Християнська віра – це релігія любові. Її головна заповідь про любов до ближнього поширюється не лише на друзів, а й на ворогів, не лише на живих, а й на померлих. Одним із найкращих виявів цієї любові є молитовне заступництво перед Богом за дорогих нам людей. 

Ще від самого народження людина живе та духовно живиться любов’ю своїх рідних і хресних батьків, котрі ще немовлятком приносять її до храму. Діти, звичайно, до певного віку власної свідомої віри мати не можуть, але в духовному житті їх оберігає любов і молитва дорослих. І так людина, ступаючи на шлях дорослого життя, зрілості, літнього віку та глибокої старості, живе і духовно живиться молитвами своїх ближніх: батьків, родичів, друзів, доброзичливців, всіх інших членів Церкви, пише Євген Заплетнюк, священик, публіцист, місіонер, на bogoslov.org.

Не позбавлена людина духовної опіки навіть після смерті. Ми віримо, що після гробу людина продовжує жити в іншому, невидимому для нас світі. А те, як і чим вона жила, визначає її подальшу долю у вічності. Якщо людина в житті любила Бога та ближнього, виконувала заповіді, творила добро, її зустрінуть обійми Небесного Батька. Якщо ж, навпаки, служила лише власним пристрастям, земній марноті, не зважала на Бога та людей, то цим визначила своє майбутнє в пеклі. Бог, звісно, і так любить людину. Але оскільки і добро, і зло – це особистий вибір людини, то і пекло, і Царство небесне – це той самий її вибір, тільки зроблений був самим життям. Бог поважає нашу свободу, тому не перечить нашому вибору ні тепер, ні за гробом.

На превеликий жаль, серед нас дуже мало бездоганних людей. Чимало з нас помиляються вчинками, думками, помислами. І найгіршим у таких випадках є те, що хоча й трапляються серед таких вчинків несвідомі, шкоду яких ми ще не збагнули, все ж більшість наших проступків – цілком свідомі та вчинені спеціально. В цьому весь жах нашого гріха. Дуже часто, виробивши звичку до гріха, людина сама собі допомогти вже не може. Ось чому загальна молитва, молитва всієї Церкви за живих і померлих, має таку велику силу.

Померлі, як відомо з віровчення, очікують часу Страшного суду і до того часу самі собі допомогти не можуть. Але виявляючи свою пам’ять та любов до них, ми, поки ще самі є живими тілесно, можемо звертатись до Бога та робити в їхню пам’ять добрі справи, щоб Він помилував як Чоловіколюбець наших близьких померлих та полегшив їх долю у вічності.