на дорогий – не варто. Мовиться про фотоапарати серійного виробництва часів СРСР. Вони як коштували колись 20-30 доларів, так і коштують. Іноді можна натрапити на старий фотоапарат, який на відміну від своїх аналогів коштуватиме п’ятдесят тисяч гривень. Причиною такої великої різниці може бути особлива позначка, яка означає, що саме цей фотоапарат не належав до серійного виробництва, а виготовлений з якоїсь нагоди або присвячений конкретній події. Такі речі найбільше приваблюють колекціонерів.
фото: Олег Огородник
Місце плівкової фотографії у сьогоденні
Роль плівки у художній фотографії важлива. З цим не посперечаєшся. Однак художні фотографії в Україні мало хто купує, виставки таких фото організовують рідко.
“За кордоном плівкове фото є товаром. В Україні рідко коли відбуваються виставки світлин на плівку, а от у Європі це поширене явище. Там фотографії розміром метр на метр можна продати за 300 – 500 доларів, якщо вони надруковані вручну. Найбільше цінують чорно-білі”, – коментує фотограф Ігор Сенкальський.
Що стосується чорно-білих фото, не дивно, що вони більш вартісні. З цього приводу існує слушна думка невідомого автора: “Якщо ви фотографуєте в кольорі, то показуєте колір одягу, а якщо робите чорно-біле фото, то показуєте колір душі”.
Арт-фотографії можна порівнювати з картинами. Але тут знову ж таки відіграє роль ім’я художника. Картина може бути геніальна, але якщо ім’я автора невідоме, витвір втрачає свою цінність. Цей чинник дуже багато значить.
Як вдихнути життя у фото
Багато авторів, які фотографують на плівку, намагаються ловити моменти з життя – щирі та природні. Це певною мірою ускладнює роботу фотографа, але й додає азарту. Це своєрідний виклик фотографу: спробуй миттєво все налаштувати, коли щось цікаве відбувається вже! Завдання – встигнути зловити момент, поки він не втратив своєї виразності.
фото: Андрій Климчишин
“Мені подобається, коли людина поводиться природно і навіть не бачить, що я її фотографую. У цьому набагато більше краси. Тепер постановок дуже багато у журналах, блогах і дуже мало фотографій з реального життя.
Річ у тому, що коли ти через рік показуєш людям колишні фото, де видно, що вони розважаються чи не на жарт сердяться, тоді вони пригадують собі реальні емоції, які переживали тоді. І ти розумієш, що це фото глибше, аніж будь-яка постановка”, – пояснює Андрій Климчишин.
Неможливо опанувати мистецтво художньої фотографії з першої плівки, особливо якщо ви раніше взагалі не фотографували. Тут необхідно розвинути навики до автоматизму. Для цього потрібна постійна практика. Навіть після деякої перерви навики втрачаються – це стосовно самого механізму. А щодо художнього підходу до робіт, то канадський портретист Юсуф Карш радив: “Дивіться і думайте, перш ніж відкривати затвор. Серце і розум – це істинний об’єктив камери”.
Андрій Климчишин, спираючись на власний досвід, каже: “Більше фотографуйте і більше аналізуйте свої роботи. Фіксуйте в блокноті, яка була погода, освітлення, які налаштування ви застосовували. Коли будете бачити готове фото, зможете проаналізувати, що зробили не так, а що налаштували правильно. Більше практики: допоки не зіпсуєте перші дві плівки, не відчуєте, як працює механізм”.
фото: Олег Огородник
З історії фотографії
Історія фотографії бере початок у далекому 1826 році. Перше зображення через об’єктив отримав офіцер французької армії Жозеф Ньєпс, експериментуючи з покритою бітумом пластиною. На експозицію йому знадобилося близько восьми годин. Використовуючи камеру обскура, що з латинської означає “темна кімната”, француз отримав перевернуте зображення. Перша фотографія з горішнього поверху його особняка в Бургундії отримала назву “Вигляд з вікна”.
З’явившись на світ, фотографія ні хвилини не стояла на місці, винахідники постійно відкривали щось нове. Справжню популярність фототехніка здобула вже у 80-их роках ХІХ століття, коли винахідник Джордж Істман знайшов спосіб виготовлення плівки, яка могла замінити скляні пластинки. Гнучка плівка, змотана в рулон, дозволяла зробити декілька фото, не перезаряджаючи фотоапарат. До того ж у 1888 році з’явився фотоапарат Kodak Nr. 1, який можна було зарядити плівкою на сто кадрів. Завдяки винаходу Істмана і появі першої легкої фотокамери наприкінці ХІХ століття фотографія стала масовим захопленням.
Фотознімок набув барв у 1936 році, коли компанія Kodak створила першу кольорову фотоплівку типу 135. А ще через 45 років компанія Sony випустила повноцінну кольорову відеокамеру. З її появою у 1981 році розпочалася ера електронних фотоапаратів.
“У плівковій фотографії є якась магія”
Олег Огородник, фотограф із 53-річним досвідом, майстер художніх фотографій, – про плівкове фото, його особливості та популярність
 |
| фото: Вадим Піскарьов |
– У плівковій фотографії є якась магія. Ця фотографія не така різка, краще передає тони, вона “тепла” і має “зерно” (через те, що плівка і фотопапір містять срібло). Якщо накласти “зерно” на цифрову фотографію через фотошоп, вийде далеко не той ефект.
– Чому, на вашу думку, люди знову почали братися за механічні фотоапарати?
– Був період, коли всі масово переходити на “цифровики”. Тепер же повертаються до плівки. Насамперед тому, що це модно. Сьогодні, з приходом цифрових фотоапаратів, “цикають” всі. Кожен стає “великим фотографом”, але насправді сильних арт-фотографів, на мою думку, є мало.
– А де використовують фото на плівку?
– У журналістиці набагато краще використовувати digital (цифрові. – “Львівська Пошта”) фотографії. Наприклад, коли потрібно зафіксувати важливу подію, необхідно зробити багато кадрів, щоб потім мати з чого вибрати. Фотографія на плівку дуже обмежує фотографа у кількості зроблених світлин – 36 кадрів. До того ж проявлення плівки вимагає багато часу – до двох годин, тому оперативно отримати фото не вдасться.
Навіть для тих, що фотографують для себе, це недешеве задоволення. Наприклад, у США плівка коштує приблизно п’ять доларів. А в нас, в Україні, втричі дорожча. Старий фотоапарат можна придбати у нас за 200 – 600 гривень. Однак для фотографа важливо завжди практикуватися, щоб не втратити навиків, відтак регулярно купувати плівку.
– Чи активно продаються фотографії в Україні і за кордоном?
– В Україні цей бізнес не надто розвинений. Художні фотографії мало хто купує. Тут рідко відбуваються виставки світлин на плівку, а от у Європі це поширене явище. Там фотографії великого формату можна продати за 300 – 500 доларів, а то й дорожче.
– Чи може плівкове фото стати товаром і в Україні?
– Думаю, це станеться ще не скоро. Хоча такі світлини вважають витворами мистецтва. Я, до прикладу, продаю свої роботи іноземним колекціонерам. За кордоном дуже цінується аналоговий друк, а digital-фотографії там продають від п’яти доларів. В Україні ж фотохудожників не надто цінують. Зате роботи українських митців цінують за кордоном, а наші меценати, які можуть вкладати кошти у розвиток арт-фотографії, і далі купують вдалі кадри у іноземців.
Недавно в мене купили фотографію розміром 13 на 18 сантиметрів за 80 євро – без оформлення в паспарту (аркуш із тонкого картону, на який зазвичай приклеюють фотографії. – “Львівська Пошта”), а фото розміром 21 на 25 сантиметрів – за 200 євро. Зауважу, що реактиви, папір і проявники я замовляю переважно з Америки. Все це чимало коштує – ось звідки така ціна на мої фотографії.
Мої роботи також є товаром в Україні, але тільки для іноземців, які знають індивідуальний стиль автора, приїжджають, обирають те, що сподобалося, і купують – хтось для особистої колекції, хтось замість картини вішає на стіну.
– Фотографуючи на плівку, ви віддаєте перевагу композиційним фото чи переважно ловите моменти з життя?
– Іноді ловлю цікаві моменти з життя. Але коли готую матеріали для виставки, тоді працюю над конкретною жанровою постановкою. У цьому мені допомагає модель. Найкраще, коли це проста людина, яка погодилась фотографуватися. Тому що професійна модель одразу знає, що робити, як позувати. А фотографуючи звичайну людину, я можу сам розставляти акценти, і світлини будуть природніші.
– Як вважаєте, купівля старих фотоапаратів може стати хорошою інвестицією в майбутнє?
– За часів СРСР фотоапарат “Зеніт” коштував 100 рублів – це 20 доларів. Нічого не змінилося. Радянські фотоапарати не стануть раритетними, оскільки були виготовлені на основі іноземних моделей. Справжню цінність матимуть німецькі Leica, Contax, японські Mamiya, Nikon, Canon. Бо порівняно з радянськими фотоапаратами вони надійні. Тому якщо збирати колекцію, то краще з іноземних моделей.
– Які поради можете дати новачкам? Адже з першої плівки опанувати це мистецтво непросто.
– По-перше, можна спробувати себе в цифрових фото. Але ще перед тим, як фотографуєш, треба думати, а не “цикати” кілька десятків разів, щоб потім вибрати один кадр. По-друге, треба почитати літературу про композицію фото. По-третє, варто налагоджувати контакти з професійними фотографами, які вже здобули ім’я. У цьому вам допоможуть соцмережі.
Розмовляла Марта Петренко
Ігор Сенкальський, фотограф із 53-річним досвідом:
– Зараз фотографувати на плівку може кожен. Багато людей мають стару фототехніку вдома і навіть про це не здогадуються. Більшість фотоапаратів, які можна побачити на полицях магазинів, приносять туди звичайні люди. Ті, що мають “цифровики”, за безцінь продають “старі забавки” власникам крамниць. Є люди, які їздять у пошуках такої техніки і спеціально збирають, щоб потім продати. Табличка “Куплю речі часів СРСР” чудово допомагає знайти такий товар.
Якщо ви хочете почати фотографувати на плівку, раджу насамперед для себе розібратись, що таке витримка і діафрагма. Їх потрібно вміти налаштовувати відповідно до освітлення і об’єкта, який плануєш фотографувати. Це приходить з досвідом. Можна мати спеціальні таблиці для початку, хоча з цим теж можна схибити.
Цікаво, що, окрім художнього призначення, плівкове фото в наш час використовують у рекламі. Такі фотографії мають високу якість, яка є необхідною для великого формату. Наприклад, у журналах, коли зображення заповнює дві сторінки формату А4. Іноді, щоб отримати рекламні зображення, використовують навіть фотопластинки. А цифрові фото годяться переважно для маленьких рекламних світлин.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
