У заслуженого тренера України з важкої атлетики, майстра спорту, знаного дитячого письменника, видавця Олександра Зімби та його дружини Людмили, в минулому чемпіонки України серед юніорів з бігу на 100 метрів і провідного хіміка-експерта Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз – золоте весілля.

Олександр Іванович родом зі Слов’янська, що на Донеччині. Людмила Анатоліївна – з Бродів на Львівщині. У 1947-ому маму Людмили з Полтавщини скерували в Броди викладати українську мову та літературу. На Львівщині вийшла заміж. Тут і генеалогічне дерево їхньої родини дало нові пагони.

Людмила та Олександр зустрілися у Львові й у щасливому шлюбі живуть вже 50 років. Виховали двійко дітей: син Дмитро – військовий, підполковник, донька Олена – кандидат медичних наук, доцент Львівського національного медичного університету. Душі не чують в онуках: Євгенові, Максимчику, Сашкові, Стасику, Вікторії.

Спостерігаю, як подружжя з повагою говорить між собою, аж на серці затишно. Розуміють одне одного з півпогляду. Життя підносило чимало випробувань, наче відшліфовувало їхні почуття…

З Олександром Івановичем я познайомилась у дитячій бібліотеці, куди письменника запросили на зустріч з юними читачами. Діточки (о, це цікаве молоде покоління!) запитували про творчість і життєві перехрестя його сім’ї. На завершення зустрічі письменник влаштував... дискотеку. Під пісні на власні вірші витанцьовував з дітьми з таким завзяттям, аж небу жарко. І це в 71 рік!

…Коли 20-річний Олександр Зімба приїхав до Львова, і гадки не мав, що тут зустріне свою долю. З Людмилою звів його прикрий трапунок. Навчаючись на першому курсі Львівського інституту фізичної культури, поселився в гуртожитку. Поставили чергувати, а в нього – тренування з важкої атлетики. Пропустити? Жартуєте?! Спорт для Олександра – що життя. Попросив товариша замінити його. І треба ж такому статися: саме того моменту приїхала комісія з Києва. “Хто черговий?” “Не я, – налякався друг. – Мене... попросили”.

Розгорівся скандал, мовляв, як першокурсник міг покинути пост чергового?! Олександр повернувся з тренування, а на дошці оголошень наказ: за негідну поведінку виселити з гуртожитку. Півроку студент Зімба “мандрував” кімнатами…

“Підшукав я нарешті помешкання на вулиці Івана Франка, – розповідає Олександр Іванович. – Пам’ятаю, неділя була. Вранці голюся у прохідній кімнаті, переді мною – манюсіньке дзеркальце. Раптом відчуваю, що за спиною хтось є. В люстерку бачу: струнка красуня легкою ходою проходить повз мене, у дверях зупиняється й оглядається в мій бік. Слово за слово зав’язалася розмова. З’ясувалося, що Людмила теж жила на квартирі в тієї ж господині, тільки в іншій кімнаті. Вчилася на вечірньому відділенні хімічного факультету Франкового університету. Зустрічі, поцілунки, і ми закохалися одне в одного. За якийсь час повіз наречену на Донеччину просити материного благословення. Як нині пам’ятаю слова своєї матері: “Гарна дівчина, Сашко, тільки женитися не думай. Обоє вчитеся: ані грошей, ані житла”. На серці аж похололо. Адже виріс я без батька, мама гарувала, щоб нас із сестрою на ноги поставити. Піти наперекір не міг. Раптом старша сестра заступилася: “Та хай жениться, мам, і не морочить нам голову!”.

Був 1967 рік. Стипендії на обручки в Олександра не вистачало. Персні купила Людмила на свою зарплату і з власної ініціативи. Скромне весілля на 15 гостей відгуляли на подвір’ї рідного дому на Донеччині, в містечку Торез (нині, на жаль, по інший бік фронту). Там і син Дмитро народився. Поки здобували вищу освіту, жили в тій самій кімнатці, в якій познайомилися. Тож помешканню в сімейному гуртожитку, куди переселилися за декілька років, раділи, мов діти. Як-не-як свій куточок. А коли пощастило отримати кооперативну квартиру, то після життя в комуналці вона раєм здавалася.

Олександр Іванович впевнений, що життя – це випадкові закономірності. Почуття випробовуються тоді, коли в двері стукають проблеми...

“Народився я у Слов’ян­ську, а вчився у школі в містечку Торез. Спортом займався з дитинства, – пригадує співрозмовник. – “Слухай, Сашко, підкачай-но м’язи на штанзі”, – каже якось учитель фізкультури, класний керівник, штангіст Віктор Доновий (випуск­ник Львівського інституту фізичної культури). Раз потренувався – і донині з важкою атлетикою не розлучаюся. За часів Союзу об’їздив Польщу, Західну і Східну Німеччину, Болгарію, Лівію, Югославію. Виховав чемпіонів колишнього Союзу та світу з важкої атлетики, майстрів спорту. У спорті гартував свій характер. Пам’ятаю, в 19 років захотів мотоцикл, а в кишені вітер свище. На заводі слюсарем працював... у дві зміни. І на мотоцикл таки заробив грошенят!

Жило подружжя душа в душу, у важкі хвилини підставляли одне одному надійне плече, та, як часто буває, Олександра і Людмилу не раз “добрі люди” підставляли...

“Часто любимо давати комусь пораду, а у власних проблемах безпорадні, розбираємося у високих матеріях, а на елементарних речах втрачаємо. Колись один із “друзів” підставив мене так, що я втратив роботу, – пригадує пан Олександр. – Донька якраз школу закінчувала, а в мене – лише проблеми…

Та від дружини не почув жодної претензії, мовляв, ти не зміг домовитись, порозумітися. Мовчала. Ніколи в наших стосунках не переходила межі. От за це їй і вдячний. Бо втішати у драматичні моменти означає нагадувати про те, що й так болить. А отже, посилювати біль. Людмила – жінка делікатна. Знає, де і що можна сказати, бо вже відболіло, а де – “живий нерв”. Свої почуття чоловік має доводити справами, а не словами. В нашій сім’ї люблять один одному робити приємні сюрпризи. Між нами з Людмилою панує цілковита довіра. Якщо постійно уявляти, як вона там без мене, то можна такого собі навіяти, чого насправді нема. Коли на дружину задивляються чоловіки, не ревную. І все ж на серці щемить (Усміхається)”.

Людмила та Олександр Зімби – енергійні, завзяті, оптимістичні. В цьому відчувають смак життя. Працюючи відпочивають, відпочиваючи працюють. Городину виростити, квітник впорядкувати, закрутками на зиму запастися, з дорослими дітьми погомоніти, онукам мудрість передати – це на пані Людмилі. Чотири роки поспіль Олександр Іванович водить онучку Вікусю на танці в народний ансамбль “Горицвіт”. Невістка в центрі дитячої творчості викладає вокал, тож усі онуки співають, грають у дитячих виставах, танцюють...

Повагу в онуків здобував власним прикладом. Саме любов до них спонукала Олександра Івановича писати повчальні історії для дітей. На сьогодні світ побачили 25 його віршованих казкових історій – “Веселі пригоди Бровка та Мурчика”. Першу книгу “Я навчилася читати!”, присвячену онукам, видав у… 67 років. За неповні чотири місяці цього року провів 52 (!) зустрічі з читачами по всій Україні: в бібліотеках, школах, центрах дитячої творчості Львова, Тернополя, Києва, Харкова, Волині. Кілька років тому зареєстрував видавництво “Вісім лапок”. “Поет-казкар Олександр Зімба”, – так образно називає його письменник Микола Петренко.

“Спілкуючись із дітьми, отримую потужний позитивний заряд. Душею молодію, – каже Олександр Зімба. – Відганяю від себе погані думки, налаштовуюсь на позитив. Вважаю, що любов, спілкування з доброзичливими людьми, рідними та близькими подовжує життя.

А ще на вірші Олександра Зімби написано чимало пісень композиторами Вік­торією Бондаренко, Ганною Кривутою та Сергієм Габшієм. Виконують ці пісні, зокрема, дитячий колектив “Подих весни”, вихованці невістки Олени, Сергій Габшій, Богдан Іванишин.

У Людмили та Олександра Зімби є мудре життєве кредо: щоб достойно жити – треба працювати, щоби працювати – треба бути здоровим, а щоб бути здоровим – треба працювати над собою…