Крок у доросле життя
“Пошта” поцікавилася в людей, що опікуються сиротами, з якими проблемами зіштовхуються їхні підопічні після закінчення інтернату, а в чиновників – як таким дітям допомагає держава
фото: Центр опіки сиріт (3)
Діти завжди поспішають стати дорослими, аби ніхто їм не вказував, що і як вони мають робити, що є правильним, а що ні. Проте у складних ситуаціях вже майже дорослі діти шукають підтримки та опори, поради та допомоги. І добре, коли є до кого звернутися, на кого сподіватися. А як бути тим, що не мають такої опори в житті? Мовиться насамперед про дітей-сиріт, напівсиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, вихованців інтернатів. Вони впродовж кількох років (а дехто від самого народження) живуть за певними встановленими правилами: у інтернаті їх вчать, харчують, забезпечують одягом і взуттям, час до часу возять на екскурсії, організовують свята, запрошують гостей. І ось настає час прощатися зі школою-інтернатом і йти у доросле життя, яке для багатьох із них є новим, незнайомим, з випробуваннями. Та чи готові діти, які роками перебували у певній системі, до життя в суспільстві? Які випробування чекають на них після школи-інтернату? Чи мають ці хлопці та дівчата та де жити? Чи допомагає держава вирішувати їм їхні проблеми? По відповіді на ці запитання “Пошта” звернулася до наставників Центру опіки сиріт, тренера спортивного клубу, директора школи-інтернату і до невролога.
Житло, адаптація і підтримка
Діти, які виховуються у сім’ях, і діти з інтернатів подібні та різні водночас. Одні ще під час навчання намагаються добре вчитися, планують вступати у коледж чи виш, здобути професію, отримати роботу. А другим все байдуже, вони просто, як кажуть, пливуть за течією.
“У школах-інтернатах також є діти, які бачать своє майбутнє, під час навчання не б’ють байдики, намагаються чогось навчитися, щось осягнути і у випускних класах вже уявляють собі, ким хочуть бути, – розповідає отець Роман Прокопець, керівник Центру опіки сиріт. – Після закінчення школи вони йдуть вчитися далі, їм надають гуртожиток”.
Наставник – це друг дитини. Тут відчувається зв’язок тет-а-тет, що дуже важливо. Для дитини, яка перебуває у закладі інтернатного типу, важливо відчувати, що є хтось один, якась конкретна людина, яка приходить тільки до тебе
Проте, зі слів священика, є серед них і ті, що живуть нинішнім днем, не хочуть думати про завтрашній. Їм у подальшому житті значно важче. В інтернаті вони забезпечені житлом, харчуванням, одягом. Однак після того, як вийдуть із його стін, їм цього вже ніхто не дає. І для багатьох молодих людей такі зміни стають великим випробуванням. Ті, що не можуть дати собі ради, часто впадають у депресію, навіть опиняються на вулиці. І така неадаптованість до життя є однією з проблем вихованців інтернатів.
Друга проблема, яку називає співрозмовник “Пошти”, це житло. Є діти, які мають родичів і можуть до них повернутися, а є ті, що не мають ні даху над головою, ні рідних.
Окрім того, важливою в житті дитини з інтернату є підтримка. “Дітей, ще коли вони живуть у інтернаті, ми завжди вчимо, щоб вони цінували людей, які є поруч них, які можуть щось порадити, допомогти. Це і працівники закладу, і волонтери, які приходять, не забувають, готові підтримувати стосунки, – веде далі Роман Прокопець. – Проекти “Наставництво”, “Одна церква – одна родина”, які втілюємо, спрямовані на те, щоб діти мали таких друзів, знайомих, котрі після інтернату можуть допомогти їм порадою чи матеріально, аби дати можливість стати на ноги. Загалом у нас вже є понад 20 наставників. Наразі більше позитивного досвіду в такій взаємодії дітей та дорослих, які хочуть їм допомогти”. І така підтримка для когось може відіграти дуже важливу роль у житті.
Про більшість професій діти з інтернатів не здогадуються, вони не готові прийняти виклик дорослого життя, спробувати зробити те, що їм хочеться. Вони, можна сказати, діють шаблонно: одна група йде вчитися на кухаря, друга – на перукаря
“Є серед наших підопічних дівчинка, з якою ми познайомилися, коли вона ще навчалася в Журавенському інтернаті, що в Жидачівському районі. Потім вона вступила на навчання до Львова – у коледж харчових технологій. Але не бачила себе кухарем-кондитером, а дуже хотіла малювати. До цього в неї дар від Бога. Ми допомогли їй взяти кілька уроків художнього мистецтва, допомогли зі вступом у художній ліцей, а потім вона самостійно вступила у Академію мистецтв, щоби навчатися іконопису. Зараз вже на п’ятому курсі. Для однієї з каплиць нашого Центру робить дипломну роботу – іконостас. Це позитивний досвід того, коли дитині, яка не мала підтримки рідних, допомогли чужі люди, і зараз ми бачимо результат”, – додає священик.
Звісно, не з усіма підопічними, які закінчили навчання в інтернаті, волонтери підтримують зв’язок, бо багато випускників ідуть своїм життєвим шляхом. Але все ж таки залишаються ті, з ким вони зустрічаються, підтримують стосунки.
Наставник – це друг дитини
Як живеться дітям у школах-інтернатах та з якими проблемами зіштовхуються вони на порозі дорослого життя, знає волонтер Центру опіки сиріт і водночас наставник дитини-сироти Галина. Вже кілька років вона працює волонтером у Центрі, а після проекту “Наставництво” сама вирішила стати наставником. Її підопічна – 17-річна Марта. Дівчина, яка кілька років виховувалася у Львівській школі-інтернаті №2, тепер живе у дитячому будинку сімейного типу.
“З Мартою ми познайомилися давно. Досить легко знайшли спільну мову. Дівчинка приходила допомагати волонтерам, брала учать у різних програмах, тренінгах. У нас навіть був період, коли ми разом займалися в спортзалі, спілкувалися і здоров’я зміцнювали. Згодом після проходження курсу я стала її наставником”, – розповідає Галина.
Зараз вони бачаться рідше, адже Марта наполегливо готується до ЗНО, мріє вступити до Львівського нацуніверситету на соціальну педагогіку. Але вони підтримують зв’язок, часто розмовляють по телефону, спілкуються в соцмережах.
На пораду Галини, щоби стати наставником, треба пройти доволі тривалий шлях. Окрім тренінгів, потрібно зібрати різноманітні довідки – про стан здоров’я, від нарколога, психолога, про несудимість.
“Хоч усе це вимагає багато часу, але, може, воно й добре, адже той, хто справді хоче стати наставником, здолає весь цей шлях, а той, хто не готовий, може здатися на півшляху, – каже співрозмовниця “Пошти”. – Наставник – це друг дитини. Тут відчувається зв’язок тет-а-тет, що дуже важливо. Для дитини, яка перебуває у закладі інтернатного типу, важливо відчувати, що є хтось один, якась конкретна людина, яка приходить тільки до тебе. Тоді дитина відчуває, що її люблять, що з нею проводять час. Є з ким поговорити про свої потреби чи проблеми, бо вихованцям інтернатів іноді важко в присутності багатьох людей висловити те, що їх турбує”.
І хоча підопічна Галини вже зовсім доросла, жінка переконана, що вони залишаться друзями. Понад те, планує стати наставником для ще однієї дитини.
Галина доволі давно опікується вихованцями інтернатів, тож знає, які проблеми та випробування доводиться їм долати. Серед головних жінка називає проблему пошуку себе, своєї майбутньої професії.
Дітей, з якими спілкуємося, намагаємося частіше залучати до різноманітної волонтерської роботи, аби вони розуміли: щоби щось у житті отримати, треба попрацювати, докласти зусиль
Діти, яких виховують у інтернаті, не завжди знають, які професії існують, які є затребуваними, перспективними, а які ні. Вони мають дуже обмежене коло спілкування: вчитель, кухар, перукар. Тож і обирають переважно ці професії.
“Про більшість професій діти з інтернатів не здогадуються, вони не готові прийняти виклик дорослого життя, спробувати зробити те, що їм хочеться. Вони, можна сказати, діють шаблонно: одна група йде вчитися на кухаря, друга – на перукаря”, – каже наставниця.
Коли дитина обирає певний заклад для подальшого навчання, в неї одразу ж виникає проблема: їй важко піти і самостійно подати документи на вступ туди, де вона хоче. І хоч ці діти вже ніби й дорослі, розібратися, які документи потрібні для вступу, куди саме їх треба принести, до кого звертатися, їм важко. Діти, що виховуються в сім’ях, часто приходять з батьками, і ті їм допомагають. А хлопцям і дівчатам з інтернату це все доводиться робити самотужки.
Однак найактуальнішим залишається питання житла. Дітям, що йдуть учитися, дають гуртожиток, тому ще кілька років вони мають дах над головою. Є й такі, в яких залишилося житло від батьків.
Але тут, зі слів Галини, може виникнути інша проблема: чи молода людина зможе дати собі раду з цим житлом? Адже доведеться вирішувати побутові проблеми, оплачувати комунальні послуги, чого вона ніколи не робила. “Знаю дівчинку, яка закінчила училище і не мала куди піти. То волонтери домовилися, щоб вона ще якийсь час пожила в гуртожитку. У іншому випадку залишилася б на вулиці”, – каже Галина. А ще серед підопічних Центру був хлопець Іван. Він отримав кімнату в гуртожитку, але вона була в жахливому стані – безлад і сморід. Тоді волонтери залучили всіх своїх знайомих, аби ту кімнатку привести до ладу, зробити хоча б косметичний ремонт. Потім шукали меблі, кухонний посуд, приїжджали і вчили його готувати їсти.
Про те, що діти з інтернатів часто не готові до самостійного життя, говорить Ірина Лащенко, спеціаліст управління сім’ї, молоді та спорту Львівської міськради, тренер спортивного клубу.
“Дітей, з якими спілкуємося, намагаємося частіше залучати до різноманітної волонтерської роботи, аби вони розуміли: щоби щось у житті отримати, треба попрацювати, докласти зусиль, – пояснює вона. – Адже в інтернатах вони отримують майже все необхідне, а в житті так не буває”.
Крім того, для таких дітей важливими є позитивні приклади. Коли вони потрапляють в не надто хорошу компанію, то й самі стають на хибний шлях. “Діти, які приходять у нашу секцію кікбоксингу, починають спілкуватися з іншими дітьми, бачать позитивні приклади і таким чином змінюються, змінюється їхній світогляд”, – стверджує Ірина.
Живуть дитячою “комуною”…
“В Україні майже 800 інтернатів, у яких виховуються 104 тисячі дітей, – стверджує Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба на своїй сторінці у Facebook. – Ці діти позбавлені права жити повноцінним життям в сімейному оточенні! Вони, по суті, живуть дитячою “комуною”. Сплять по 10-20 чоловік у кімнаті, їдять разом, разом навчаються і відпочивають. Бо колись дорослі вирішили, що для них так краще. Їхнє життя обмежене стінами інтернату, працівниками закладу і декількома волонтерами, які іноді навідуються в гості. В цих інституціях діти не набувають навичок самостійного життя, не соціалізуються та не мають моделі сімейного виховання. Закінчуючи заклади, вони розгубленими очима дивляться на все, що відбувається навколо. Де взяти гроші? Де отримати необхідні документи? Як формувати стосунки? І це тільки один відсоток питань, які щодня бентежать випускників інтернатів! І саме тоді дитина розуміє, що їй були потрібні не кілограми цукерок і літри шампунів, якими їх “завалювали” волонтери, а справжній друг, доросла людина, яка була б поруч і пояснювала елементарні і такі необхідні речі. Ми розуміємо цю необхідність, тому разом із проектом наставництва “Одна надія” вже більше семи років запроваджуємо такий рух в Україні. Наставники – це насамперед друзі, порадники для вихованців інтернатів, які допомагають їм адаптуватися до дорослого самостійного життя”.
Уся надія на наставництво
“Нині в Україні функціонує майже 770 закладів інтернатного типу, в яких перебуває понад 100 тисяч дітей: кожна 30-та дитина шкільного віку навчається в інтернаті, а кожен третій вихованець інтернату – це дитина з інвалідністю”, – зазначила Марина Порошенко, голова Благодійного фонду Порошенка, під час саміту “Будь зі мною”, присвяченого темі наставництва для дітей у закладах інституційного догляду, йдеться на сайті Президента України.
На її думку, наставництво – це прогресивний і дієвий механізм зміни нашого пострадянського сприйняття проблем сирітства та всиновлення. “На жаль, більшість дітей, які зростають у закладах інституційного догляду, через різні причини та обставини мають низькі шанси бути всиновленими, тому змінити їх життя на краще можна за допомоги наставництва!” – наголосила вона.
І зазначила, що в жовтні 2016 року парламент прийняв президентський законопроект “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” щодо наставництва. Закон запроваджує інститут наставництва для роботи з дітьми, які виховуються в інтернатних закладах, з метою їх підтримки та підготовки до самостійного життя. Відтепер кожен, хто має бажання та можливість, може стати для дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, помічником і другом!
Мовою цифр
На Львівщині проживає 2411 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З них 1838 перебуває під опікою, 380 – у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Загалом 92% дітей охоплено сімейними формами виховання. У інтернатних закладах всіх типів виховують 132 дитини, повідомляє Служба у справах дітей Львівської облдержадміністрації.
На квартирному обліку перебуває 132 дитини-сироти і позбавлені батьківського піклування, які не мають житла. Навіть якщо дитина має право користування житлом, її ставлять на квартирний облік. Наприклад, багатодітна сім’я, в якій вісім-дев’ять дітей, живе в однокімнатній квартирі, а дитині належить тільки частка цього житла, її також ставлять на квартирний облік. Окрім того, на черзі перебуває 162 особи з числа дітей-сиріт (молодь віком від 18 до 23 років).
Цього року на програму житла було виділено із обласного бюджету 5 млн 600 тис. грн та майже 6 млн грн із місцевих бюджетів. Забезпечили житлом 15 дітей і 33 особи. Одній дитині відремонтували житло. Загалом це 32 об’єкти – квартири або будинки в сільській місцевості. Впродовж трьох років 80 дітей і осіб отримали житло. Для молодих людей до 22-23 років, які не мають житла, працює соціальний гуртожиток у селі Вовчищовичі Мостиського району. Є строгий контроль за тим, аби діти не втрачали житла.
Андрій Закалюк, директор Львівської загальноосвітньої школи-інтернату №2:
– У нашій школі-інтернаті нема багато дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, – приблизно десять відсотків від загальної кількості. Майже всі вони мають родичів. Ми намагаємося влаштувати їх у сімейні форми опіки. За останні роки влаштували близько ста дітей, серед яких є усиновлені й ті, кого взяли під опіку.
Сто відсотків наших вихованців продовжують навчання – вступають у коледжі, ліцеї, вищі навчальні заклади. Дітям після закінчення школи-інтернату виплачують допомогу, дають комплект одягу. Під час навчання у виші, ліцеї чи коледжі дитину й далі забезпечує держава – житлом, харчуванням, одягом. Може, те забезпечення й не таке, якого хотілося б, але казати, що їй нічого не дають, не можна.
Більшість дітей із нашої школи-інтернату мають житло, збережене за ними. Якщо мовиться про тих, що не мають де мешкати, то ці питання також повинна вирішувати держава.
Перед тими, що вийшли з інтернатів, постає проблема соціалізації, але ми в своїй роботі стараємося ці речі нівелювати. Школа-інтернат не є закритою установою, куди нікого не пускають. Тут нема решіток. До наших вихованців приходить багато людей, працює програма наставництва, завдяки якій кожна дитина має наставника, що допомагає їй у навчанні. Крім того, в нас діють програми навчання і відпочинку наших дітей за кордоном. Різними методами намагаємося допомогти дитині соціалізуватися, прищепити навички, які знадобляться їй у дорослому житті. Звичайно, такі заклади, як наш, чинять негативний вплив на дитину, якого не можемо позбутися через те, що це справді заклад. Часто дітей з інтернату називають “споживачі”, вони ж бо, мовляв, отримують все задурно і від них складно добитися цінування цього. А цим дітям найбільше бракує уваги, турботи, любові…
Ореслава Хомик, керівник Львівського обласного дитячого неврологічного диспансеру:
– Для повноцінного розвитку дитини найкращими є сімейні форми виховання – прийомні сім’ї, будинки сімейного типу. Тут діти бачать стосунки між батьком та матір’ю, вже з раннього дитинства в них формується правильний світогляд щодо сім’ї. В сім‘ї вони опановують навики, які будуть їм потрібні в самостійному житті, вчаться виконувати певну хатню роботу. Бо в інтернаті, що не кажіть, майже все роблять за них: прибирають, годують, тобто дають усе готове, і діти до цього звикають. А в дорослому житті треба самому старатися, працювати, аби щось мати. Я переконана: замість сиротинців повинні інтенсивніше розвиватися саме сімейні форми виховання дітей. Хоча є багато сиротинців, які дуже міцно тримаються.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
