В українському парламенті розглядають законопроект про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу в питанні таємниці сповіді

Ініціатори внесення законопроекту - партія Християнсько-Демократичний Союз - наполягають на новому положенні, яке гарантує заборону допитувати священиків у якості свідків щодо інформації, яку вони  отримали під час сповіді.

Натомість сьогоднішнє українське законодавство зовсім не враховує ролі та діяльності священика, прирівнюючи її до будь-якої іншої "світ­ської" про­фесії. Нагадаємо, ч. 5 ст. 3 Закону України від 23 квітня 1991 року "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачає, що "ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих". Але водночас ст. 69 КПК України уможливлює допит  священнослужителів, якщо особа, яка довірила їм під час сповіді певну інформацію, "звільнила їх від обов'язку зберігати професійну таємницю". Проте ця норма демонструє повне невігластво законотворців, які спробували "захистити" духовні, сакральні аспекти сповіді "світськими" дозволами.

Бо за суттю "чинність" спо­віді, як і її таємниця, зовсім не залежить від людини, яка сповідається. Духовна заборона розголошення, прописана канонічним правом, існує ап­ріорі, а не з дозволу чи заборони людини. Паралельно з цим в українському законодавстві діє ще одне положення, згідно з яким кожен громадянин України, знаючи про скоєння злочину, повинен повідомити про це відповідні правоохоронні органи. Священики, за цим положенням, винятку не становлять. Іншими словами, священик, який під час сповіді ді­знається від людини про вбивство, повинен, негайно скинувши ризи, бігти до правоохоронців. Але в такому трактуванні знову ж таки абсолютно від­сутнє розуміння суті спо­ві­ді, яка в жодному разі не є розмовою священика і людини.

Фактично, з погляду світсь­кого права, ті норми законавства, які уможливлюють роз­криття таємниці сповіді, є прямим втручанням держави у справи церкви, оскільки канонічне право суворо забороняє священикам оприлюднювати  те, що вони почули на сповіді.

Дехто з юристів пропонує захищати право на таємницю в тих випадках, коли людина доведе, що в її релігії сповідь є свя­щенним актом, оскільки сакральність сповіді  визнається у православній та католицькій церквах, натомість в ін­ших релігіях сповідь не має містичного значення. Але наскільки правомірним є змушування людини доводити те, що її сповідь була духовним актом?

За канонами католицької церкви, таємниця сповіді не може  бути порушеною у будь-якому разі, абсолютно незалежно від того, що саме почув священик під час її здійснення. Така абсолютність нерозголошення і є власне основоположною річчю. Бо в час сповіді людина сповідається не священику, а Богу. Священик є присутнім при цьому, він розгрішає людину, але не зі своєї волі, а з волі, даної Богом. Тому все почуте під час сповіді належить не йому, а, отже, і права на розпоряджання цією інформацією він не має жодного. Маємо справу з принципами суті священицької місії і ролі, які проте, категорично уневажнюються, підриваються українським законодавством, у трактуванні якого сповідь - яка заповідається бути сакральним актом для обох сторін - нічим не відрізняється від пустої балачки між священиком і мирянином...

Характерно, що всі ці прописані в чинному законодавстві положення, за якими священики прирівняні до будь-якої іншої професії, нівелюють специфічну суть священицької діяльності. Проте з прийнятими змінами  до закону ситуація має змінитися...

Історично таємниця сповіді встановлена, як обов'язкова професійна таємниця для пресвітерів у VI столітті. До цього християнська церква дозволяла всенародну сповідь, яку відмінив Латеранський собор, а у 1594 р. папа Клімент VIII накладає на духівника печать мовчання під страхом тюремного ув'язнення. Східна церква встановлює у 1662 р. за розголошення сповіді кару, а за розголошення сповідальних гріхів священнослужитель позбавлявся сану.

У канонічному праві православної церкви є тілька два винятки з правила, якими дозволялося порушення таємниці сповіді - це інформація про замах на "государя" або про бунт проти нього. Проте ці винятки стають зрозумілими з огляду на російську ментальність та історичне підпорядкування Російської церкви цареві-батюшці.

В історії, проте, відомі святі, що віддали своє життя заради збереження таємниці сповіді: наприклад, середньовічний чеський єпископ Ян Непомуцький, який відмовився розповісти королю те, що до­вірила йому під час сповіді королева, і за це був утоплений у Влтаві.