(Не)Забути пережите пекло
Повертаючись із АТО, воякам доводиться стикатися з бюрократичною тяганиною, доводити, що воювали, водіям у маршрутках та шукати нових друзів
фото: tribuna.pl.ua
Завдяки їм ми спокійно прокидаємось вранці, безтурботно готуємо каву, снідаємо, зустрічаємо традиційний понеділок, вівторок чи четвер. Ми ходимо на роботу чи на навчання, плануємо завтрашній день – і навіть не задумуємось, що те завтра є в нас тільки тому, що вояки, стоячи пліч-о-пліч зі смертю, захищають наше з вами мирне небо там, на сході країни.
Чи думали собі ті чоловіки, що колись їм доведеться боронити кордони? Певно, ні. Але прийшов такий час, час війни, а війна, як гласить українське прислів’я, людей їсть, кров’ю запиває – і вони довго не думаючи стали на захист держави. Вони – молоді хлопці та чоловіки, яких об’єднує спільний статус – учасник АТО.
Для багатьох війна у Донбасі коштувала надто дорого. Після демобілізації, повертаючись додому, вони хочуть відчувати не лише вдячність від рідних, друзів і знайомих, а й від держави, яку вони так незворушно обороняли. На жаль, удома їх часто-густо чекає бюрократія, яка просто “вбиває” більше за кулі ворога! Та й психологічно їм нелегко – у декого вже нема сім’ї, колись близькі друзі – тепер стали далекими… Вистояти перед викликам суспільства вже після війни учасникам бойових дій подекуди важче, ніж дати відсіч ворогові. Та хіба в них є вибір?
“Людину із війни можна забрати, але війну із людини вже ні”
Олександр, родом із Білої Церкви, боєць 72-ої окремої механізованої бригади, що дислокується у Білій Церкві, побачив усі реалії боїв у Дяково, Зеленопіллі, Ізварино, Краснодону, Волновахи. Вже рік як він одружився і живе у Львові.
Олександр каже, що більшість хлопців, які повернулись із АТО, стикаються насамперед із психологічними проблемами.
“Йдеш вулицею, а на зустріч тобі йдуть здорові хлопці із пляшками пива –гонорово так йдуть. І мене, і моїх товаришів мучить питання, чому ж вони байдужі до війни?! Адже можна і в тилу воювати…”, – певен Олександр.
Сам чоловік каже, що адаптувався завдяки друзям і сім’ї, які підтримали не лише морально, а й допомогли із роботою.
“Втім, все одно, до кінця реабілітуватись не вдається, певно, нікому. Людину із війни можна забрати, а от війну із людини вже ні – щоб там не казали! Інколи сидиш і дивишся на те, що робиться сьогодні в країні, і навіть після демобілізації хочеться взяти в руки зброю і поїхати на фронт, але розумію, що підтримка тут, у тилу, також потрібна хлопцям. Тому зараз я є в ГО “Союз Ветеранів Десанту” – організовуємо виїзди на схід, фізично допомагаємо завантажувати фури, які їдуть на зону бойових дій тощо. Не так вже багато людей долучаються до такої роботи, тому наразі я воюю в тилу, бо хочу, щоб в хлопців на сході було все необхідне”, – розповідає Олександр.
Чоловік каже, що після того, як демобілізувався, часто зідзвонюється із бойовими побратимами. Він певен: оця фронтова дружба особлива тим, що надзвичайно щира і ніколи не закінчується.
“Це навіть не дружба, а братерство. Ми підтримуємо один одного. Телефонуємо просто спитати, як здоров’я і тішимось, якщо один в одного все гаразд. Бо ми жили в одному окопі, ділились одним куском хліба, встигли взнати один одного, бо не мали вибору. Тоді і зрозуміли, що ми – одне ціле: хтось не міг проявити особливого героїзму, але вмів запропонувати гарну ідею, хтось навпаки – не міг придумати щось, зате оперативно виконував завдання. Для мене важливо, що хлопці з якими воював, зараз живуть добре, що сім’я у них є, що не хворіють. Ми одне ціле – мусимо один одному допомагати. Деякі речі сім’я мого товариша може не знати, але їх можу знати я – це багато про що говорить”, – розповідає Олександр.
Гарний приклад того, як війна здружує. Втім, у когось там, на сході, з’явились нові товариші, чи як більше називають один одного хлопці, побратими, а натомість втратив сім’ю. Доречний відомий вислів каже, що війна приємна лише тим, хто не зазнав її…
“Прикро, але сім’ї розпадались навіть, коли ще хлопці були на сході. Адже вояки ставали дуже вразливими. Одна розмова по телефону із рідними могла все зруйнувати”, – пояснює вояка.
фото: depo.ua
Олександр має пільги на комунальні послуги – як і належиться 75%. Каже, держава йому на батьківщині дала землю – хоч і для того, аби вибити її учасникам АТО доводилось оббивати столичні пороги. Знову ж таки – бійці стикаються із тим, що треба доводити своє право на шмат землі…
“У транспорті водії на посвідчення учасника бойових дій реагують по-різному. Дехто люб’язно посміхається, а дехто каже, що “я тебе не примушував в АТО їхати”… Або ж кажуть “в мене соляра дорога” – коли таке чую, то відповідаю: “Я можу вам сказати, де її безкоштовно видають”. Тоді зазвичай замовкають. Не хочеться конфліктувати чи проявляти якусь агресію, тому в такому гумористичному стилі намагаюсь пояснити, що правий таки я”, – розповідає він.
Ми дивимось новини і вже настільки спокійно реагуємо на число втрат на фронті – що аж страшно стає. Здається, люди перейшли оцю межу “звикли” – звикли до війни, до настроїв ворога, до того, що хлопці віддають своє життя, залишаючи сиротами діточок, вдовами дружин, заплаканих матерів, які не знаходять сенсу більше жити…
“Люди і справді звикли – і треба це визнати. Дуже мало хто може приємне слово сказати, та й я не особливо афішую, що воював. А є й такі, що реагують на мене – ну воював і воював, що з того? А дехто дивується, чому я їхав на фронт, мовляв, все дарма”, – розказує Олександр.
На запитання “Пошти”, чи сам чоловік не шкодує, що свого часу був у зоні бойових дій, відстоюючи наші території, Олександр відповів:
“На початках, коли тільки приїхав на схід, то рвався в бій, казав, що мушу воювати, бо там наші брати гинуть. Коли загинули перші хлопці з мого підрозділу, то було лише одне бажання – помститись за тих хлопців, які полягли там. Війна багато змінює, змінює тебе повністю. Зізнаюсь, що ми тішились, коли у ворога були втрати – і чим більше, тим краще”, – каже Олександр.
“Після АТО родини в мене вже немає!”
Повернувшись із АТО Андрій, боєць 80-ої окремої десантно-штурмової бригади, родом із Яворівського району Львівщини, розчарувався у тому, що попри війну у країні нічого не змінилось. Андрій каже, що війна ніяк не вплинула на хабарництво – з ним стикаються і самі учасники АТО після того, як повертаються у мирні краї. Вояків це пече, дуже пече, адже вони готові були віддати життя за країну, яка гниє із середини – гниє хабарництвом.
“Без хабара ніхто в лікарні з тобою не хоче розмовляти навіть – незалежно кажете ви – воювали, чи ні. За що ми воювали? Друг мій вчиться у Луцьку, але служив в АТО також, то йому професор в університеті сказав, що його не цікавить, де той був, то його, мовляв, проблеми, тому нехай “платить за залік як всі”. А ви кажете… Повторюсь: то за що ми воювали? Ну я з товаришами повернувся ще дякувати Богу живим, а ті хлопці, що полягли там за майбутнє країни, яка не змінюється?! Прикро це все!”, – розповідає Андрій.
Вояка каже, що хлопців, які повертаються із АТО, добиває така ситуація із корупцією.
“Мій товариш воював у Зеленопіллі, і в той час за влаштування його дружини на роботу вимагали 200 доларів. Той, хто вимагав, добре знав, що її чоловік на сході, але його це тим не менше не спинило. У нас нема змін жодних змін на краще”, – певен Андрій.
Щодо працевлаштування учасників бойових дій ситуація також різна. Є і добросовісні роботодавці, а є й такі, що брати їх на роботу просто не хочуть.
“Я трохи стояв “на біржі”. Тепер працюю, і тішусь, що мені повезло із керівником – він мені дуже допомагає, йде на поступки. Але так не всюди є”, – каже Андрій. – Після АТО родини в мене вже немає! Підтримує мене лише дружина. А батьки не можуть зрозуміти, чому вистояв Майдан від початку до кінця, чому пішов добровольцем, чому воював, за що загинули мої побратими. Тому тепер моя родина – це ті, з ким я живий повернувся із пекла”.
Чоловік їздить маршруткою часто, по роботі здебільшого, але розповідає, що вже мав дві “приємні” розмови із водіями.
“Каже мені один, що “повиробляли собі посвідчення і тепер їздять”. Я ж відповідаю: “Чоловіче, поїдемо у ті точки, де я був, покажу тобі, де виробив собі посвідчення!”, – розказує Андрій. – Моя 80-та бригада не мала жодних проблем із посвідченнями – ми приїхали зі сходу і вони були вже готові. А от хлопцям із 24-ої бригади довелось трохи побігати по кабінетах, аби їм видали посвідчення УБД. І ці хлопці були в гіршому пеклі, ніж я бачив. А тим часом деяким правоохоронцям за десять днів на сході видають це посвідчення без проблем, а молоді хлопці, які посивіли, мусять щось комусь доказувати, і на день по три заяви писати”.
“75% відсотків пільг розповсюджуються на мене і на дружину. Але є певні ліміти у використанні газу. Торік я приїхав із фронту, здав всі документи на субсидію і мені на будинок дали 440 кубів газу на зимовий період, а на літній – близько 60 кубів. Ми влежувались у норму, тому питань не виникало”, – пояснює учасник АТО.
фото: dpchas.com.ua
Питаю, чи, на його думку, прийшло до людей усвідомлення того, що в країні війна, і тут, на мирних територіях, спокійно лише тому, що є ті, хто нас захищає?
“Елементарне “дякую” не так вже часто чую. Але є, щоправда, ті, хто намагається підтримати хлопців. От знайомий стоматолог і мене лікує безоплатно, і ще й наголошує мені завжди, щоб я приводив до нього хлопців, які служили в АТО – пропонує їй безоплатно полікувати зуби. Каже, що знає, за що ми воювали, – розповідає Андрій. – Думаю, що лише 25% населення усвідомлює те, що робиться в країні і нашу роль у цій війні. Більшість натомість каже, мовляв, за що ти там воював, нащо воно тобі було потрібно?! Я живу біля Яворівського полігону, і повірте, як соляру крали, як харчі продавали так і дальше продовжують це робити”.
“На мою думку, коли в країні війна, вона має стосуватись кожного. Кому ж не дозволяє здоров’я, то він повинен помагати нашим воякам у тилу. Але війна має стосуватись усіх! А не так як зараз, що пів держави воює, а пів живе своїм життя і продовжує нарікати на ті речі, які по великому рахунку не такі вже важливі”, – акцентує “Пошті” Андрій.
“А що “опять” атошникам дають землю?”
Від початку війни львів’янин Андрій їздив на схід як журналіст, а потім прийшла його хвиля мобілізації…
“Я мав військову кафедру, був офіцером запасу, тому і поїхав. Ми не знали, куди їдемо і що нас чекає. Але поїхали”, – каже “Пошті” Андрій.
Питаю, що було після того, як повернувся зі сходу.“Якщо зустрічав друзів, знайомих, вони знають, що я воював, але якось намагаються зі мною про це не говорити. Враження, що нічого не змінилось, що ми просто не бачились протягом певного періоду часу і тепер зустрілись. Та й зрештою, може людям ніяково питати в мене про це, або ж просто у них нема аж такого інтересу до цього. Ну і слава Богу, зрештою – бо я б сильно і не розповідав. Хоча на початках намагався пояснити людям, як це воювати на сході, розповідав багато, шукав аргументи на користь того, чому воював. То тепер лише кажу, щоб самі поїхали і побачили все на власні на очі. До речі, найкраще мову на цю тему “як там?” знаходиш із людьми, які побували у зоні бойових дій”, – розповідає “Пошті” Андрій.
Він каже, що із пільгами вирішив все дуже просто. І навіть здивувався, як все вдалось легко виробити.
“Втім, навіть попри те, що ці пільги маю, все одно дорого платити. Дивує, а звідки беруть гроші люди, які не мають пільг, як собі дають раду, особливо, взимку”, – каже Андрій.
Вояка також каже, що держава вже встигла подякувати йому земельною ділянкою.
“Мені нещодавно подзвонили із управління земельних ресурсів. Сказали, що вже готові документи на землю – можу їх прийти забрати. Тобто землю я вже отримав – вона у Рава-Руському районі. Ну це така собі ділянка, звісно, але і за це дякую”, – розказує чоловік.
Дивується лише, чому пересічні люди дуже сумбурно реагують на те, що атовцям відрізають кусок землі у їх селі чи неподалік.
“Приїхали ми в це село подивитись на ділянки, які нам з хлопцями дали. Ну і питаємось у місцевих, де тут на цю землю можна глянути. “А що “опять” атошникам дають землю?” – перешіптуються між собою тамтешні жителі. Із заздрістю дивились на нас, хоч там тої землі ще багатенько. Дивно, але люди чому не хочуть, щоб ми мали цю землю, навіть попри те, що ми воювали. Можемо здогадатись, що у них на думці. Ми коли їхали на фронт, ми точно за землю не їхали. Але якщо держава захотіла таким чином нам компенсувати рік без рідних, без роботи, за сотні кілометрів від дому в холодних окопах – то чому б і ні?! Так собі думаєш: кого тоді захищав?”, – резюмує “Пошті” учасник АТО.
Віталій Свінціцький, учасник бойових дій, депутат Львівської міськради, голова міжфракційної групи з питань АТО:
– По-перше, дуже важко після демобілізації зорієнтуватись у цивільному житті – у свої правах, і соціальних зобов’язаннях міста перед учасником бойових дій. Попри те, що соціальні служби намагаються допомагати бійцям, є багато непорозумінь. Його відсилають з кабінету в кабінет, кажуть за одну довідку, а дають іншу, то ця довідка неправильно оформлена, то вона загалом не така. Через це все в учасників АТО часто відпадає бажання отримувати будь-яке соцзабезпечення від держави. По-друге, перші хвилі мобілізації – це не діти політичної чи бізнесової еліти, не діти культурних діячів, а це звичайні хлопці – зі села, із міста – які працювали на заводах, дехто з них і кримінальне минуле мав, і після повернення вони не можуть знайти роботу. Хлопці повертаються вже з іншим сприйняттям світу, яке було в них до війни, з порушеною нестабільною реакцією на зміни в цивільному житті стосовно них. У них після АТО загострене відчуття справедливості. Нема комплексної роботи психологів у цьому напрямку, щоб був результат.
Сьогодні соціальні забезпечення демобілізовані таки отримують. Втім, тарифна політика країни стосовно бійців АТО дуже слабенько регулюється. До мене, як до депутата Львівської міськради, надходять скарги від бійців, що їм приходять повноцінні платіжки за газ, тобто без урахування пільг. Боєць не повинен бігати зараз і комусь щось доводити.
Сьогодні по даних військкомату у Львові є чотири тисячі демобілізованих – це за шість хвиль. На все населення Львова – це дуже мало, це пів відсотка. Тоді чому не можна облікувати і поставитись адресно до кожного бійця? Мій побратим, який був поранений, був у полоні, сьогодні не удостоєний жодною державною нагородою, не має квартири і роботи. То про що дальше можна говорити?
У кого вистачає сили, то ходить збирає документи, а в кого не вистачає – сидить вдома забутий. Втім, думаю, що усі ветерани мають бути адресно відмічені і містом, і областю. Їх насправді не так багато. Коли завтра, борони, Боже, ворог підійде до стін міста Лева, то демобілізовані займуть перші ряди в обороні Львова. Але не всі це розуміють.
Люди зараз мало дякують військовим на вулиці, бо бояться визнати свою неспроможність захищати державу. Львів’яни у дуже малій кількості цікавляться новинами з фронту. Нещодавно в одній передачі молодого чоловіка 25-ти років запитали, чому він не слідкує за новинами з фронту, на що той відповів, що є багато інших цікавіших речей, які йому більш цікаві. На запитання журналіста: «Ну як? Це ж ваша держава? І зараз її захищають ваші ровесники!». Хлопець на це відповів: «Ну я ж їх туди не посилав!». Більшість людей не розуміють, що відбувається зараз у нашій країні.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
