– Коли розлучається сім’я, в якій є діти, як правило, сімейне законодавство України зобов’язує визначити місце проживання дитини. Раніше при розлученні чоловіки майже не мали шансів здобути можливість проживати з дитиною, хіба що маму позбавляли батьківських прав. Зараз же і суди, і органи опіки та піклування йдуть таким шляхом, що кожен з батьків має рівне право на спілкування з дитиною. Отож, залежно від обставин вони можуть визначити як проживання дитини з батьком, так і проживання з мамою. До речі, якщо на момент розлучення батьків дитині не має 10 років, місце її проживання визначається за згодою тата і мами. Але якщо домовитися вони не можуть, то з урахуванням всіх обставин справи це робить орган опіки та піклування! Якщо дитині від 10 до 14 років, вона може сама висловитися про пріоритетність проживання. Тобто враховується думка дитини, але право проживання визначають батьки! До речі, саме цим у нас дуже зловживають. Дитина не завжди може об’єктивно визначитися, де саме і з ким саме вона хоче жити. У половині випадків з моєї практики трапляється так, що коли розлучаються батьки, то джерелом своїх “воєн” роблять дітей. Особливо якщо відбувається поділ майна. Дитиною дуже сильно маніпулюють, штовхають у різні депресії. І лише свідомість батьків може запобігти це. Якщо батьки розлучаються, але не можуть погодитися, де і з ким проживатиме їхня дитина, вони можуть найняти адвокатів і звернутися до органу опіки та піклування, аби допомогли їм у цьому (вони є при міськрадах і держадміністраціях). На жаль, не існує “канонів”, як саме має визначатися пріоритетність. Трапляється так, що представники органу опіки та піклування місце проживання дитини визначають на свій розсуд, часто до кінця не розібравшись у справі. Практика свідчить, що після розлучення батьків молодші діти зазвичай залишаються з мамами, а старші – і з мамами, і з татусями. Але є й інший бік справи – участь в житті та вихованні дитини батька. Останнім часом у нас спостерігається дуже цікава позитивна практика: органи опіки та піклування досить часто йдуть назустріч саме татам, визначають графіки (дні і години) відвідування ними (татами) дітей: розписують мало не кожен день, визначають поперемінні дні (наприклад, один тиждень – із мамою, другий – із татом), визначають, яку частину відпустки чи канікул дитина може провести із татом, а яку з мамою. Якщо батьки не згодні з графіком, складеним органом опіки та піклування, то можуть звернутися до суду для визначення днів чи годин відвідування дитини. Тоді це все вже визначає суд: розпитує дитину, залучає психолога, орган опіки та піклування тощо. До речі, у Львові таких випадків досить багато – приблизно 50 на 50, хоча тенденція звернень в суди зростає. Зараз чоловіки більше хочуть спілкуватися зі своїми дітьми, якщо, звісно, виключити асоціальний момент. Проте є ще один нюанс, який, на жаль, у нас недосконало прописаний. Це виконання самого рішення органу опіки та піклування, а також суду. Якщо дитина залишається в мами, то мама може зігнорувати рішення органу опіки та піклування чи суду, мотивуючи це тим, що дитина захворіла, або просто не відчинити двері. Якщо є жорстке протистояння між батьками і навіть рішенням судді неможливо забезпечити нормальне відвідування одним із батьків дитини, то такі відвідування можуть відбуватися за участі працівника органу опіки та піклування. Тобто щоразу його представник разом із батьком іде в помешкання дитини і в його присутності відбувається спілкування. Буває й таке, що чоловіки зловживають спиртним, але все одно хочуть відвідувати дитину, а мама переживає, як це все відбуватиметься. Тоді суд або орган опіки та піклування може зобов’язати проводити такі зустрічі в присутності матері або свого представника.

– Варто пам’ятати, що батькам дитину Бог дає для виховання. Тобто вона не належить батькам, а Богові. А татові і мамі, які живуть разом, він доручає дитину і хоче, щоб ті своєю радістю і спілкуванням годували її духовно, інтелектуально і чуттєво. Це, з одного боку, для них висока гідність, а з другого – глибока відповідальність. Що б не сталося в нашому житті, для дитини ми маємо відображати образ Бога Отця. Це головна роль і мами, і тата. Батько має особливий обов’язок: він повинен намагатися сам відчути любов Бога і ту любов передавати дитині. Якщо дитина відчує таку любов від батька, яку він може відчути від Бога, тоді вона матиме настанову, впевненість, далекоглядність на ціле життя. Це основний принцип покликання батька. Незалежно від того, чи батьки живуть разом, чи розійшлися, вони мають продовжувати в обличчі дитини бути співтворцями з Богом. Гріх батьків не зменшує їхньої відповідальності та гідності співтворителя. Для того, щоб це передати, треба бути справжніми, а щоб бути справжніми, треба мати джерело, з якого черпати ту справжність. І цим джерелом якраз є молитва. Для кожної людини вона може бути різною. Важливо, щоб був той контакт з джерелом добра, мудрості, батьківства чи материнства. Якщо розлучені батько чи матір мають той контакт, вони зможуть передавати (бо це постійний процес) ті вартості, любов, надію, підтримку в усяких ініціативах дитини. А якщо того життєдайного контакту в батька немає, він не зможе передати основного скарбу, задля якого він став батьком. Він шукатиме замінники – подорожі, подарунки, ходіння супермаркетами, тобто займатиметься марнуванням часу. Щоразу, коли відбуваються зустрічі між дитиною і “сепарованим” батьком, важливо, щоб той батько подумав: а якби Ісус сьогодні зустрівся з моєю дитиною, щоб він їй запропонував? Важливо старатися самому бути тим Ісусом або Святим Миколаєм. Треба розуміти, що Святий Миколай не лише той, хто роздає подарунки, насамперед матеріальні, а допомагає бідним, вміє сказати добре слово і хоче, аби людина знайшла своє місце на цій землі. Батько повинен подумати: якщо я сам цього зробити не можу, то маю попросити про це Господа Бога. Тут не йдеться про богослов’я, філософію чи надзвичайно мудрі слова, а про те, як черпати від джерела добра і ділитися тим добром із дитиною. Син чи донька повинні розуміти, що їхній батько є царем і господарем у своїй оселі, на своїй землі і що він хоче цей дар володіння землею цілісно передати своїм нащадкам – дивитися позитивно на світ, бачити в кожній людині творіння Господа Бога. Отже якщо при зустрічі дитині дати хоч дві-три хвилини якусь добру думку, то цього вистачить і вона більше нічого не вимагатиме. А якщо до цього додати ще й трохи свого часу, тобто просто побути з нею, послухати, що вона каже, настановити її, пройтися лісом, парком, щоби мати спільні відчуття із землею та природою, тоді поміж того, що батьки розійшлися, дитина все одно отримає позитивні імпульси. Тільки через них ми можемо володіти собою, світом, давати собі раду, в яких би обставинах не перебували.