Кулачки – не більші за горіх, стопи – завдовжки з мізинець… І це не ляльки, не пупси, а діти, крихітні діти, які, перебуваючи в утробі матері, з якихось причин вирішили народитися швидше за обумовлені природою терміни. Згідно з даними статистики, щороку в Україні з’являються на світ приблизно 500 тисяч немовлят, 24 тисячі з них – передчасно. Чимало їх є й у Львові.
На жаль, вагітність не завжди завершується тоді, коли цього очікують. І якщо в наш нелегкий час люди вже звикли нарікати на життя і розучилися вірити в диво, то батьки передчасно народжених дітей усім серцем вірять в диво. Завдяки їхнім щирим молитвам та безперервній праці лікарів їм це диво може щодня усміхатися, вередувати, ходити в садок чи до школи, одне слово, жити повноцінним життям.
Сьогодні, 17 листопада, зберуть діток, які свого часу були пацієнтами відділення анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених та відділення патології новонароджених і недоношених дітей Львівської міської клінічної лікарні, що на вулиці П. Орлика. На гостей чекає пізнавальна програма, дитяча анімація і частування.
У Міжнародний день передчасно народжених малюків “Пошта” запитала батьків, які виховують таких дітей, про особливості їх догляду і про те, що давало їм силу витримувати довгі лікарняні будні, а медиків – чому так багато немовлят зараз народжуються передчасно і наскільки важко їх виходжувати.
фото: Тарас Атаманів Самостійний, конкурентний, настирливий…
У Олі троє дітей – старша донечка і два молодші синочки. Справжньою несподіванкою стало народження саме третьої дитини. “Остання вагітність була для нас великим сюрпризом, адже ми її не планували. Річ у тім, що другий наш хлопчик – із особливими потребами, відтак вимагає постійного нагляду, – почала розповідь жінка. – Він у нас народився здоровий, але через недбалість лікарів дитину виписали із жовтяницею. Казали, що все буде добре, але цього не сталося: цілий місяць у синочка був високий рівень білірубіну. І коли дитині був місяць, у неї почала згортатися кров. Ми потрапили до реанімації”.
Зі слів Олі, лікарі зробили все для того, щоби врятувати її хлопчика, але білірубін також свою справу зробив – почалося ураження мозку. “Я отримала дитину, якій був потрібен додатковий догляд через розлади психіки, затримку розвитку, поведінкові проблеми. Звісно, на цьому тлі третя вагітність нас ошелешила. Ми розуміли, що буде складно, що існує ризик, що щось може піти не так. А проте зробити аборт я не наважилася, і чоловік мене у цьому підтримав. Ми вирішили народжувати, – веде далі жінка. – На 34 тижні виникла загроза, тому пологи викликали штучно. Моя дитинка не була “нетерплячою”, просто через обставини, що склалися, лікарі мусили це зробити”.
 |
Ростик |
Дитина народилася вагою 2400 грамів і зростом 48 сантиметрів. Тож Олю і немовля забрали до реанімації дитячої клінічної лікарні, що на П. Орлика. Якби не підтримка лікарів, особливо завідувача відділення анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених Володимира Чуйка, жінка зневірилася б іще більше.
“Реанімація – це волосинка, яка відділяє як від прірви життя, так і від прірви вічності. Тобто невідомо, де дитина може опинитися через кілька годин. Пригадую, як одного разу нашій дитині стало гірше, лікар передзвонив, що терміново потрібні певні ліки. Йшлося про лічені години, – згадує з трепетом Оля. – У нас із чоловіком власного авта немає, і для мене великим показником стало те, що лікар своєю машиною разом із чоловіком цілий вечір їздили, шукаючи на складах потрібний антибіотик. Щоразу, як про це згадую, на очі навертаються сльози. От що значить людина на своєму місці! Тобто відповідальна, докладає всіх зусиль, аби пацієнт залишився живий. Якби свого часу на своєму місці в пологовому будинку був неонатолог, моя друга дитина також була б здорова…”
Спочатку в сина Олі, якого назвали Ростик, дещо затримувався розвиток. Дитина пізніше почала сідати, пізніше стала самостійно робити перші кроки і вимовляти слова. Зараз Ростикові два роки і чотири місяці, він ходить у садок, в ясельну групу. “Мій син дуже самостійний, навіть, я б сказала, конкурентний порівняно з іншими дітьми, завжди знає, чого хоче, як цього досягти. А ще дуже настирливий. Коли йому щось від мене треба, наприклад, щоби подала іграшку чи прочитала казку, він це отримує завдяки впертості та рішучості. До речі, основна його життєва позиція – “я хам”, що означає “я сам”, бо син чітко не вимовляє всі слова”, – розповідає Оля.
Синочок – сонячний промінчик
Не очікувала швидшої появи на світ сина і Мар’яна Стець-Беленкова. Дитина народилася на 30 тижні вагітності, маючи вагу 1700 грамів і зріст 42 сантиметри. Чому так сталося, жінка досі не може пояснити, адже передумов для цього не було.
“Коли він народився, у мене було враження, що тримаю на руках ляльку, яка вміє тихенько плакати і ледь ворушити ручками-ніжками. Відразу на другий день життя ми вирішили охрестити сина і назвати Глібчиком, – каже жінка. – З перинатального центру, в якому я народжувала (тоді, 2013 року, він ще працював. – “Пошта”) нас забрали до реанімаційного відділення лікарні на Орлика. Під пильним наглядом лікарів син перебував там 16 днів, а потім ми перейшли у відділення патології новонароджених.
Мар’яна досі з жахом згадує свій стан, коли повернулася додому із пологового без дитини. Справжній шок… Але сподівання на краще, потоки сліз, молитви та потужна підтримка родини не давали їй впасти у відчай.
“Дуже помічним психологічно є те, що в лікарні батькам дозволяють відвідувати дитинку в реанімації, годувати її, спілкуватися, колисати. Ці моменти помічні і для матері, і для немовляти, – пояснює жінка. – Син у реанімації отримував лише кисневу терапію, до штучного апарата вентиляції легень його не підключали, бо, зі слів лікарів, він повинен був сам навчитися дихати. Пригадую, як у Глібчика траплялися зупинки дихання. Було страшно, але я вже знала, що робити: швидко двома пальцями рук постукувала його по грудях – і дитинка знову починала дихати. Часто, навіть на відстані, спілкувалася з сином і постійно казала йому: “Дихай, Глібчику, дихай!”.
 |
Гліб Стець-Беленков |
Мар’яна провідувала сина двічі на день. “Упродовж 16 днів моє життя було поділене на періоди від ранкових до вечірніх відвідин і знову до вранішніх, – згадує вона. – Перед тим, як зайти до реанімації, треба було надягти бахіли, халат, шапочку, обов’язково вимити руки дезінфікувальним розчином і витерти їх одноразовим рушничком. Саме ці рушнички я щоразу забирала додому і, лягаючи спати, клала біля себе на подушку. Це мене емоційно наближало до синочка: я відчувала його запах, згадувала всі моменти перебування з ним”.
Але… після виписки з лікарні у Глібчика виявили ще одну проблему – ретинопатію (ретинопатія недоношених, або ретролетальна фіброплазія – серйозне захворювання, яке вражає незрілу сітківку ока і може призвести до повної втрати зору. – “Пошта”). Тож майже відразу із кабінету офтальмолога родина подалася до київського ОХМАТДИТу. Там хлопчика вдало прооперували – і тепер його зір у нормі. Зараз Глібчик відвідує садочок навіть попри те, що через передчасне народження у нього діагностували ще й нижній парапарез, тобто параліч ніг легкої форми.
“У садку про діагноз сина знають. Це виключно фізична вада, психічно він абсолютно збережений, тому ніяких проблем не виникає. Глібчик дуже комунікабельний, потребує товариства і взагалі шалено позитивний. Це наш сонячний промінчик”, – стверджує Мар’яна.
Дівчинка-дюймовочка
Оксана Маринцевська народила донечку Софійку також на 30 тижні вагітності. На той час дитина важила лише 1700 грамів і мала зріст 45 сантиметрів. Чому були передчасні пологи, також не можуть пояснити ні батьки, ні лікарі.
“Відразу після народження донечку забрали до лікарні на вулиці Чернігівській. Пригадую, як одна тамтешня лікарка “втішила” мене, що такі діти часто не виживають, а якщо й житимуть, то можуть бути розумово відсталі. Це було страшно… – каже жінка. – На восьмий день життя у донечки стався некроз кишківника, тому її реанімобілем одразу ж повезли в лікарню на Орлика, де прооперували. Саме тут я отримала справжню підтримку лікарів. Вони постійно наголошували, що все буде добре, давали надію. А одна лікарка навіть запропонувала нам покликати священика і охрестити донечку безпосередньо в реанімації. Гадаю, саме після цього на нас зійшла Божа благодать: стан Софійки покращився, почав нормалізуватися тиск, хоч до цього постійно стрибав.
Перший рік життя Софійки видався для Оксаниної родини найважчим, адже всі боялися, аби застороги деяких лікарів не справдилися. “Я постійно пильно спостерігала за донькою і невимовно тішилася, коли та почала “агукати”, робити перші кроки, вимовляти перші слова, – пригадує жінка. – Зараз Софійка вже ходить до школи. Можливо, навчання їй дається трішки важче за інших, але я вважаю, що це все дуже індивідуально”.
фото: Андрій Новікевич Найважливіше – врятувати життя!
Щороку кількість передчасно народжених дітей в Україні збільшується. Але якщо ще кілька років тому лікарі виходжували лише немовлят від одного кілограма, то тепер беруться рятувати життя навіть тих, що важать від 500 грамів! Шанс на життя навіть екстремально недоношеним дають сучасні технології – усе завдяки респіраторній дихальній підтримці та препаратам, які дозволяють дихати легеням.
“Причин того, чому діти народжуються завчасу, багато. Це і соціальні – коли є якісь стресові ситуації чи негаразди в сім’ї, і медичні – пережиті захворювання, інфекції, – розповідає “Пошті” неонатолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених Львівської міської клінічної лікарні Ольга Шеремета. – А оскільки медицина постійно йде вперед, маємо можливість штучно доношувати вагітність, чого не було ще кілька років тому, коли її просто переривали. Також коли є якісь показання, наприклад, у дитинки порушений кровоплин, лікарі змушені рятувати і маму, і немовля, роблячи кесарів розтин”.
Щойно народжені “поспішайки”, вага яких може становити неповні два кілограми або й півкілограма, одразу потрапляють до реанімації, оскільки більшість із них не можуть самостійно дихати. “У нашій лікарні діє принцип кенгуру – коли маленьких діток, навіть якщо вони перебувають на штучній вентиляції легень, викладаємо на груди матері чи батька. Відтак ці діти краще сприймають лікування, бо відчувають серцебиття, подих близької їм людини. Батьки, які співають дитинці пісень, розмовляють з нею, постійно погладжують, дозволяють їй швидше відновитися, видужати, – переконує неонатолог. – Але лікарські знання нічого не варті без рук, знань, умінь, чуйності та людяності медсестер нашого відділення. Саме нам разом із ними вдавалося виліковувати 600-700-грамових немовлят”.
Зі слів співрозмовниці “Пошти”, якщо передчасно народжені діти почали розвиватися вчасно і впродовж року наздоганяють біологічний вік своїх ровесників, то жодного додаткового догляду не потребують. “Звісно, діти, яких дуже важко виходжували, які мали вроджені патології, вимагають додаткової уваги. Але якщо із ними постійно займатися, вони будуть як усі”, – запевняє Ольга Шеремета.
День фіолетового кольору
Аби привернути увагу громадськості до проблем передчасно народжених дітей, медперсонал відділення анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених та відділення патології новонароджених і недоношених дітей Львівської міської дитячої лікарні, що на вулиці П. Орлика, вирішив зібрати діток, які колись у них лікувалися, а зараз живуть повноцінним життям у своїх сім’ях. Головна мета організаторів заходу – вселити віру майбутніх батьків у те, що їхні діти, народжені передчасно, мають всі шанси вирости здоровими і влитися у суспільство. На гостей чекає пізнавальна програма, дитяча анімація, частування, а медики ділитимуться досвідом із батьками та розповідатимуть їм про особливості догляду передчасно народжених малюків.
Зустріч відбудеться сьогодні о 13.00 в приміщенні неонатального корпусу міської дитячої лікарні (вул. П. Орлика, 4).
Святкування пройдуть і у Львівському обласному неонатальному центрі (вул. Чернігівська, 5). Зокрема, о 15.30 тут відбудеться зустріч лікарів із пацієнтами.
О 18.00 у Святоюрському соборі звершать подячну Архиєрейську Божественну літургію, яку очолить митрополит Львівський Ігор Возьняк.
А будівлю Львівського національного академічного драмтеатру опери та балету ім. С. Крушельницької підсвітять фіолетовим кольором на підтримку передчасно народжених дітей, як і більшість відомих споруд в Україні та світі.