В Україні ростуть мільйони дітей, які стали сиротами при живих батьках

Від цих дітей батьки не від­мо­вилися. Вони поїхали на заробітки, аби забезпечити їм "успішне  майбутнє". Та долі біль­шості покинутих дітлахів ламаються швидше, ніж батьки встигають заробити їм на престижний виш. 

Що відбувається у дитячій свідомості, коли за матір'ю зачиняються двері? Чи переконливими для дитини тої миті є аргументи про "важке  життя" в Україні? З чим зіштовхується несформована дитяча пси­хіка? Чи всі діти здатні вистояти у такій надкритичній ситуації? Адже раптову втрату найближчої людини непросто переживає навіть  дорослий... 

У понятті соціального сирітства - феномена саме нашого часу - найгострішим питанням є не так способи повернення ук­раїнців на рідну землю, як порятунок внутрішнього світу покоління дітлахів, які одного дня залишилися без батьків.

Опірність до болю

За соціологічними дослідженнями, лише 6% заробітчан - бездітні, а більшість мігрантів мають двох і більше дітей. Отже, якщо Україну покинули 7 млн заробітчан, то без бать­ківського піклування залишилося приблизно 7,5-9 млн дітей. Окрім того, знову-таки за дуже приблизними підрахунками, в Україні - 400 тис. безпритульних неповнолітніх. У цій приблизності цифр уособлена вся трагедія українського дитинства. Бо за 18 років новітньої еміграції покинутих дітей навіть не порахували, не кажучи вже про опіку і їх захист.

У спрощеній моделі потужні випробування чи сильний стрес або руйнують психіку людини, або слугують імпульсом для розвитку. Проте у дитячій несформованій психіці здатність упоратися зі ситуацією, опірність до болю значно нижча, ніж у дорослої людини.

"Не буває випадків, коли розлука з батьками не стає травмою для дитини. А всі травми, отримані у дитинстві, - пролонгована психосоматична хвороба у дорослому житті, порушення емоційної сфери,  низька самооцінка, невміння будувати стосунки з людьми", - вважає Світлана Бєляєва, головний психолог - супервізор соціальних проектів і програм Західноукраїнського центру "Жіночі перспективи".

Найбільша проблема, на її думку, в тому, що соціальні сироти, які не мають підтримки родичів, в нашій країні не підпадають під жодні суспільні програми, за винятком уваги локальних релігійних чи громадських організацій. І то в кращому разі. Парадокс у тому, що після того, як батьки  поїхали на заробітки і забули про дітей, неповнолітні не отримують юридичного статусу сироти, а отож навіть  мізерної державної допомоги.  

Падіння без свідків

Ніщо так красномовно не свідчить про розвиток і потенціал суспільства, як рівень опіки і виховання дітей. Майже у кожному класі чи університетській групі є діти, мати чи батько яких працюють за кордоном. Причому матері значно частіше. Але попри те, що цими дітьми опікується хтось із дорослих, більшість з них  розлуки просто не витримує. Психологи майже одностайно зазначають, що, переживаючи страх втрати батьків, такі діти  схиль­ні звинувачувати у цьому себе. У цій підсвідомій образі, наріканні на себе, розвивається низька самооцінка, психічні розлади, часті хвороби. Дитина перестає вчитися, призвичаюється до алкоголю чи гральних автоматів. Життя в безкінечній агресії, яку вони постійно повинні в собі  тамувати, є причиною глибоких розладів і депресій. Оскільки схеми, закладені в дитинстві, спрацьовують у майбутньому, то, на думку Мар'яни Нартікової, завідувача Львівського обласного центру дитячої психотерапії та сімейного консультування, такі діти можуть мати проблеми з вихованням  власних синів та доньок .

Здатність вижити 

Водночас, виховуючись в одному й тому ж депресивному суспільстві, в розлуці з рід­ними, є й такі діти, які не котяться донизу, а у найбільшому стресі та переживаннях формуються як повноцінні особистості. Проблема тільки в тому, що таких у сотні разів менше, ніж тих, хто ламається...

 ...Мама Наталі виїхала на заробітки вісім років тому, коли їй було 12, а молодшій сестрі - три. Доньки побачили матір через чотири роки, коли вона приїхала у відпустку.

"Ми лишилися з батьком і бабусею. Було дуже важко. Ко­ли мама приїхала, сестра, якій уже виповнилося сім, просто не відпускала її", - розповідає дівчина.

Зараз сестричка Наталки вже в Італії, вчиться в італійській школі. Натомість Наталка залишилася в Україні, бо вийшла заміж, хоч разом з чоловіком не мають впевненості на­віть у наступних кількох днях.

З мамою дівчина щодня спіл­кується по скайпу, щороку гостює в неї протягом кількох тижнів. На моє питання, чи поїхала б Наталя на заробітки, залишивши дитину, якби в цьому виникла гостра потреба, дівчина відповіла, що не може уявити такої ситуації, бо ще не має дітей. Але така ситуація імо­вірна. Мати Наталі про повернення наразі не думає.

На думку Світлани Бєляєвої, деякі діти є генетично стій­кішими та витривалішими, з сильним інтелектуальним потенціалом, а тому і більш здатні до виживання у кричній ситуації.  Проте за умови, якщо в їхньому житті буде щонайменше одна зріла і мудра людина. Якщо ж ні, дитяча психіка - че­рез самотність і відсутність підтримки - починає  руйнуватися.

Слова психолога підтвер­джує Олексій Рудий, мама  якого поїхала за кордон, коли хлопцеві виповнилося 18 років.

Зараз юнак, закінчивши факультет прикладної математики у Львівській політехніці, активно працює у громадському секторі, очолює громадську організацію "Нова основа".

"Упевнений, що мамина поїздка стала для мене дуже сильним імпульсом. Найперше я сформулював для себе  чітку мотивацію і впорядкував жит­тєві пріоритети, хоч не був до цього готовий. Тоді, у вісімнадцять, я залишився з батьком. Сім'я розпалася. Ми не вміли  готувати, спершу не давали со­бі раду з побутом, але моя психіка вже на той час була сформована. Не знаю, чи витримав би розлуку з мамою, якби мені було 12-13 років, бо це дуже важко. Я бачив  багато дітей, яких ламали гроші, надіслані батьками із-за кордону. Чим пояснити,  що не зламався сам? Певно, допомогло спілкування з людьми, які скерували мене у правильному напрямку",  - розповів Олексій

У найближчі роки хлопець планує займатися кризовим менеджментом. Мати наразі повертатися не планує, бо працює в Іспанії на офіційній посаді, в організації, що захищає наших заробітчан. Має право на іспанську державну пенсію. 

Чи є вихід?

Та навіть якщо дитина не зламалася, якою є ймовірність того, що у дорослому житті цей приглушений біль з дитинства  не переросте у складну психічно-емоційну проблему?

За словами  Світлани Бєляєвої, досліджень, які б відповіли на це запитання, ніхто не проводив. Але, очевидно, багато що залежатиме від самої людини, рівня її одухотвореності та здатності мислити. 

Кожна дитина, яка не має достатньої опіки і уваги, повинна бути в полі зору соціальних працівників. На думку Світлани Бєляєвої, мусять існувати масштабні державні програми підтримки і опіки соціальних сиріт. Водночас кожен з нас повинен подивитися навколо і запитати себе, чим він може допомогти дитині, яка тимчасово чи назавжди втратила опі­ку батьків?

"Ми не маємо права сказати нашим знедоленим людям: не їдьте. Але, мені здається, що меншим злом  є пошук виходу саме тут, поруч зі своєю дитиною. Бідність - це біда, але  від­чуття покинутості  просто розриває дитячу душу", - переконана психолог. На думку сестри Луїзи Цюпи, директора Катехитично-педагогічного інс­ти­туту УКУ, в ситуації, коли  матір залишає дитину для того, аби заробити на її життя, винна  держава.

"Але навіть у такій ситуації мусимо замислитися над тим, що є більшим злом для людини: нестача речей чи любові? Ми ніколи не зможемо сказати, що у стражданні покинутої дитини є позитив", - вважає сестра Луїза.

Зрештою, чи завжди злидні стають єдиною причиною еміграції  людей, які залишають на роки  дітей? Чому, вирішивши гострі побутові проблеми, вони так і не повертаються додому?  Бо життя в Україні не поліп­шується? Але чи настільки вагома ця причина, якщо  від розлуки з мамою розривається дитяче серце?  

Інколи батьки втікають не тільки від бідності, але й від обов'язків, невдалого шлюбу чи від самих себе. Але чому ж при цьому забувають про тих, кого народили?