Роман Шиян, директор Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, про спрощений Болонський процес, шкільних "середнячків" і обмін викладачами

9 травня 2008 року у Львів­сь­кому обласному інституті піс­лядипломної педагогічної ос­віти (ЛОІППО) відбувся "круг­лий стіл" на тему: "Європейський вимір української освіти". Відтоді минув майже рік. То ж що зроблено за цей час в інституті, які конкретні кроки в європеїзації української освіти?

Про це розмовляємо з Романом Шияном, директором ЛОІППО, кандидатом біологічних наук, який керує інститутом від 1992 року - з перервою (2000 - 2005 рр.). Роман Богданович був, зокрема, керівником групи з підготовки проекту "Вільний доступ до якісної освіти в Україні (позика СБ)".

"Важить
середній рівень"

- Що означає для України "Європейський вимір укра­їнської освіти"?

- Уявімо таку систему координат: по горизонталі - ефективність і наявність вибору, по вертикалі - досконалість і рів­ність (справедливість). Це - система координат з чотирьох суспільних цінностей, її автор - американець Серджовані. Він ілюструє її прикладами з історії розвитку освіти США. Що­правда, для нас мало поживи у цих роздумах. Перша реакція наших учителів: освіта в Укра­їні була відповідна до суспільних запитів. Моя ж позиція така: ми опинились десь між ефективністю і досконалістю - як для суспільних потреб. Взагалі, ефективність найлегше визначити. Це - найкращий результат при найменших видатках. Одне слово, мали унітарну систему освіти. А рів­ність можливостей - ілюзорна. Розрив між якістю освіти залежав від регіону, місцевості, село це чи місто. "Європейський відрізок" української освіти ще надто малий. Але, що дуже важливо, з'явився вибір. Почали працювати школи нового типу. Хоча, якщо чесно, вибір знову ж таки стосувався не всіх. Не кожен мав можливість рівного вибору. Мали би просуватися вперед здібні, а насправді їх випереджали багаті. Подальша тенденція - початку ХХІ століття - зводилась до дискурсу про рівний доступ до освіти.

- І це, здається, записано в Національній доктрині розвитку освіти?

- Так. З подачі міжнародних консультантів. У перших варіантах доктрини цього запису не було.

- Іван Вакарчук, нинішній міністр освіти й науки, як ректор ЛНУ імені Івана Франка, з власної ініціативи, перший в Україні, запровадив програму вступу до університету - "Обдаровані діти села". Тобто, на ділі прагнув зреалізувати доктрину рівного вступу школярів до знань.

- Звичайно, заходи певні робилися - щодо того вибору. Та про ефективність говорити важко. Та й без належного фі­нансування не обійтись, якщо хочемо мати конкурентоспроможну освіту. Чи не втратили ми на якості, коли думали про ефективність?

- При цьому слід відзначити, що суспільна мораль нині не на висоті.

- Що стосується моралі в освіті, я зробив для себе висновок, що досягнути успіху в системі освіти можна лише то­ді, коли розбіжність між сильними і слабкими (образно кажучи) є невелика. У світі зважають на величезну розбіж­ність між найкращими і найгіршими результатами. Хочеться, звичайно, щоб середній результат був таки високим. Але розбіжність, про яку я не втомлююся говорити, - насторожує. Навіть усередині одного класу.

- І від чого залежить?

- Головний чинник - освіта батьків. Далі - середній рівень учительського загалу. У нас, звичайно, є чудові вчителі. Але важить середній рівень. Щоб досягти належного рівня в освіті, а згодом - і в сус­пільст­ві, треба дбати про основну масу. А щодо новаторства, то ми вже мали змогу переконатися, що стиль, методи новацій важко передаються іншим. Це була якась ілюзія - поширення досвіду новаторів. А в технологічній площині треба говорити про належну підготовку вчителів, їхній розвиток.

"Єдиний важіль - кваліфікація вчителя"

- І все ж мусимо, як не прикро, констатувати: держава про вчителя не дбає, як належить...

- Уже нинішня молода генерація знаходить собі місце на Заході. Якщо вести мову про загальний розвиток науки, то їх там ототожнюють з країною походження. Стан з наукою в Україні не дозволяє їм працювати удома. Мої три однокурсники працюють на Заході. Причому на дуже високому рівні. А з ними - і їхні аспіранти.

- Аспіранти з тих країн, де вони працюють, чи й наші?

- Наші - також. Щороку хтось з них має спецкурси на біо­логічному факультеті Львів­ського національного університету імені Івана Франка, який, як ви знаєте, і я закінчив. Збираються студенти і викладачі, відбувається цікава і потрібна розмова. Це дає відчуття перспективи нашим студентам, які їх слухають. Нещодавно був семінар на пошану Омеляна Гойди. І коли я почув виступ свого однокурсника, який отримав, сказати б, з рук Французької академії наук найвище наукове звання (а там, до речі, це робить АН), - мені стало шкода, що я свого часу залишив біологію, що не займаюсь безпосередніми науковими дослідженнями. Він так гарно, на такому високому науковому рівні подав свою версію, що хоч бери і одразу публікуй у під­ручнику.

- "Європа насувалася на нас поступово, - читаю у Леоні­да Шульмана (Свобода. - 2007. - 17 - 23 лип.). - І не найкращим боком. Мене пересмикнуло, коли всі вищі навчальні заклади почали йменуватися університетами".

- Мене теж.

- То й далі плодитимемо все нові і нові університети і академії?

- У нас впроваджується нині болонський контекст. На жаль, у спрощеному вигляді, через "арифметику". Захопилися підрахунками в контексті кредитно-модульної системи: нараховують бали. І вважають, ніби їм вдалося перевести навчання в іншу школу, інший вимір. Цим переважно і вичерпується запровадження Болонської системи. А мало би бути справжнє залучення студентів до усвідомленої самостійної праці.

- Тепер про наше копіювання іншого нововведення: випускаємо, за західним зразком, бакалаврів та магістрів. Багато хто вважає це шкідливим новаторством.

- Тут є пастка. Поки був проміжний рівень - "спеціаліст", то дуалізм "спеціаліст" - "ма­гістр" дозволяв маневрувати. Спеціаліст - то послідовна модель учителя. Бакалавр - це ніби "незакінчений" учитель. Така думка превалює. А як на Заході? Там - другий бакалаврат, інший. І якщо в нашому розумінні другий бакалаврат - наче той самий кваліфікаційний рівень, ніби незакінчена вища освіта, то, повторюю, на Заході - то вже з другої предметної галузі.

- Чи справедливо, що на магістра треба начебто вдруге вступати до свого ВНЗ? Тим па­че, що серед кандидатів на магістра - і представники інших ВНЗ?

- Усі розуміють, що магістерські програми мали б стосуватися значно меншої кіль­кості студентів. Очевидно, виникає конкуренція, що, своєю чергою, вимагає процедури від­бору.

- Ось учителі скаржаться, що середня школа випускає переважно середнячків...

- Було б добре, якби ще й так було.

- Який вихід? Що робити?

- Єдиний важіль - кваліфікація вчителя. Іншого не дано.

- Хто ж це "подвигне"?

- Ми намагаємося якомога більше уваги приділяти взаємному навчанню, професійному розвитку вчителів.

- А чи достатньо сил у Вашого інституту?

- Спроможностей ЛОІППО, ясна річ, ніколи не буде достатньо - маємо в області 40 000 пе­дагогів, а від 5 до 7 тисяч під­вищують щороку свою кваліфікацію. Ми перейшли до кредитно-модульної системи. Ми постійно вчимося. Причому значна частина нашої діяльності наближена до місця праці вчителів. Працюють методичні об'єднання освітніх округів, учителі-консультанти.

Чимало уваги приділяємо інформаційно-комунікативним технологіям. У районах працюють учителі, яких ми називаємо тренерами. Йдеться про вчителів інформатики, яких ми навчили працювати з колегами. На базі шкіл, де функціонує добре обладнання, вчителі організовують 48-годинний курс для інших учителів. Укладаємо трудові угоди з учителями. Про те, що вони (а їх - до 100 осіб) надають послуги з підвищення кваліфікації для певної кількості вчителів.

"Треба шукати партнерів"

- Яким чином Ви, як керівник інституту, можете перевірити якість їхньої праці?

- Хороше запитання. У принципі - маємо "продукцію на виході". Тобто підвищення рівня компетентності вчителів.

- Із жалем констатуємо, що загальний розвиток учнів щороку є нижчим. Погоджуєтесь?

- Це важко виміряти. Хоча таки вимірюється рівнем досягнень учнів.

- Ви ж не заперечуватимете, що шкільна молодь читає дедалі менше? І не тільки шкільна. Намагаєтесь якось поліпшити ситуацію?

- Спільно з Форумом книговидавців у Львові проводимо конкурс дитячого читання. На форум приїжджають діти з різних регіонів... А інший спо­сіб - знову ж таки вчитель...

- Учителі скаржаться - і мають слушність. Доки в програмі з української літератури у графі "години" фігуруватиме цифра 2?

- Свого часу треба було зробити курс літератури єдиним. Зараз - складніше.

- В Україні нині функціонують 904 ВНЗ І - ІV рівнів акредитації. Чи є потреба в такій кількості?

- Запитання риторичне. Зрозуміло, що ні... Я ще повернуся до освітньої політики. На мою думку, ми не втратили конкурентного потенціалу. Якщо поглянути на проблеми, які в країнах ЄС досліджують, то їхнє бачення з нашим збі­гається. Проблеми в нас по­дібні. Вони також критично висловлюються про інформаційно-комунікативні технології в освіті.

-  Можливо, то трохи інший рівень критичності?

- Можливо. Наша проблема в тому, що ми відірвані від загальноєвропейського дискурсу. Якщо взяти перелік світових періодичних видань, з якими можуть ознайомитися наші освітяни, то самі розумієте... Їх - одиниці. Коли я вчився в аспірантурі у Підмосков'ї, я читав усе, що у світі виходило. Хоча доступ є - Інтернет. Але скажемо і так: у нас мало хто читає. Та й то -  епізодично. Ми усі повинні добре розуміти освітянський контекст, бути в єдиному науковому полі.

-  Міністр Іван Вакарчук ініціює обмін викладачів і студентів з різних регіонів (в яких домінантною є та чи інша мова). Як Ви ставитеся до такого нововведення?

-  Більш ніж позитивно.  Ми свого часу, понад десять років тому, пробували це робити. Але тоді міністерство вдалося мало не до рознарядки. Нині маємо контакти з Одесою, Луганськом, Донецьком. У мене є деякі доповнення щодо більш компетентного підходу у формуванні змісту освіти.

- Які проблеми Ви б ще виокремили?

- Є прогалини у підготовці вчителя. Ми його в інституті доучуємо. Але є вже запит на нові спеціалізації. Наші амбіції зводяться до того, щоб за новими спеціалізаціями сформувати одну-дві групи. Самотужки цього не зробимо. Треба шукати партнерів - у ЛНУ імені Івана Франка, Національ­ній академії мистецтв, Уні­верситеті фізичної культури... Щоб спільно ліцензувати нові навчальні програми. І ще варто зважати, що Болонський процес - це не єдина складова єв­ропейської освітньої політики.

Розмовляв      Богдан Залізняк