Бути мамою – що це означає? Великий дар з небес, диво, важкі випробування, робота без відпусток та лікарняних, недоспані ночі, постійні тривоги, безмежне щастя, довгоочікуваний подарунок чи звістка – наче грім серед ясного неба, море позитивних емоцій, нове життя, частинкою якого є ти, сльози розпачу і надія…
Кожна мама знайде свою відповідь. Є такі, що готові віддати все, аби почути слово “мама”, а є й такі, що не хочуть цього. Хтось живе тихим, спокійним життям, та не завжди цінує це, впадаючи у відчай через незначні проблеми. А хтось стає мамою всупереч складним обставинам життя, проходить через сльози, розчарування, але не здається, досягає професійних успіхів, бореться за щасливе майбутнє своїх і не тільки своїх дітей, будучи переконаним у тому, що якщо випали на долю випробування, то повинні знайтися й сили, аби їх подолати!
Напередодні Дня матері, який цього року в Україні святкуватимуть 14 травня, “Пошта” зібрала історії жінок, які щодня демонструють неймовірну силу духу, є прикладом та опорою для інших, через сльози та відчай ідуть вперед заради своїх та чужих дітей.
“Якщо Бог дав таку дитину, то тобі точно дано сили це пройти!”
З Галиною Царьовою, координатором Мережі освітньо-культурно-соціальних центрів для дітей із особливими потребами Львівської облдержадміністрації, мамою двох синочків, “Пошта” познайомилася у 2016-ому і відтоді спілкуємося неодноразово. Завжди захоплювалися її наполегливістю, оптимізмом, працьовитістю та вірою в те, що труднощі роблять людину сильнішою!
Звістку про те, що носить під серцем дитину, Галина Царьова, зустріла, як і кожна жінка, з великим трепетом. “Я чекала, це чекання було приємним, світлим. Але, на жаль, сталося не так, як мріялося…” – каже вона.

У жінки народилося двоє синочків: один здоровий, а другий із вадами. “Перше, що відчула, це шок. Не було радісного смаку материнства, бо недобра звістка отруїла ці почуття. Я навіть не могла щиро радіти, що друга дитина здорова”, – пояснює жінка.
За кілька місяців саме через вроджені вади одного із синів сім’ю покинув чоловік. “Я оговтувалася від цього два місяці, були сльози, відчай, біль”, – веде далі співрозмовниця “Пошти”. Та жінка намагалася повернутися до життя, хоча воно завдавало щораз нових ударів. “Коли діткам було по дев’ять місяців, помер мій батько, а маму прикував до ліжка інсульт. Її не стало через чотири роки. Було дуже важко, бо саме мої батьки були добрим прикладом для мене, вони були надзвичайні! Були не просто батьками, а великими друзями. Ця любов, у якій я купалася все життя, досвід великої, щасливої родини… Я не знала, що можна жити по-іншому і що мої діти можуть жити в іншій атмосфері”, – розповідає Галина Царьова.
Жінка переконана: все, що відбувалося в її житті, – це не випробування, а даність, і через це треба пройти. “Розуміла, що не можу дати дітям менше, аніж сама отримала від батьків. Діти були тією силою, яка рухала мене вперед, – каже вона. – Тимурові (син Галини, який має вроджені вади, – “Пошта”.) було трішки більше ніж два місяці, коли ми звернулися в НРЦ “Джерело”. Почалася реабілітація. Дуже вдячна медикам і педагогам, які супроводжували його. Син пережив складну операцію, але професор Ілля Ємець, можна сказати, подарував дитині здорове серце. Я побачила, наскільки світ добрий, скільки людей готові допомогти, прийняти мою дитину”.
Діти вчили молоду маму любові, досі вчать. “Іноді буває емоційна, фізична втома, але Тимур (таких дітей недарма називають дітьми сонця) – це абсолютна ласка і доброта!” – наголошує жінка. Великим помічником, надійною допомогою та опорою є її другий син Артур-Ілля, який дуже рано подорослішав. “Артусик – це моя велика надія і гордість, я знаю, що ця дитина дана мені Богом як винагорода за нашу непросту життєву дорогу”, – каже Галина Царьова.
Для будь-якої матері, на переконання Галини Царьової, найбільшою винагородою є те, коли її діти щасливі, мають своє місце під сонцем. “Мрію, щоб мої діти знайшли себе в житті, щоб про них добре говорили. Це оцінка мені. Хочу, аби Тимур був повноцінним членом суспільства. Дякую Богові, що наші діти прийшли тоді, коли суспільство вже готове було їх приймати. Пригадую своє дитинство: ми мало бачили таких дітей, вони були зачинені, тільки деякі батьки мали силу протистояти суспільній думці і не відмовлятися від дитини, бути з нею стільки, скільки їй відміряла доля. Мрію, щоб наші діти на своєму рівні могли себе професійно реалізувати. Вони дуже талановиті – співають, малюють, їх треба підтримати. Якщо Бог дасть сили, мрію створити містечко для молодих особливих осіб, щоб вони не були самотніми в дорослому віці, адже батьки старіють, відходять…” – розповідає Галина Царьова.
Щось радити іншим мамам, які опинилися у важких життєвих ситуаціях, жінка не береться, бо якоїсь універсальної поради не має. “Кожна мама проходить важкий період по-своєму. Але однозначно треба вірити, що світ настільки великий, є стільки можливостей, стільки людей із великим серцем. Я особисто в цьому переконалася: якщо Бог дав таку дитину, то тобі точно дано сили це пройти!” – переконана вона.
У самої Галини Царьової, з її ж розповіді, є дві знакові постаті, які змінили її життя. Це адвокат, громадська активістка Галина Янко та громадська активістка Наталія Шелестак. “Вони йдуть поряд із нами, навчили мене боротися, бути наполегливою, пробудили потенціал. Завдяки їхній підтримці я зрозуміла, що можу щось зробити”, – додає жінка.
Зі стрілами в руках і любов’ю в серці
Ще одна мама, яка розповіла “Пошті” свою життєву історію, – Роксолана Дзьоба-Балян, майстер спорту міжнародного класу зі стрільби з лука, член Параолімпійської збірної України, призерка змагань в Україні, Європі та світі, мама двох доньок.
Доля почала випробовувати Роксолану, коли їй було лише сімнадцять. Пізно ввечері дівчина поверталася додому і, щоб скоротити дорогу, вирішила перейти через залізничну колію. Хоча й чула звук поїзда, який наближався, вважала, що він ще далеко і що вона встигне перейти… Отямилася вже у лікарні – потяг відрізав обидві ноги. Для когось ця жахлива обставина могла б перекреслити все життя, та не Роксолані! “Пошта” писала про це.
“Після травми мені допомагали рідні, друзі, багато просто хороших людей, тому мені було б якось прикро опускати руки, розчарувати їх. Любов до життя виявилася сильнішою”, – пояснює жінка.

Вона прийняла те, що трапилося, і почала вчитися жити по-новому. Незабаром познайомилася з майбутнім чоловіком, відтак чекала появи доньки, а ще… почала займатися спортом – стрільбою з лука. “Я була на реабілітації, де мені порадили спробувати свої сили в цьому виді спорту. Чи легко це дається? А що в житті легко?” – запитує вона.
Та сімейне щастя було недовгим. Через важку недугу помер чоловік, і жінка залишилася з маленькою дитиною на руках… Та знову не дозволила собі впасти у відчай – продовжувала жити заради дитини та рідних, які завжди були поруч.
Нині старшій доньці Роксолани Дзьоби-Балян вже 14 років, а меншій, яка народилася від другого шлюбу, – шість. Доньки є опорою матері: старша допомагає в хатніх справах та доглядає меншу сестру, доки мама на тренуваннях. Допомагають і чоловік, рідні, друзі.
Спорт став для жінки не лише захопленням, а професією, яка вимагає багато сили і часу. Вона брала участь у Паралімпійських іграх, у змаганнях європейського та світового рівнів, здобувала призові місця. Зараз активно тренується, адже з 4 по 12 червня братиме участь в етапі Кубку Європи, який проходитиме в Італії.
Роксолана Дзьоба-Балянн переконана, що в кожного свої методи долання складних життєвих випробувань. “Можна плакати, але жити треба далі, – каже вона. – Завжди прошу Бога, щоб рідні, діти були здорові. Мрію, щоб робота добре вдавалася, щоб були результати, щоб реалізовувати себе”.
“Віра – мій шлях, Любця – мій подарунок, “Левеня” – моя мрія”
Сильною духом жінкою є й Віра Ремажевська. Незважаючи на те, що її старша донька народилася незрячою, на той час прибита горем студентка-книгознавець не просто не впала у відчай, а створила власну методику та заснувала центр, щоб допомагати в горі таким же нещасним матерям, як вона сама.
Зараз Віра Ремажевська – не лише кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри корекційної педагогіки, нагороджена міжнародним дитячим орденом “Усмішки”, лауреат премії “Гордість країни” і директор єдиного в Україні навчально-реабілітаційного центру “Левеня” для дітей із вадами зору, а справжня гордість Львова, Жінка з великої літери. Вона мужньо пройшла шлях материнства, де більшість просто відступила б, і стала прикладом для наслідування!
Віра Ремажевська каже, що в неї троє дітей – Віра, Люба та “Левеня”. Зараз старшій доньці – 37 років, молодшій – 28, а “Левеняті” – усі 20-ть.
Жінка пригадує, як після народження незрячої доньки об’їздила з нею чи не всю Україну в пошуках лікаря, який міг би подарувати зір дитині. Та у відповідь чула “шансів немає, лікування безперспективне”, “чекайте, у сім років приведете доньку в школу для сліпих”. Однак вона не стала чекати і самотужки почала плекати дитину. А через якийсь час написала дисертацію, присвячену розробці авторської методики допомоги дітям із вадами зору. Програма стосувалася найголовніших моментів та життєвих навичок: як запалити конфорку, обібрати картоплю, пришити ґудзик, прибрати в квартирі. У 1996 році цій наполегливій жінці віддали будівлю колишнього дитсадка, а вже у 1999-ому в одному зі спальних районів Львова (на вулиці Володимира Великого, 87-а) почав діяти цілий заклад. Тепер щороку реабілітаційну допомогу тут отримують понад дві тисячі слабозорих, сліпих та сліпоглухих дітей не лише зі Львова та області, а й з інших регіонів України, Білорусі, Молдови.
“Для більшості батьків народження дитини з певними проблемами – велике випробування, тому давати якісь поради є справою невдячною. Кожен старається знайти свій власний вихід, і він може бути абсолютно не схожий на інший, – каже “Пошті” Віра Ремажевська. – Перед моїми очима постає багато історій молодих жінок, яких за 20 років встигла побачити в “Левеняті”. Усе, що їх єднає, це безмежна

любов до власних дітей. Батьки готові максимально допомогти дитині, навіть, як кажуть, розчинитися в ній, стати її очима, ногами, руками. Саме ж усвідомлення проблем і відповіді на запитання, а що буде далі, приходять значно пізніше. Так сталося й у мене. Якийсь час я не існувала сама по собі – була моя дитина, а я була лише її частиною. Та в певний момент зрозуміла, що так жити не можна, що ми маємо йти різними шляхами. Усвідомила, що врятувати себе зможу лише тоді, коли врятую інших, і це додавало сил”.
Зі слів Віри Ремажевської, діти для неї – нескінченний ресурс для життя. Пригадую, як постала дилема – йти в науку, працювати з дорослими, чи все-таки займатися дітьми. Та щоразу, коли я переступала поріг “Левеняти” і назустріч мені вибігали діти, все інше відходило на другий план.
Для цієї жінки кожна дитина особлива, проте найскладнішою є… ні-ні, не її незряча донька Віра, а “Левеня”. “Сприймаю його не як навчальний заклад, а як свою дитину. Коли “Левеня” хворіє, робить якісь прикрості, мені так само болить. А ось найстарша – це не просто донька, вона друг, порадник, консультант. Вона вміє вислухати, дати слушну пораду зовсім під іншим кутом зору – незрячої людини, – каже співрозмовниця “Пошти”. – Якось моя Віра влучно висловилася, зазначивши, що вона – це мій шлях, Любця – це мій подарунок, за той шлях, який я обрала, а “Левеня” – це моя мрія, яка наче здійснилася, але постійно вимагає ще чогось. А воно і справді так є!”
Старша донька Віри Ремажевської давно працює в “Левеняті” – практичним психологом. Вона є прикладом для тих матерів, які ставлять перед собою запитання, а що буде далі з моєю дитиною, і взірцем того, що можна стати розумною, успішною, освіченою людиною, не дивлячись ні на що.
Як, мабуть, у кожній родині, в сім’ї Ремажевських існують власні традиції. “Щоразу на день народження старшої доньки, яка не бачить, члени нашої сім’ї готують для неї своєрідний подарунок – на аудіоносій записують її улюблені книжки, озвучені своїми голосами, щоб потім Віра могла послухати їх. Зараз це вже стало традицією, і не лише для неї. Такі подарунки діти роблять мені на День матері, – признається жінка. – Безумовно, приємно отримати повідомлення, телефонний дзвінок, але зовсім по-іншому сприймаю те, що ввечері, зручно вмостившись у м’якому кріслі, можу послухати улюблений вірш доньки. Це присутність дітей, навіть коли їх немає вдома”.
Жінка каже: що старшою вона стає і що дорослішими стають її діти, то дружніші їхні стосунки. “Якщо раніше це були стосунки мами і дітей, то зараз це стосунки найрідніших і найближчих людей, де не має ієрархії, а лише паралельні зв’язки”, – підсумовує вона.