Пан Колодрубець відчуває жаль до тієї польської влади, що так прикро урядувала в Галичині. Найбільше претензій до них мав пан Колодрубець за те, що вони, тобто поляки, позмінювали назви вулиць у Львові.

В дев'ятсот вісімнадцятому році, зараз після перевороту, він мав підготовлений список нових назв, якби виникла потреба перейменовувати вулиці. В його проекті усі найкращі вулиці і площі Львова були застережені для най­більших героїв, політичних діячів і письменників. Він точно знав, де мала бути площа Мазепи чи гетьмана Хмельницького. Для вулиці Шевченка він вибрав Академічну. Не знав ще тільки точно, яку назвати вулицею Івана Франка, якого він особисто знав. Вулиця Потоцьких була добра, але й вулиця Сапіги теж була гарна. Це він мав вирішити в слушний час, порадившись евентуально з Грицем, а може, навіть зі своєю. В голові він носив повний і точний плян нового Львова. І всі вулиці були названі так, що аж приємно було поглянути на ті таблички, що висіли на розі кожної з них. На синьому тлі золоті написи. От, скажімо, вулиця УСС-ів. Пане, то є що в руку взяти.

Але що з того, поляки позмінювали вулиці, як самі хо­тіли. Шевченка десь дали на такі загумені, що його там ніхто не міг відшукати. А для о. Шаш-кевича яку вулицю дали? Просто сміх, а не вулиця. Ціле щастя, що там був Музичний Інс­титут, бо ніхто не міг би знати, де є вулиця такого заслуженого священика. Вулиці змінювали, але сміття не було кому вивезти з тих вулиць. Бо то самі радци і орлєнта поробилися. Їм не випадало того робити. І ще до того метрики теж казали змінювати. Пан радца Плєхан­ські, переходячи коло його б'юрка, кожного дня приставав і розпочинав таку розмову: панє, панє, як паньскє назвіско? Пан Юрій виразно казав: Колодрубець, пане раднику. Коло чего? - питав далі пан радца. І коли ж ви зміните свою метрику, пане фон Колодрубєц? І відходив, підсміхаючись. Пан Юрій теж підсміхався, але прізвища не міняв. І пішов на емеритуру. Щастя, що мав уже вислужені літа, а коли ще воєнні літа полічити подвійно, то він мав більше ніж треба було, щоб дістати повну емеритуру.

Очевидно, якщо українська влада тоді, в вісімнадцятім ро­ці, була б утрималася, він  хто­зна, чи був би пішов на емеритуру. Таких, як він, було треба. Він зовсім не хотів авансувати на канцеліста. Ні, возний мав у суді таке саме важне місце, як сам суддя, і пан Колодрубець знав це і тому цінив сам себе і свою працю, і становище. Він мав жаль до пана обершта Вітовського за те, що той казав воякам обсадити Високий Замок і нікого туди не пускати. Навіть тих, що кожного дня там мусіли бути, як він, наприклад. Але це все можна було пережити, бо ті самі вояки завісили на ратуші українську фану. Пане, українська фана на ратуші, то було більше, ніж, може, навіть змінені назви вулиць. Так є. І цю фану пан Колодрубець бачив на власні очі, як віяла на самім вершку.

Спогади зі збірника "Львів", Філафельфія,
видавництво "Київ", 1954