Лілія Ваврін, співачка, про творчість, гармонію та щастя

Першим серйозним кроком у її музичній кар'єрі став фестиваль "Молода Галичина", на який вона вирушила у 1991-му. Тоді здобула гран-прі. Після фестивалю її життєвим кредо стали слова: "Ніколи не здаватись". Широку популярність Ліля здобула піснею "Не треба сліз". Слова до пісень писали їй такі відомі особистості, як Ігор Білозір та Юлія Бодай. Ця творча та красива жінка завжди  дослухається до свого серця. Музика для неї - наркотик. Та все ж найзнаменнішою подією у своєму житті вважає народження донечки Злати. Нині їй уже 5 рочків. Сьогодні гостею "Пошти" є популярна львівська співачка Лілія Ваврін.

Перші кроки

- Як починалася Ваша музична кар'єра? Якими були перші кроки на цьому шляху?

- Це був 1991 рік, фестиваль "Молода Галичина". Мій перший фестиваль, який власне й став початком та першим сер­йозним кроком у музичній кар'­­єрі. Згодом було багато ін­ших фестивалів, з'явилися нові можливості та перспективи.

- А з якими емоціями вирушали на свій перший фестиваль?

- Ой! Із досить страшними (сміється). Я дуже боялася. Не маючи жодної твердої програми, я приїхала лише з мамою. І бачачи, як хвилююсь, вона весь час тримала мене за руку й казала: "Ти не хвилюйся, не бійся - все буде добре". Всі ходили з гітарами, продюсерами, а в мене була паніка. Я не знала, ні що робити, ні як себе поводити, що краще виконувати... У мене був такий клубок переживань, нервів, нерозуміння. Коли я виграла на цьому ж фестивалі гран-прі, то все стало на свої місця. Думаю, що це правильно: на початках дати людині надію й шанс, щоб вона зрозуміла, що таки щось може. Якщо ми чогось дуже хочемо досягти - то неодмінно досягнемо! Та й, зрештою, на помилках вчаться.

- Хто був першим другом, помічником і кому насамперед завдячуєте вибором життєвого шляху?

- Перші друзі й помічники - це, звісно, мої батьки, які підтримували і морально, й матеріально, й давали можливість записувати перші пісні. Окрім цього, був Богдан Стефура - звукорежисер та мій перший продюсер, якому маю подякувати за те, що повірив у мене, в мої сили і допомагав мені. Згодом було дуже багато різних людей, які мене оточували. Це професійні й серйозні музиканти, які зі мною працювали. Але це вже було потім, бо ставати на ноги мені допомагали батьки й Богдан.

- Розкажіть про свою родину.

- Мама в мене музикант. Вона вчитель класу фортепіано. Й хоча зараз уже не працює, але фактично все життя викладала в музичній школі. Можливо, тому й мене так на музику потягнуло. Батько закінчив Політехнічний інститут, але також у молодості грав на фортепіано, гітарі й любив спі­вати. Ну, і донька, звичайно.

- А яким був найяскравіший спогад із вашого дитинства?

- Ой! Зразу й не пригадаєш... Знаю лише, що була страшенною бешкетницею. Особисто я мало що пригадую, але мені розповідали, що любила пофарбувати будинок у блакитний колір... І була історія, про яку знає практично вся родина, історія, про яку всі завжди пам'ятають, і часто люблять згадувати, як я закривала свою бабусю у ванній кімнаті. Й вона довго не могла звідтіля вибратися. А ж я була малою й дуже раділа, що її зачиняла, бо в нас були двері, які зсередини не відкривалися, а лише ззовні. Тож у дитинстві я була неслухняна, чим завдавала багато клопоту дорослим.

Жіноча реалізація

- Як ставитеся до того твердження, що жінка може себе реалізувати в чомусь одному - або в родині, або в роботі? Чи Вам вдається це поєднувати?

- Узагалі є багато жінок, і навіть серед моїх друзів, які проявляють себе в дуже різних сферах. Вони є вправними господинями вдома і хорошими спеціалістами на роботі. Певна, що це залежить насамперед від характеру людини. Можливо, комусь більше подобається бути домогосподаркою, але це не означає, що ця ж людина   погано себе проявить у іншій сфері. Це залежить від бажання та амбіцій. Звичайно, розумію, що коли працюєш над чимось одним і витрачаєш на це більшу частку свого часу, то, відповідно, його залишається менше на інше й навпаки. Але думаю, що нині жінки дуже талановиті у всьому: і в роботі, і вдома. Інша річ, чи вони до цього прагнуть.

- А як чоловік ставиться до того, що Ви багато працюєте?

- По-перше, мій чоловік сам є професійний танцюрист, то­му також причетний до шоу-бізнесу. По-друге, ми з чоловіком не живемо на одній території, але ми з ним залишилися у дуже хороших стосунках, бачимося кожного дня, він завжди з розумінням ставився до цього й зараз також. Бо сам, як танцюрист, об'їздив майже весь світ із Русланою, балетом "Життя". Думаю, що йому якраз нічого було сказати, адже в роз'їздах він був значно більше ніж я.

- Ви публічна людина і приваблива жінка. Без сумніву, маєте багато шанувальників... Як це сприймає чоловік?

- Узагалі-то, зараз немає якоїсь конкретної особи, про яку б я говорила, але та людина, яка була чи буде зі мною,  однозначно буде сприймати нормально те, чим я займаюсь і що роблю. Та й навряд чи я поєднаюся з представником якоїсь іншої професії, тому йому буде неважко мене зрозуміти.

- Які життєві цінності за­кладені у підвалини Вашої родини?

- Думаю, що не скажу зараз нічого нового чи особливого. Перш за все - це повага в родині один до одного. По-друге - це взаєморозуміння. Тобто це те, чого ми, можливо, інколи й не дотримуємось. Але все-таки  воно є основним у фундаменті сім'ї: ми повинні розуміти й поважати один одного.

- Є якісь сімейні традиції?

- Чогось такого незвичайного немає. Як і кожна галицька родина, завше святкуємо разом такі свята, як Великдень чи Різдво...

- Скажіть, будь ласка, в сімейному житті який рік був найважчим і, навпаки, найлегшим. І яка подія стала найзнаменнішою у житті?

- Найзнаменніша - це народження дитини. Влітку Златі буде п'ять років. Найважчий рік - не знаю... Мабуть, минулий. Дуже багато змінилось у особистому житті, дечого й досі не розумію. Можливо, трошки не допрацювала... Але я б воліла все це залишити в минулому. Скажу лише, що таких подій, які б мене повністю зламали і збили з ніг, не було, і надіюсь та сподіваюсь, що ніколи й не буде. Найкраще - попереду!

- А чи є у донечки творчі здібності?

- Так, звичайно. Правда, вона швидше пішла стежкою батька. Уже два роки займається в ансамблі "Цьомочки" Львівського будинку вчених.

Про кредо, щастя
та кохання

- Яким є життєве кредо у Лілії Ваврін?

- Ніколи не здаватися! Тому що я, як і всі нормальні люди, маю здатність сумніватися, трошки все зважувати, десь і не довіряти. Тому для мене дуже доцільно в житті не опускати руки. І навіть, якщо колись десь щось не вдасться, вірити, що все буде добре.

- Якось Ви сказали, що хочете бути бажаною жінкою. Наскільки реалізувалось це Ваше бажання?

- Загалом це правда, бо кожна жінка хоче бути бажаною і щоб її любили, нею захоплювались та поважали. Я теж відчуваю, що мені дуже приємно, коли знаю, що є чоловік, який мною захоплюється, тому думаю, що це бажання збулось.

- Що ж таке, на Вашу думку, "щастя"?

- Щастя - це цілковита гармонія. Я переконалася, що це тоді, коли все більш-менш стабільно і є підтримка близьких, друга, коханого, коли твоя дитина здорова, коли батьки не хворіють. Тобто щастя - це відчувати, що у будь-якій сфері життя все нормально. Нехай там не буде все заповнено по вінця, але у кожній склянці є те, що має бути. Щастя - це гармонія однозначно. Інша річ, чи ми самі можемо створити собі цю гармонію. Бо якщо собі весь час заперечувати, що ні, це неправильно й у цій чаші має бути більше, а у цій менше, то порядку не буде. А коли ми сядемо і тверезо подумаємо, що там і там все є і цього достатньо - то це однозначно щастя.

- А Ви вважаєте себе щасливою людиною?

- Звичайно!

- Багато хто переконаний, що потрібно завжди йти за сво­їм серцем, навіть якщо й не знаєш, куди воно тебе приведе. А інші вважають, що в жит­ті потрібно керуватися здоровим глуздом. Що на це скажете Ви?

- Я все життя прислухаюся до свого серця. Іноді дуже шкодую, що так роблю. Зараз не можу сказати точно, але думаю, що, можливо, наприкінці свого життєвого шляху зможу сказати остаточно, чи це правильно, чи ні. Бо я часто живу, не слухаючись здорового глузду і в особистому житті, й на роботі. Частково це відбувається на рівні інтуїції. Тому думаю, що для творчих людей це нормально.

- Що, на Вашу думку, приємніше: кохати чи бути коханою?

- От я згадала, як мені моя бабуся колись казала, що головне, щоб любили тебе. І я собі це запам'ятала на все життя. Чомусь вона була впевнена, що це правильніше, ніж коли самій кохати, і якщо, не дай Боже, щось станеться... Це дуже добре, це приємно, коли тебе кохають, але коли в тебе немає всередині вогню, ти стаєш пустим. Тобто, і так добре, і цього не вистачає. Добре, коли все гармонійно, бо якщо це справжнє кохання, то все має іти пропорційно і взаємодіяти.

- Ви кажете, що музика для Вас - це наркотик і єдина річ, від якої Ви завжди залежатиме. Чому ж тоді вступили на слов'янську філологію й не захотіли вибрати факультет, пов'язаний з музикою?

- Сама не розумію. Взагалі в реальному житті важко зрозуміти музиканта. У мене дуже  багато родичів у Польщі,  й досить добре володіючи польсь­кою мовою, вирішила обрати легший шлях і вступити на філологію, тому що я за натурою лінива. Й мені було лінь вивчати всю гармонію музики.

Про телепрограму
та гастролі

- Ви зараз ведете телепрограму "Модний елемент". Телебачення - це тимчасове захоплення?

- Працюю лише ведучою. Та буває, що в якихось інтерв'ю ставлю ті запитання, які мене цікавлять. Мені просто цікаво робити цю справу. Звичайно, є речі, які мені не подобаються, й режисери та сценаристи це прекрасно знають. Бо не завжди те, що вони пропонують, мене задовольняє. Та наразі я працюю лише ведучою і кардинальних змін робити не можу. До цього додаю свого шарму. Дуже багато музикантів, і на­віть за кордоном, практикують себе на телебаченні, тому також частково це спробувала. Це не заважає, радше навпаки.

- Ваше хобі?

- Ну, раніше моїм хобі було радіо. Опісля радіо переросло в роботу, тому я уже й не знаю, що є моїм хобі, а що - заробітком. Колись дуже захоплювалась колекціонуванням прикрас із різних країн. Хтось їде за кордон , завжди прошу привезти якусь класичну для тієї національності чи країни прикрасу на шию. Загалом хобі - це музика, радіо, тепер телебачення... Й усе це настільки змішано, що не можу сказати точно, що моя робота, а що хобі.

- А от Ви були на гастролях в Польщі, Німеччині, Португалії... Де Вас приймали найтепліше і де Вам найбільше сподобалося виступати?

- Не можу однозначно від­повісти на це запитання, тому що всюди нас приймали дуже тепло. Кожна країна має свій темперамент, свою культуру, музику, однак дуже добре сприймають українське. І гастролі відбувались на "ура".