Життя без бар’єрів – внутрішніх і зовнішніх

фото: Доступно.ua (2)

Погуляти містом, відвідати театр чи кінотеатр, зайти у торговий центр – ці речі ми робимо щодня автоматично, не задумуючись. Але є ті, для кого кожна додаткова сходинка, бордюр, вузькі двері, транспорт з високою підлогою стають настільки вагомими перешкодами, що іноді закривають зовнішній світ, відривають від життя, ізолюють у чотирьох стінах.

“Пошта” довідалася, чи можна якось змінити це, чи є Львів доступним для людей із обмеженими можливостями та які вагомі кроки зроблено для цього впродовж останніх років.

Подолати бар’єри

Зазвичай, коли йдеться про пандуси біля будинків, транспорт з низькою підлогою, тротуари без бордюрів, думаємо про людей на інвалідних візках. Звичайно, їх кількість є невеликою порівняно із загальною чисельністю населення міста, області чи країни загалом. Та насправді доступного простору потребує значно більше людей.

“В Україні понад п’ятдесят відсотків населення потребує доступного середовища. Мовиться не тільки про людей на інвалідних візках чи з вадами зору. Сюди входять і батьки з дітьми у візочках, і люди з травмами, наприклад, переломом ноги, особи похилого віку, – розповідає Дмитро Щебетюк, паралімпієць, співзасновник організації “Доступно.UA”. – Це різні категорії людей, які через свій фізичний стан, непристосованість середовища до їхніх потреб часто, як кажуть, випадають із життя (хтось на певний час, допоки не одужає). А для тих, що прикуті до інвалідного візка, зовнішній світ іноді просто закривається…”

Дуже важливо вчити людей з інвалідністю жити і насолоджуватися життям за будь-яких обставин, аби вони розуміли що втрачають, коли сидять удома

Зі слів Дмитра Щебетюка, перед людьми з інвалідністю постають переважно дві перешкоди – зовнішні бар’єри та внутрішні, психологічні.

“Людина на візку думає, навіщо мені те кафе, якщо я не зможу туди заїхати і дати собі раду, навіщо покидати помешкання, якщо я не зможу подолати сходи в під’їзді. Особливо важко доводиться тим, що були здорові, але через травми чи хвороби опинилися у інвалідному візку. Найменша перешкода спричиняє паніку. І часто людина, яка ще не встала з ліжка, вже думає про перешкоди, що є навколо, і як наслідок навіть не хоче виходити з квартири”, – каже він.

Дмитро Щебетюк переконаний, що дуже важливо вчити людей з інвалідністю жити і насолоджуватися життям за будь-яких обставин, аби вони розуміли що втрачають, коли сидять удома.

Під лежачий камінь…

Жити і насолоджуватися життям намагається і сам Дмитро, людина з інвалідністю, та допомагає в цьому іншим. Два роки тому він із командою однодумців започаткував роботу організації “Доступно.UA”, яка серед іншого шукає заклади харчування, доступні для людей з інвалідністю, та інформує їх про них.

“Все почалося з того, що ми із подругою, з якою часто відвідували одне й те ж кафе, вирішили зайти посидіти ще кудись, – веде далі Дмитро. – Спершу були думки, навіщо щось змінювати, можливо, нас не приймуть у іншому закладі. Але ми зробили перший крок і побачили, що не все так погано, що є багато тих, які з розумінням ставляться до людей на візках чи з іще якимись проблемами зі здоров’ям. І особливо приємно, коли серед працівників кафе чи інших громадських установ зустрічаєш таких людей!”

Навіть якщо нема пандусів чи зручного заїзду, але є ввічливі працівники, які допоможуть людині на візку, це вже велика перевага

Дмитро Щебетюк разом із членами організації “Доступно.UA” відвідали десятки закладів в Україні, чимало з них отримали позначки “Доступно для людей з інвалідністю”. Зокрема, цього тижня кілька львівських закладів харчування також одержали такі наліпки (з їх переліком можна ознайомитися на сайті організації).

“Ми абсолютно довільно вибираємо заклад харчування і перевіряємо його за такими критеріями: вхід – чи зможе людина на інвалідному візку заїхати у цей заклад без сторонньої допомоги; зручність – чи зможе вона самостійно пересуватися там; вбиральня – чи пристосований туалет для людей на інвалідному візку”.

При цьому Дмитро Щебетюк уточнює: навіть якщо нема пандусів чи зручного заїзду, але є ввічливі працівники, які допоможуть людині на візку, це вже велика перевага.

“Коли ми тільки починали відвідувати заклади харчування, часто чули від їх керівників, мовляв, навіщо робити пандуси чи створювати інші вигоди, якщо люди на візках у нас все одно не бувають. Тому дуже важливо, аби особи з інвалідністю не боялися виходити на вулицю, в суспільний простір. Адже коли інші бачитимуть, що такі люди є, що в них свої потреби, то робитимуть певні зміни!” – наголошує паралімпієць.

Перешкодою є не тільки недоступність простору, але й психологічний бар’єр

“Є багато закладів, які самі нас запрошують. Вони зацікавлені в тому, щоб ставати доступнішими, бо розуміють, що це розширює їх сферу діяльності, збільшує кількість відвідувачів, – пояснює Дмитро Щебетюк. – Був випадок, що ми залишали побажання в книзі відгуків у кафе, і за якийсь час нам телефонували та дякували за поради, обіцяли дослухатися до них під час реконструкції закладу”.

Якщо сучасні споруди намагаються будувати з урахуванням можливості створення доступного простору, то стару забудову змінити значно важче, бо і сама інфраструктура може бути непристосована, і архітектурно такі зміни можуть не вписуватися.

“Вимагати змін від чиновників чи від керівників певних закладів – недієво, а ось правильна мотивація дає значно кращий результат”, – переконаний Дмитро Щебетюк. Хоча зміни впроваджуються доволі важко, позитив все-таки є. І Львів, на переконання паралімпійця, демонструє один із найкращих результатів в Україні щодо питання створення доступного простору. “У Львові зміни відбуваються на очах”, – стверджує він.

Оксана Потимко, виконавчий директор Львівського обласного осередку ГО “Українська спілка інвалідів – УСІ”:

– Щороку двічі-тричі проїжджаю всю Україну і бачу різницю між нашим містом та іншими. В такі моменти особливо чітко розумію, що так круто і так класно, як у нас, нема ніде. Наприклад, у нашому місті 90-95 відсотків світлофорів озвучені. У Києві таких світлофорів – 20-30 відсотків, перейти вулицю там украй важко або взагалі неможливо. Крім того, в нас озвучені поліклініки, театри, а в столиці тільки метро та вокзал. Ще одна проблема – доступність закладів харчування. Коли приїжджаєш у інше місто і від десятої години ранку до шостої вечора читаєш лекції, а потім хочеш щось з’їсти, півтори годити їздиш містом і не знаєш, куди зайти, не можеш знайти жодної кав’ярні... Невдовзі поїдемо у Полтаву, цього року були в Києві, Івано-Франківську, в інших містах. Там роботи непочатий край. Львів мені подобається найбільше, і люди, які їздять зі мною, це також дуже цінують. У Львові народжується дуже багато новацій, зокрема для незрячих. Недарма всі їдуть сюди, аби подивитися на наше місто. Це я кажу абсолютно відверто. Але й проблеми є. Зокрема, на вузеньких вуличках, де припарковані машини, виставлені рекламні щити різних закладів, і людям із вадами зору дуже важко пройти. Гостро стоїть питання доступності багатьох громадських закладів. Далі – проблеми з транспортом: звичайно, тролейбуси з низькими підлогами зручні для матерів із візочками, людей на інвалідних візках чи незрячих, але річ у тім, що водії замість того, аби паркуватися близько до тротуару, щоб людині було зручніше зійти, зупиняються далі, і незряча людина, коли виходить, потрапляє ногою не на тротуар, а між транспортом і тротуаром. А людині на візку взагалі нереально в такій ситуації заїхати у тролейбус чи автобус.

Ярослав Грибальський, голова правління ГО “Реабілітація осіб з інвалідністю”:

– Я горджуся тими змінами, які відбуваються в нас, зокрема щодо облаштування трамвайних зупинок. Трамвай із низькою підлогою є інклюзивним, якщо зупинки відповідають сучасним будівельним нормам. Такі зупинки можна бачити уздовж трамвайного маршруту №8, через увесь проспект Червоної Калини. Такі зупинки є й на Погулянці, біля Будинку дитячої творчості, на вулицях Левицького, Котляревського, Київській та Русових. Цього року такі зупинки планують облаштувати на площі Ринок, по дві на вулицях Руській та Дорошенка, а також на площі Галицькій. Позитивно, що у Львові почали класти тактильну плитку для орієнтації людей з вадами зору. Зараз управління культури нашого міста поставило собі за мету обстежити та привести до умов доступності заклади культури – дитячі бібліотеки, музичні школи, театри. Торік обстежили заклади харчування. Маємо певну інформацію, які об’єкти доступні, а які ні. Важливо, щоб інформація про заклади, доступні для людей із обмеженими можливостями, була більш поширена, наприклад, щоб це було на картах міста. Для Львова я б запозичив європейський досвід пристосування визначних пам’яток архітектури. Наприклад, палац Потоцьких, собор святого Юра. Важливо, щоб такі об’єкти ставали доступнішими, але водночас, щоб це не зіпсувало їх архітектурну цінність. Це об’єкти, які належать до спадщини ЮНЕСКО, національні архітектурні пам’ятки, тож має бути дуже виважений підхід.

Зоряна Люльчак, керівник НРЦ “Джерело”:

– Доступність середовища для мене як для матері дитини із особливими потребами розпочинається з фізичної можливості спуститися східцями в під’їзді будинку, потрапити в громадський транспорт, дитячі розважальні центри, кінотеатри, заклади охорони здоров’я, освіти чи соціального захисту (що далеко не завжди реально!) і завершується готовністю, здатністю сприймати мою дитину оточенням як повноцінну частинку нашого суспільства, реалізувати право на освіту. Як керівник НРЦ “Джерело” часто стикаюся з проханнями допомогти із: перевезенням осіб з інвалідністю, оскільки у Львові важко знайти відповідний транспортний засіб; організацією одночасного проживання у Львові груп із 6-12 осіб, бо більшість готелів міста мають лише по одному відповідно облаштованому номеру; підбором відповідного реабілітаційного обладнання та облаштування зручності приміщень (кімнат, санвузлів, пандусів, ліфтів тощо).

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти