Це був справжнісінький кадр із фільму: я швидко, на бігу, думаючи, що непомітно, роблю знимку цифровою "мильничкою". Спрацьовує невимкнений спалах, і тої ж миті до мене підбігає  поліцейський. І хоч я ні слова не розумію по-французьки, та зосередженість його обличчя, інтонація голосу, стриманість і енергійність жестів в секунді вияснюють мені, що я мушу витерти щойно зроблену фотографію.

"Мені дуже шкода, але..." - намагаюся пояснити йому англійською. Проте на слові "але" він увічливо і... безапеляційно усміхається. Я витираю фото. І разом із легким розчаруванням від втраченого кадру відчуваю, як до горла підступає гаряча хвиля адреналіну.

Я фотографувала момент обшуку поліцейськими двох афроамериканців і їх затримання. І хоча "цього" знимкувати не можна, але "картинка" була дуже природною. І я не втрималась. Це був другий вечір моєї першої подорожі до Парижа.

Увертюри і коди Версалю  

Починався, проте, мій Париж з Версалю - колишньої королів­ської резиденції Франції, а сьогодні - підкреслено респектабельного передмістя. Якщо вірити у магію реінкарнацій, то  лише кілька століть тому це все було моїм  світом...

Тільки чим тепер пояснити  собі,  чому "тут-і-тепер"  тебе зовсім не зворушує пурпур, намертво врізаний у золото настінних тиснень? Може, тим, що спеціально створена  краса, за  Кундерою, програє красі випадковій?

Але Париж не є містом людської випадковості. Радше, ти сам, попри власну волю, можеш стати випадковістю у його  карнавалі.

Цікаво, що "прелюдією"  розкішного Версальського палацу першої половини ХVІІ століття  був простий мисливський замок - з цегли та  каміння, зведений за наказом Людовіка XIII. Його наступник -   король Сонце почав перетворювати палац у постійну королівську резиденцію - у стилі   бароко і класицизму. 

Видатним національним історичним музеєм Версальський палац стане, звісно, після Великої французької революції. І численні  безцінні експозиції - портрети, картини, як і таємна атрибутика королівських апартаментів, - тільки тоді стануть відкритими для мільйонів людських очей.  

У цій помпезній круговерті королівських залів та спалень, де стелі і стіни розписані грандіозними художніми полотнами, є крихітна   бібліотека доньок Людовіка XIV. У малій і стриманій скляній   кімнаті з блідими стінами, майже без позолоченого ажуру, юні дами вчилися також мистецтва дискусій та розмов. На прозорих полицях у неторканій, застиглій послідовності забуто тексти Платона.

У душі так і не залишиться відчуття причетності до цієї вимисленої розкоші. Але досі пам'ятаю різке, маскарадне, воістину постмодерне дійство: я повільно йтиму з лівого боку версальських садів - до площі перед палацом, і мій шлях раптом різко перекриють афроамериканці. Як найталановитіші фокусники із рукавів, вони розгорнуть переді мною десятки шаликів, альбомів, листівок, брязкатимуть зв'язками "ейфелевих веж". Очі разитиме  лютневе сонце, і позолочений Версаль видаватиметься таким штучним за темними постатями торговців нехитрим крамом.

Розхристана ніжність

Але якщо резиденція французьких королів, Лувр, музей д'Орсе, подібно як житлові квартали Парижа - символіка, яку відкриваєш для себе тоді, коли хочеш цього, то вежі Ейфеля  уникнути майже неможливо. Її легенда із роками обросла густими водоростями кітчу і повисає над кожним туристом як дамоклів меч. Бути в Парижі, не піднявшись на Ейфель, означає не бути в Парижі.  Ця примітивна формула обплутує свідомість мандрівників. І всі вони, тисячами, сходять на рівень 300 метрів, щоб потім одночасно подивитися в одному ж і тому напрямку та ракурсі...

Ми піднімалися на вежу пізнього вечора, 14 лютого, серед кількох сотень закоханих з усього світу. Десятки з них їхали на другий "поверх" вежі, ще більше охочих - на третій. Але на перший  рівень, що було просто дивом,  зі мною піднялася тільки одна пара: зовсім юні, розхристані англомовні хлопець та дівчина. Їх Ейфель тривав тільки на час кількох поцілунків. Ховаючись від сильного вітру,  вони відразу спустилися вниз.

І тоді я лишилася на Ейфелі  сама. У фізичній ізоляції від усіх людей. У це важко було  повірити. Але не повірити - було ще важче.

Скляний "Єгипет"

Після Парижа з нічного Ейфеля холодні води Сени здаються ще темнішими. Її береги  -  "встелені"  фантастичними архітектурними  шедеврами, а у нічному місті витворюють тонку нерозривну лінію на са­місінькому краєчку освітленого неба.  Настає тиша.  Ритміка твого дихання накладається на пульсацію світла на воді...

Саме острів Сіте, до речі, є одним з найсильніших енергетичних  місць, що, зрештою, виправдано історично, бо саме тут тривало дитинство Парижа. На північ і південь від Ейфеля - над лінією горизонту "існує" базиліка Сакре-Кер, збудована на вершині пагорба Монмартр з порушенням усіх архітектурних канонів, проте гаряче люблена туристами і парижанами. І самотня вежа Тур Монпарнас.

Історична архітектурна вісь перетинає місто з центру  на захід, починаючись з Лувру - через  сад Тюїльрі, проспект Єлисейських полів до Тріумфальної арки.

До собору Паризької Богоматері від Лувру - десять хвилин швидкої ходи. Але цього часу зовсім не вистачає, щоб, побувавши, наприклад у Нотр-Дамі, перелаштуватися на енергетику холодних грецьких залів Лувру. Не кожне людське серце, певно, може витримати одночасність цих атмосфер. І особливо тоді, якщо в Луврі, куди ти  спустишся через скляну "єгипетську" піраміду, тебе цікавитимуть не тільки численні стародавні епохи, а живі, звичайні люди, які приходитимуть до картин Ботічеллі так само, як це робиш ти. І якщо зосередитись на цьому спостереженні за людьми, то, здається, можна проникнути не лише в особливості їхнього тіла, але й в спосіб їх життя та думок. Такий собі  сміливий експеримент  - наближення до "щоденної" людини на тлі тисячолітніх  експонатів. 

 У Нотр-Дамі, до якого я йшла понад два дні - через заплутаність паризьких авеню, пам'ятаю, найгустіше повітря, хоч водночас дихалося дуже  легко. 

Десятки туристів проходили колами cобору, хтось писав прохання про молитву, хтось рідною мовою у великому альбомі залишав подяку за своє сокровенне. Хтось просто і незворушно сидів. І крізь всю цю людську різнодію звучав - десь з іншого світу й часу  - старий орган. Звучав так, наче востаннє, з простору,  назавжди закритому перед людським оком.

Остаточно "містичним" став для мене Монмартр, окупований   художниками-портретистами, карикатуристами і графіками. Як також і поетами, і музикантами. Це епіцентр енергетичних полів, у яких пульсує Париж. Попри  десятки різних національностей  і поліфонії лінгвістики, чутної  у людському спілкуванні, тут теж бродять невидимі душі митців, які дихали і творили на Монмартрі в останні століття.  Цікаво, що район навколо  кабаре "Мулен де ла Галет" і кладовища Монмартр, навпаки, дуже тихий і пустий. Наче дуже старий Париж.

Маска останніх балів

Окрема, вразлива історія Парижа - це його житлові квартали. Потрапити у цей дуже конкретний простір легендарного світу  означає  натрапити на кав'ярню, де починає  свій вільний вечір Катрін Деньов, чи бутік, де якийсь живий класик високої моди, інколи, на власну забаганку, може навіть власноруч своєму клієнтові продати  жіночу сумочку. 

Тут є відчуття правдивості і непідробності - якщо йдеться принаймні про парфуми,  вино  чи сир. І простір збереженого стилю та смаку навіть у галасливій рекламі чи зовнішніх вивісках. Зрозуміло, в центрі, бо околиці Парижа - це ще один Париж, з  власними, іншими законами і правилами життя, а також - стилем та артом.

Але Париж обертається саме на орбіті такої  карнавальності і строкатості, де жест витонченого смаку скреслює неймовірна безглуздість іншого,  штучна маскарадність одного повороту вулиці перетікає в простоту й химеру іншої... Його архітектурні і чуттєві пласти змішані в одне ціле, і розібратися тут може тільки втаємничений.

А ще у жодному іншому місті  не відчувається стільки любові, як тут. Як би банально це не звучало, але ніде інде, здається,  закохані не існують настільки органічно, як на тлі паризького неба і повітря...

Несвідоме

"Я помру в Парижі в четвер увечері", - написав перуанський поет і бунтар Сесар Вальєхо. Він прожив тільки 46 років. І помер у бідності, причому від невідомої хвороби. У Парижі. Бо поети, як і відьми,  зрозуміло, знають наперед і ніколи не помиляються. І це вже значно пізніше  Наталка Білоцерківець написала: "Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю...", взявши за епіграф свого вірша саме вальєхівський поетичний рядок.

Усе, що переживаємо як повнокровне, обов'язково має в собі одночасно присутність любові і смерті.  Невидиме, але присутнє, як сонце в холодній воді. 

Тому думка про Париж приходить тоді, коли ми надто сильно любимо себе. Або тоді, коли надто сильно любимо когось іншого...

Львів - Париж - Львів,
фото: Світлана Одинець